Ді Сі Купер: Я не рок-зірка, я — особистість

— Переконана, ваш голос, невимушеність виконання вразили усіх чернігівців, які вперше почули «Royal Hunt» наживо. Особисто моїм спостереженням стала академічність вашого бекграунду… До слова, хто є автором текстів?
— Їх пише Андре, а я лише переглядаю на предмет англійської граматики і в разі потреби підлаштовую під свій голос. Стосовно бекграунду, то я співаю з 14 років і як мінімум 5 років маю досвід академічного оперного співу. Найважливіше для мене — це вміння контролювати свій голос при переході з різних частот. Справа в тому, що на великій сцені я багато рухаюся, а отже, є ризик втратити ритмічність дихання. Я дуже цього не люблю, взагалі не люблю втрачати контроль над своїм голосом.

— А те, що, виконуючи композицію, ви пропускаєте її крізь себе, входите в образ — це допомагає?
— На кожну пісню в мене є свій погляд. Так, моя душа, серце певним чином впливають на емоції, що керують моїм персонажем. Я дуже емоційний виконавець і роблю все можливе, аби зарядити глядачів. Думаю, вони мене розуміють, адже віддачу з залу я отримую сповна. Взагалі, якщо ти фронтмен групи, в будь-якому випадку ти розповідач різних за змістом історій. Це передбачає власні емоції, котрі можна передавати й через рух. Звісно, так буває не завжди. Так, у пісні «Клоун у дзеркалі» я майже не рухаюся, усе емоційне навантаження йде через голос.

— На той час, коли народжувався «Royal Hunt», музиканти вже активно культивували такі новаторські стилі як дум, треш метал, почав своє сходження індастріал. Чому обрали саме класичний метал, нехай із прогресивними елементами, котрий на той час уже був достатньо розкручений, а музична «ніша» достатньо наповненою?
— У музиці в нас із Андре схожі смаки: «Кензес», «Kiss», «Тото бенд» — це те, на чому ми виросли і що ми любимо. І ця музика дуже симфонічна, театральна. З «Royal Hunt» спочатку я був протягом 1993—1999 рр., потім перейшов у «Silent Forse», які грають більш жорсткий метал. Це мені не настільки подобається, на відміну від «Royal Hunt».

— Як на музиканта такого рівня, у вас дуже непересічні заняття у вільний час. Ви працюєте добровольцем у пожежній бригаді, водночас ви парамедик (фельдшер). Яка причина?
— Мій батько був президентом компанії, що надавала послуги швидкої медичної допомоги, тож ця справа для мене близька. Розумієте, світ музики самозосереджений та егоїстичний, але я не прибічник йти виключно цим шляхом. Мені взагалі не подобається термін рок-зірка. Передусім я особистість, я людина і намагаюся бути хорошою людиною. Один із способів зробити так, аби інші посміхалися — мій спів, інший спосіб — допомогти, коли хтось у критичній ситуації, поранений і знекровлений. Я розумію, робота в пожежній бригаді — доволі божевільна справа.

— І доволі небезпечна…
— Так. Всевишній дав мені здатність до співу, і все, що я роблю в даний час, це віддаю йому борг. Як я буду себе вести, це все мені ж і повернеться. Загалом, усе, що робимо ми, музиканти, доволі сюрреалістично. Тому мені подобається допомагати людям, гасити пожежі й відчувати пульс життя. Розвага для мене — це екстрим, крім усього, я беру участь у мотогонках.

— Що у вашому «райдері» є обов’язковим?
— У гримерці мають бути вода і фен. Нічого фантастичного я для себе не вимагаю.

— Яка ваша мрія?
— Я людина, яка втілила свої мрії, якій таланить. Тому моя мрія стосується синів Клейтона і Карсона, яким 11 і 9 років. Я зараз живу в Європі, а вони з дружиною — у США, де ми рідко гастролюємо. Хочу, щоб вони хоч раз мене побачили не через Youtubе чи FB, а наживо на сцені.

— У вас уже є враження про Україну?
— Ми не так багато бачили, під час турів багато часу йде на банальне відсипання. Все, що бачу і можу сказати, — це люди. В Україні вони фантастичні, адже борються за свободу, і я це підтримую.

Спілкувалася Інга Вітковська, тижневик «Чернігівські відомості» № 12 (1200), 19 березня 2014

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.