Втікачів з Херсонщини прихистили Червоні Партизани

Нещодавно населення села Червоні Партизани, що у Hoсівському районі, поповнилось родиною біженців. Вони! залишили напризволяще рідний дім, нажите добро та господарство i вимушені були тікати подалі від віини. Мати з трьома дітьми заради порятунку взяли лише найнеобхідніше й назавжди розпрощалися з малою батьківщиною. 


Село Григорівка - де ще кілька місяців тому проживала з сім’єю Валентина Питель розташоване на березі українського "мертвого моря".Саме так називається надсолоне рожеве озеро на Херсонщині. Село належить до материкової України, але Крим звідти видної неозброєним оком - до нього лише кілька кілометрів відстані.

- З початком протистояння ніа території півострова мешканці Григорівки одразу втратили спокій, - згадує 36-річна Валентина. — Поява військової техніки, спалахи сигнальних ракет, тремтіння шибок у вікнах - який може бути спокій?

За словами Валентини Питель, поля біля Григорівки заміновані. Туди-сюди їздять чимало бронетранспортерів, один з яких підірвався на міні. Навколо села - 60 танків. Які, щоправда, щодня ремонтують. А військові поводять себе, як справжні "господарі життя". Хоча й без них - не мед.

Чисте повітря Чернігівщини

Екологічна ситуація у Григорівці була складною ще з 1970-х років минулого століття. Тоді за десяток кілометрів від села почало роботу виробниче об’єднання «Титан» - найбільший у східній Європі виробник діоксиду титану. За словами пані Питель, при викидах на «Титані» вивішена на дворі білизна «прогоряє» наскрізь. Саме з екологією вона пов’язує інвалідність свого сина, який переніс у Сімферополі три операції. І вже на новому місці проживання чекає на четверту, останню.


- «Мамо, тут таке чисте повітря» - сказали мені діти, як тільки ми приїхали до Червоних Партизан. Хто тут живе - цього не помічає, оскільки їм порівняти нема з чим. Ми ж надихались брудного повітря вдосталь, - каже мати трьох дітей. У неї, окрім згаданого сина, є ще старший хлопчик і молодша дівчинка Катя.

Також у Григорівці дуже складно з працевлаштуванням. Пані Питель каже, що заробити можна, тільки працюючи на фермерських полях. А платять там по 10 гривень за годину. Грошей вистачає тільки сяк-так прожити.

- Але ми й не думали їхати, - згадує пані Валентина. - Працювали й виживали, як могли, доки не розпочалася ситуація навколо Криму.

Допоміг, хто чим зміг

У той час її батьки перебували у Червоних Партизанах, куди приїхали відвідати іншу доньку, що вже сім років проживає на Носівщині. Тільки-но дізнались вони про проблеми Григорівки - одразу ж зв’язалися із Валентиною і наполягли, щоб вона якнайшвидше переїхала у Червоні Партизани. Всього у батьків чотири доньки.

- У нас там великий будинок залишився і «врем’янка», - каже пані Питель. - А ще побутова техніка та інше. Все, що наживали важкою працею. Щодо домашньої худоби, то козу я віддала, а курей порізала.

Як згадує Валентина, вона й думати не могла, що так привітно її тут зустрінуть. Абсолютно незнайомі їй селяни з власної ініціативи допомагають, хто чим може.

- Хто ліжко приніс, хто диван, - радіє вчорашня «кримчанка». - Речами допомагають, продуктами харчування.

І з житлом допомогли. Місцева жителька, що бажала продати свій будинок на вулиці Тельмана, погодилася, щоб нові односельці жили в її хаті і сплачували вартість у розстрочку. Грішми Валентині допомагають батьки, які також вирішили осісти у Червоних Партизанах, та сусідня бабуся, у якої Валентина виконує господарчі роботи. А ось постійної роботи вона поки що не знайшла.

Тим часом уся родина зайнята власним городом - почали саджати картоплю. Діти у вільний від навчання час (їх швидко прийняла місцева школа) вовтузяться навколо матері.

"Тут чудові люди"

Розмовляє Валентина, чи, як вона сама каже, «балакає», українською з чітким західним акцентом. Дещо незвичною, як для південних регіонів, мовою. Тим більше, що мати, українка з Григорівки, розмовляє російською, а батько -росіянин з Генічеська.

Можливо, позначилося проживання з колишнім чоловіком - уродженцем Рівненщини.

- Родичі, які залишились у Григорівці, - переказує пані Питель, - кажуть, що бояться і нічого доброго не чекають. Говорять, що кордони закрили, що майже нікого з Армянська не випускають. А кого випускають, то крізь численні кордони на відстань у 12 кілометрів доводиться витрачати до п’яти годин.

Як і чим не завершилися б події навколо Криму, повертатися у Григорівку Валентина з дітьми не планують.

- Тут неймовірна природа і чудові люді. Тут нам морально й психологічно допомагають соціальні служби, - ділиться враженнями пані Питель. - Тут добре мені й моїм дітям, а тому, сподіваюся, ми швидко тут облаштуємося й заживемо новим яскравим життям.


Ігор Стах, "Чернігівщина" № 17 (469) від 24 квітня 2014

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: