Катерина Золотопер, яка народила у 14 років, вийшла заміж. Її молодшій донечці 3 місяці. А старшу виховують у прийомній сім'ї

Про Катерину Золотопер із Чернецького Талалаївського району «Вісник» писав ще у 2008 році. Дівчина народила у 14. Батько дитини відмовився і від Каті, і від маленької Вікусі. Мама і тато Катерини на доньку з онукою не чекали. У Віки від народження розщеплення твердого піднебіння (це як вовча паща, тільки менша за розмірами). Та попри всі негаразди 6 років тому Катерина переконувала, що дитини не покине.

Минулої п'ятниці, 6 червня, знайшла Катю у Прилуках. Сиділа за столом у дворі приватного будинку. Катя схудла, змінила зачіску, подорослішала, але упізнати її неважко. Їй 20 років.

Біля Катерини — дитячий візочок. У ньому усміхається немовлятко.
— Це Лізавєта, — знайомить Катерина з донькою. — Нам сьогодні рівно три місяці.


Катя із 3-місячною Єлизаветою

«Щодня синя ходила»

— Я ж тоді малолєтка була. Ніхто у мене не хотів приймать пологи. Боялися. Тоді медсестра з Чернецького порадила їхать у Чернігів. Тільки там за мене взялися.
Після того, як народила, потрапила до центру «Мати і дитина разом». Трохи у ньому з Вікою пожили. Мене там і знайомі провідували. І Сашко Проскура провідував. Познайомилася з ним у Діброві (село біля Чернецького), де мама моя живе. Сашко до родичів приїжджав.

— А де ж ваша дочка зараз? — озираюсь по подвір'ю, чи не бігає дівча.
— Віка? Я навіть і не знаю. Мабуть, її удочерили.

З Чернігова ми приїхали до мами у Діброву. Дуже скоро Віка захворіла воспалєнієм легень. Попали у больницю. Після того медсестра із Чернецького направила в Київ у «Охматдит» на операцію. Після операції віддала доньку у будинок малютки у Прилуки. Бо треба було, щоб за нею наглядали спеціалісти. Щоб шви добре зрослися. Щоб логопед займався, аби говорила, а не шипіла, як змія. У мене ж такої можливості не було. Я їздила, провідувала. А тоді туда-сюда. І хтозна, де вона тепер...

— Ти десь училася? Працювала?
— Сиділа у Діброві. Грошей не було, роботи теж. Разом із Сашком поїхали у Полтавську область, де у нього будинок від діда-баби залишився. Прожила я з ним три года. Діток у нас не було. Робила на городах: баштани полола, картоплю, кукурудзу.
Там же і 11 класів екстерном закінчила. Та далі вчитися не пішла. Може, колись.

— Чого ж розійшлися?
— Від нього я поїхала, бо дуже ревнивий був. Я з його друзями познайомилась. Вони вже більше зі мною общались. А Сашко ревнував. Почав руки розпускать. А мені це не понравилось. Кожен день синьою ходити не хотіла. Позичила грошей — і до мамки у Діброву.
Сашко ще місяців два дзвонив: вернися, я тебе люблю. А тоді перестав.

«Хороший мужчина. Не п'є. Не б'є»

— Як же у Прилуках опинилась?
— Районний центр. Роботи більше. Та й до мамки недалеко їздить. Кілометрів 60.
Устроїлась у кафе «Айвенго» стажеркою-офіціант-кою.

З 28-річним Романом Маркуцовим Катя познайомилась якраз на 8 березня два роки тому.
— Він прийшов разом з другом. Теж Романом. «Здрастє-здрастє. Можна бутилочку пива? А как тєбя зовут?»
Пішов за столик. Випив пиво. «Селі шо, ще побачимось», — сказав на прощання. Хороший мужчина. Номер телефона дав. Начав часто заходить в «Айвенго».
У будні людей немає. Сидимо з поваром Вікою, скучаєм. Хлопці прийдуть. По пивку. «Карти єсть?» Учотирьох в карти граєм.

Він мене двічі на квартіру проводив після смени. А тоді у кафе прийшла смєнщиця. Вона мене трохи підставила. З роботи я пішла. І поїхала знову до мами у Діброву. З Ромою ми по телефону общались. Так пройшов місяць. А тоді знову приїхала у Прилуки. Роботу шукать. Жила у друзів. Роман видзвонював мене.
Так і вирішили жити разом. Почали знімати квартіру. Уже рік тут живемо.
Я не думала, що у мене ще будуть діти. Про те, що вагітна, дізналась на п'ятому місяці.

— У тебе уже була вагітність. Невже не здогадалась?
— Роман мені тест купив. Він показав, що я не вагітна. Та я не повірила. Разом з Ромою пішли до лікаря. Там сказали, що 25 тижнів.

— Роман зрадів?
— Дуже. Я так поняла, що він хотів дитину. Поженились ми 17 грудня 2013 року.

— Це ж ваш перший шлюб. Як Роман пропозицію робив?
— Ніяк. Дізнались про дитину і одружились, щоб свідоцтво про шлюб було.

— Весілля справляли?
— Ні. Сугубо розписались. Я була у брючному костюмі. Роман взагалі після роботи, у грязному. Вітати нас приходили друзі уже на следующий день.

— Не боялася заміж виходити?
— Боялася. Але він не такий. Не п'є, не б'є. Робота єсть. Працює офіційно слюсарем.

— Як свекри до тебе ставляться?
— Прекрасно. Вони нам помагають. Мамка рада. І батько теж. Як мені кудись треба, то завжди з онукою погуляють. Пригласили їх на хрестини на 28 червня.

— Своїй мамі чоловіка показували?
— Їздили у Діброву. Вони познакомились. Рома дуже сподобався. Сказала: держись його. Не роби глупостей. Вона до нас і на Новий год приїжджала.

— Чоловік про минуле знає?
— Усе знає. Я нічого не скривала. Ні од кого секретов не держу.

«Вилитий Ромка»

Поки говоримо, з півгодини маля спокійно лежить у візочку. Та потроху починає ковезувати.

— Мабуть, їсти хоче, — припускаю. — Годуєте?
— Смесями. Вїку ж я зовсім не годувала через ваду. Лізу трошки почала. З місяць погодувала. Але соски тріскались. І боліло, і, бувало, кров текла. То й кинула.

— Ім'я як обирали?
— Нам сподобалось Єлізавєта. Королівське. Вона у нас справжня королева. Уже в місяць почала голову тримати.
Народжувала сама, — продовжує Катя. — Зранку прокинулась, поясницю тягне. Терпіла-терпіла, а тоді поняла, що треба їхати. Мене Наталя, у якої ми квартиру знімаємо, відвезла. До чотирьох вечора ще дома була. А в п'ять уже народила. Чоловік був на роботі. Після вже до нас приїхав. Провідував нас з Лізою. Його і в палату пускали.
Рожати було важче, ніж перший раз. Да й беременность ця важче проходила. Спина боліла, живіт більший був.

— З Лізою чоловік грається?
—Так. Але він багато працює. Буває, що і на вихідних визивають. А після роботи няньчиться. У нього ж уже практіка з племінницею є. Буває, і вночі до Лізи встає.

— Роман під час вагітності балував?
— Так. Мені і сємєчок хотілося, і мороженого, і лимонаду, і пива. Бувало, чипси, сухарики.

— Дівчинка, бачу, спокійна.
— Спокойна, бо і я була спокойна. А ще вона у батька вдалася. Вилитий Ромка.
Ми все для Лізи. І коляски їй купили. Кроватка була, одежка од Віки осталась.

«Хочу знайти. Та ніколи»

— Коли востаннє бачилася з дочкою? — запитую у Каті про Віку.
— Коли їй півтора-два роки було. Пам'ятаю, що тоді вона хотіла сказати мама, але у неї не виходило.

— Аби знайшли Віку, забрали б до себе? — запитую.
— Звичайно. Ми і з чоловіком про це говорили. Але зараз немає часу. Треба Лізу піднімать.

— Тато Віки не об'являвся?
— Я його не бачила. Мамка бачить. Він тікає в Італію часто. Йому байдуже. Відмовляється навіть, що то його дитина.

— Віка снилася?
— Раніше часто уві сні бачила її. Вже наче їй років п'ять-шість. Біжить до мене. Шукає мене. Хоче до мами, її не пускають. Було, наче забирають од мене, відвозять далеко. А тоді поставила свічку у церкві. І перестала снитися.

«Усе для Віки»

Віку Золотопер і зараз пам'ятають у Прилуцькому будинку маляти. Активна дівчинка, на одному із свят була матрьошкою з рум'яними щічками, у хусточці, сарафаничку.
Коли дівчинці було три рочки, її забрали до прийомної сім'ї. Тоді, кажуть, намагалися знайти Катю. Та не вдалося. Дівчина об'явилася, лише коли Віку забрали у сім'ю. Та й то тільки один раз.

Уже три роки Віка живе у сім'ї В'ячеслава та Тетяни Хряпків у Корюківці.
— Усе, що у нас є — і будинок, і машина, — все для Віки, — говорить Тетяна Олександрівна. — 3 дитинства переконала доньку, що вона у мене красуня. У неї і буси є, і сережки золоті. Любить гарно вдягатися. Віка — лідер по натурі.

Своїх дітей у Хряпків не було. Тому і вирішили взяти маля.
— Ми передивилися усі каталоги з дітками. Але ніхто до душі не припав, — згадує жінка. — Мені сказали, що є ще каталоги з інвалідами. Але нам їх навіть не хотіли показувати. Та ми наполягли.

Коли побачили Віку, одразу зрозуміли, що це наша дитинка. Вона так схожа на свекруху. І на мого чоловіка теж. її, казали, вже хотіла взяти сім'я священиків, та відмовилась. А ми взяли гостинці і поїхали у Прилуки. Як побачили там — всьо, вона наша.
Цього року Віка піде до першого класу. Вона вже вміє і писати, і читати. У доньки багато друзів.
Нам вона далася нелегко. Деякі друзі від нас тоді відвернулися, не зрозумівши такого вчинку. Ні дідусів, ні бабусь поряд немає. Нам дуже допомагає служба у справах сім'ї та молоді.

— Дівчинка знає про біологічну маму?
— Звичайно. Ми від неї не скриваємо. Дитина знає, звідки вона. Не ми розповімо, так хтось.

— Якщо Катя захоче забрати Віку, віддасте?
— Не знаю, як вона могла так поступить. Це наче руку відрубать і комусь віддати. Аби я народила, то нікому б не віддала, хоч яка б дитина була.
Якщо мама хоч крок зробить у нашу сторону, одразу ж удочеримо Віку. Вона наша. А те, що не зробили цього одразу, то їй же треба операції робити. От і у 14 років чергова операція. Хай на картку капають гроші.
Був якийсь батько об'явився. Жити нам не давав. Що він уже хотів, не знаю. Мо', щоб заплатили йому. Та десь і подівся.

У травні цього року В'ячеслав і Тетяна Хряпки та Віка Золотопер посіли перше місце в обласному конкурсі «Ми — щаслива родина».

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №24 (1466)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: