Спадщина на століття, або Час висаджувати дуби

Існує такий вислів: «Час розкидати каміння», що означає «усьому свій час». Проте в Чернігові є деякі місця, де здається, що плин часу тут мало на що впливає. Так можна сказати і про найвищу точку міста — Болдині гори, котрі лише «наглядають» за часом, понад тисячоліття спостерігаючи зверху, як змінюється місто й чернігівці. Але вони навряд чи задумувались над тим, куди з їхніх схилів поділися аборигени цієї місцевості — дуби, які своїм існуванням забезпечили назву цій території. Втім, п’ять красенів, найстарших дерев нашого міста, можемо побачити і зараз, хоча їхній вік ніхто не вираховував. Історики вважають, що їх був цілий гай і назву мав Святий, бо наші пращури вважали дуби за святе дерево.

Уже кілька років Анатолій Вареник вирощує дуби за власним бажанням і покликом душі, сподіваючись відродити на Болдиних горах те, що їм належить по праву.



Нестандартне захоплення

Старожил чернігівського Подолу Анатолій Вареник і, до слова, засновник музею Лісковиці добре пам’ятає Болдину гору довгий час практично лисою в її курганній частині (де кургани Безіменний та Гульбище). Він і досі пам’ятає, як під час війни поліцаї робили окопи, і земля сипалася до них у город. А у 1959 якось увечері з тієї гори у вікно стріляли юні зірвиголови, які, вкравши гвинтівку, вирішили позмагатися. Проти засвіченого вікна сидів Анатолій Іванович, тож кулю схопив у груди. На щастя, рана була неглибока.
Насправді, скільки він себе пам’ятає, про існування дубового гаю нагадував найближчий до нього велетень-дуб. Свідок старовини і зараз неймовірно розлогим гіллям ніби обіймає вотчину родини Вареників, у городі якої господар плекає десятки дубків, майбутніх велетнів, які зростом поки що набагато нижче навіть кропиви.
Уже кілька років Анатолій Іванович їх вирощує за власним бажанням і покликом душі, сподіваючись відродити на Болдиних горах те, що їм належить по праву. Виявляється, щоб робити це, не обов’язково бути ані ботаніком, ані істориком чи садоводом. Управлінсько-господарський досвід, здобутий на керівних посадах «Хімволокна», та свою енергійність Анатолій Іванович із успіхом застосовує на заслуженому відпочинку. Звісно, як і годиться, за своє життя він встиг і будинок збудувати, і сина виростити. Щодо дерев, то скільки він посадив їх у своєму садку, не перелічити. Першому з них 40 років, з’явився він на честь первістка сина Андрія (та стрункому зеленому красеню до зрілості ще років 70). А якщо врахувати дубки, посаджені за останні кілька років, то вийде ціла спадщина.

Саджати дуби — це вам не марки збирати

Дитинство та все життя Анатолія Вареника пройшло в затишній оселі, що ховається у затінку підніжжя гори. Надзвичайний ландшафт робить подвір’я напрочуд мальовничим, додаючи затишку навіть господарським спорудам, що практично вростають у гору. Сама ж гора, ніби відповідаючи господареві взаємністю, все більше наближається до садиби родини Вареників, чим змушує їх час від часу дистанціюватись, а саме ставити на мальовничих палісадниках цегляні балки. Усіх квітів, трав і дерев у садку не перелічити. «Корисних» у господарстві щеплених фруктових дерев тут дуже багато, та справжня любов господаря — це душа Болдиних гір, дуби. Але саджати дуби — це вам не марки збирати, словом, досить нестандартне захоплення.
«Якоїсь особливої причини для мого захоплення немає, є просто бажання хоч на соту частину відродити те, що складало сутність Болдиних гір. Адже сьогодні історія для мене — це ліки й розрада, — ділиться Анатолій Вареник. — Спочатку про те, де взяти саджанці, я розпитував у майстра «Зеленбуду». А кілька років тому мій знайомий «через гору» із
вул. Суворова порадив садити у землю не деревця, а жолуді. Він знає, бо також їх саджав. Допомогла розібратися, що до чого, і Наталія Демочка, ніжинський фахівець із лісництва, наприклад, як боротися з мучнистою росою».
— На відміну від акацій, посаджених тут у 50-ті роки, дубки ростуть дуже повільно. Квітнуть невиразно. Більш примхливим для пророщування є червоний дуб, а ось звичайний — ні, та й виростає він більш величним, — каже Анатолій Вареник.
Пересаджувати пагінці потрібно обережно: коріння стержневого типу. А ще, висадивши, треба берегти від сусідської шкідливої кози, яка гуляє ровом, куди виходить секретна калитка господаря.

Сакральне дерево слов’ян і фата Моргана

На жаль, найважче вберегти дуби від людей. Так, не вижила дубова алея, яку Анатолій Іванович турботливо посадив 2 роки тому поблизу «альтанки закоханих», присвятивши цю алею загиблим під час війни мешканцям Лісковиці. До того ж не вижила не через негоду, а через незрозумілу злобу, адже були розтрощені й засклені таблички.
Серед старого покоління дубів пощастило тільки трьом могутнім побратимам, не враховуючи того, що біля зупинки тролейбуса. Їхній точний вік нікому не відомий, але за словами Анатолія Вареника, котрий кожен дуб знає в обличчя, йому ще колись нині покійний сторож дід Дольник казав, що ці дуби росли за давніх-давен.
Одного з двох представників цього виду, які своїм корінням вростають у печери, реставрували київські фахівці.

Що відчувають дерева?

Найнещаснішим став дуб, поряд із яким 100 років тому поховали М. Коцюбинського. Можливо, якби письменник знав, що в його улюбленому місці підпалять дуба, то й не наказував би себе там поховати. Пожежники тоді приїхали надто пізно, дуб постраждав неймовірно, і невдовзі його зрізали (розміри дуба можна уявити за місцем зрубу). Схожа доля того ж дня мала чекати і дуб на схилі гори з боку альтанки, але, на щастя, стріла крану виявилася закороткою. Цей дуб, той самий, що обіймає частину городу Анатолія Вареника № 1, має надзвичайну енергетику. Він нічим не гірший за відомого 1000-літнього дуба Максима Залізняка чи Хороброго дуба в Польщі. Можливо, теж заслуговує на ім’я, хоча б тому, що за сотні років (в діаметрі майже 6 метрів) побачив багато. А ще тому, що, будучи занедбаним, вижив, незважаючи на велику аеродинамічну трубу вздовж стовбура. «На початку 70-х він теж горів. Тоді телефони були ще не в усіх, і я біг дзвонити в магазин. Приїхали пожежники, ледве загасили, — пригадує він. — Ви бачите, що сьогодні тут відбувається? Якщо не пожежа, так бруд і сміття. Радився з Герардом Кузнєцовим (відомий чернігівський краєзнавець. — Авт.), він пропонує обнести колючим дротом. Однозначно, дуб унікальний і хотілося б врятувати».
Та поки що рятівною операцією безіменного велетня займається тільки його найближчий сусід. Анатолій Іванович невтомно накидає навколо дуба багато гілля, але для бешкетників це не перешкода, судячи з кількості мотлоху, пляшок та обгорток із весільних букетів. Довершують справу колоди, яких вмостили в нутрощі дерева як лавку.

Наостанок для роздумів

Дійсно, в старі часи дубові гаї були місцем здійснення обрядів та важливих ритуалів, але точно не в такий спосіб, як ми вже побачили. У багатьох народів дуб вважався найкрасивішим деревом, і до нього ставилися з пошаною і любов’ю (по-латині дуб так і зветься: quercus — «гарне дерево»). В індоєвропейських традиціях існував навіть культ дуба, оскільки це священне дерево, оселя богів, небесні ворота, крізь які з’являється божество. Виступає дуб і в ролі світового дерева: символізує світову вісь, що з’єднує верхній та нижній світи, живих та померлих предків, знаменуючи центр Всесвіту.

«Зелені патріархи» Європи

Найстаріший в Європі — Стелмузький дуб, якому близько двох тисяч років. Він росте й ретельно охороняється в Утенському повіті Литви.
Рекордсмену серед українських дубів — Юзефінському дубу, що на Рівненщині, понад 1300 років.
Велетня, що вже із тисячу років мешкає у карпатській глибинці в селі Стужиця, називають Дідо-дубом. Його жолуді-сіянці роз’їжджаються не тільки Закарпаттям, Україною, але й їдуть за кордон. Із нащадків знаменитого Дідо-дуба планують висадити й найдовшу дубову алею, котра поєднає декілька сіл.
Одним із природних чудес України є дуб Максима Залізняка. Його вік — 1100 років. Широта обхвату стовбура становить 9 метрів, висота 24 метри. Стовбур шість разів вражали громовиці. У 2010 році Дуб Залізняка став призером всеукраїнського конкурсу «Національне дерево України», посівши 3 місце в номінації «Меморіальне дерево України». Це одне з найбільших дерев у країні та одне з десяти у Європі. Щодо Чернігівщини, то найстаршим є 800-річний Монастирський дуб, що росте в Мезинському національному парку на Коропщині.


Інга Вітковська, тижневик «Чернігівські відомості» № 31 (1219), 30 липня 2014

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: