Свою любов і біль Лідія Шестак пронесла крізь життя

У війни не жіноче обличчя. Але, як не дивно, долі до цього — жодної справи. На собі це відчули чимало дівчат, розквіт юності яких збігся з початком найкривавішої війни ХХ століття, котру вони пройшли сестрами милосердя. Їхні плани і мрії поглинули суворі військові будні, де дії жінок в уніформі були наповнені великим сенсом — зберегти для країни якомога більше воїнів-захисників. Не цураючись тяжкої роботи, переборюючи запаморочення при вигляді розтерзаних тіл і кривавих ран солдатів, дівчата лікували не тільки тілесні, а й душевні рани воїнів. Недарма берегинь ще називали ангелами во плоті. Тільки в Радянському Союзі близько 800 000 жінок нарівні з чоловіками служили у військових частинах під час війни. І в кожної з них своя доля.



Своя доля була і в одного з таких героїчних ангелів — Лідії Шестак (дівоче прізвище Козлова), привітної тендітної дівчини. Їй було всього 17 років, коли в життя увірвалася Велика Вітчизняна війна, і її Лідія пройшла медсестрою від початку до кінця. Але, забігаючи наперед, треба сказати, що найвищих нагород Лідія Дмитрівна заслужила тільки за прожите довге життя. Що й казати про жахи воєнного лихоліття, втрату найближчих людей та інші життєві біди, котрі випали на долю жінки. Сьогодні Лідії Шестак 90, а незабаром, 7 лютого, вона святкуватиме ще один день народження.



До Ленінграда діставалися «дорогою смерті»

Будучи уродженкою села Мале Линяково Вологодської області, Лідія саме закінчила семирічку, і її плани на життя були далекі від того, щоб бачити, як війна забирає життя людей, хоч і мріяла стати медсестрою. «Я працювала на лісопильному заводі табельником поблизу міста Сокола Вологодської області, і як тільки почула про набір у медичне училище, не впустила нагоди здійснити свою мрію, — пригадує вона. — Вступила та встигла провчитися всього 4 місяці, але вже знала, як робити перев’язки, доглядати за хворими та надавати першу допомогу.
18 грудня 1941 року мене призвали до лав робітничо-селянської Червоної Армії і призначили сандружинником на Червонознаменному санітарному потягу № 17. Чоловіків, які працювали тут санітарами, забрали на фронт, а їх замінили жінками. Завданням особового складу потягу було дістатися в тил фронту до польових шпиталів, евакуювати поранених у безпечні місця для лікування й водночас здійснювати догляд за ними».
Майже 90 разів на цьому санітарному потягу Лідія Дмитрівна діставалася тилу фронтів. Вивозили поранених із Білоруського, Українського фронтів, із-під Сталінграда, з Польщі та Далекого Сходу. Перший її рейс — до Ленінградського фронту — пролягав через дорогу, котру називали «воротами життя», але для тих, хто в’їжджав, це була «дорога смерті». «Точилися бої, з одного боку ліс і радянські солдати, а з іншого німці, які стискали місто в кільце», — розповідає вона. До поранених добиралися по Ладозькому озеру. По дорозі їм робили перев’язки. Тягнули їх то на шинелях та плащ-палатках, то пересувалися по канату, витягуючи поранених на собі. Вже у вагонах поранених розміщували тільки на нижні полиці й підлогу, адже на верхніх було небезпечно — машиніст різко зупиняв потяг під час раптових атак противника.

На перший потяг припадав шквал вогняних ударів

Якось у місті Горькому, коли налетіли сотні фашистських літаків, почалося таке бомбардування, що деякі вагони навіть із рейок посходили. У цілому ВСП до знищення ворожих повітряних цілей був готовий: у голові та хвості потяга були зенітні установки. Вдавалися рятівники солдатів і до обманних маневрів, хоча й гітлерівці теж хитрували, як могли. «Під час слідування санпоїзду в тил фронту німці нас не чіпали. А на зворотному шляху ми неодноразово потрапляли під обстріли, тож попереду пускали порожній ешелон. На нього й припадав шквал вогняних ударів. Так просувалися вперед», — розповідає Лідія Дмитрівна.
«Загалом у потязі ніхто не зважав, жінка ти чи чоловік — військова дисципліна була для всіх однакова, та й старшина в нас був суворий. За найменшу провину слідувало покарання, і наряд по кухні був за щастя. Найгірше, коли дівчат відправляли нести вахту, тобто охороняти потяг. Якось, уже не пам’ятаю за що, попалося й «козеня» (так через прізвище і спритність товариші по службі називали Лідію. — Авт.). Дали в руки гвинтівку, відправили в наряд. Ходжу вздовж ешелону. Коли йде військовий потяг, а мені солдати з вікон: «Девушка, а девушка, а что часовой делает, когда воробей на штык сядет?» Ми були надто молоді, і в такі моменти від сорому були ладні крізь землю провалитися».

Як на війні лікували сліпоту

Поїзд був розрахований на 500 чоловік, і на два вагони було по одній медсестрі. Лідія доглядала поранених військовослужбовців у вагоні № 12, що був призначений для тяжкопоранених, тож бачила всяке. «Якось була вечеря, і мені залишилося погодувати лейтенанта Володимира Аксьонова, у якого в гіпсі були обидві руки. Підняла його і побачила, що мої руки всі в крові. Через те що відкрилася рана, він втратив багато крові й врятувати було можна, негайно переливши йому кров. У мене була І група…». Пізніше він писав листи, де Лідію називав рідною сестрицею, адже в ньому була її рятівна кров.
Тоді мало хто сподівався на дива, хоча стосовно одужання подекуди і традиційна медицина була безсила. Лідія й досі пам’ятає підопічного лейтенанта з пов’язкою на очах. Везли того Василя геть сліпого після сильної контузії, і тримався на світі він самими спогадами про сім’ю та маленького сина, які залишилися в Москві. Чоловік страждав на головний біль, але найгірше, що повернути зір лікарям у госпіталі так і не вдалося. Було вирішено, що останнім шансом для Василя відновити зір може стати позитивне велике моральне потрясіння. Не кажучи хворому нічого, Лідія написала записки пораненим поблизу нього, щоб не розповіли, що він їде до Москви. На вокзалі вона вивела його на перон, а всі дивилися, що буде далі. Підбігли дружина з сином, обняли його, і Василь, не вірячи щастю, закричав від радості, адже ще й зняв пов’язку: «Катерино, я бачу!». Звісно, зір повернувся не на 100%, але він вже зміг носити окуляри й навіть читати.
Були на потязі й свята зі співами: їх для підопічних робив сам персонал. Годували тричі на день. У солдатів на вагу золота була картопля. Доїдати за кимось суворо заборонялося. Якось колега Лідії по потягу, аби не пропав обід солдата, який від нього відмовився, взяла його собі. Дівчину одразу вигнали з потяга, й жодні доводи не допомогли.

Останній рейс міг би стати останнім…

«Останній рейс наш потяг здійснював у 1945-му в Білосток (Польща). Концтабір «Хаузен», де ми прийняли геть виснажених солдатів, які залишилися після звільнення, запам’ятався зловісним написом російською: «Ми удобрим поля телами советских солдат», — продовжує моя співрозмовниця. — Близько 20-ї години, коли ми їхали по насипу, нас підірвали на рейках, і потяг пішов під укіс та злетів у річку. Завдяки тому, що він якось зачепився за залізничні конструкції, склад потягу не пішов під воду…».
Яких зусиль вартувало мініатюрному дівчаті витягувати поранених через вікна, як і іншим 18 колегам, можна тільки здогадуватися. Тим паче що після поранення, котре сталося під час обстрілу ворогом потяга у 1943-му під Псковом, численні рани рук Лідії тільки загоїлися. Нагадуванням про той страшний день стала її перша нагорода й купа проблем зі здоров’ям, зокрема вади слуху, котрі залишилися з нею назавжди. Нині ситуація ускладнюються тим, що жінка — учасник бойових дій і досі ніяк не отримає слуховий апарат.



Про кохання не мріяла, а знайшла його на війні

«Не знаю навіть, як ми все те пережили», — говорить вона, показуючи фронтові фотографії. Молоді роки — для кохання, але про нього вона й не мріяла. Завдання були важливіші. «Все для фронту! Все для перемоги!» — слова гасла знаходили відгук у кожного, а тому Лідія робила все можливе. Своєю присутністю й ласкавим словом вона вселяла пораненим бажання вижити і віру в перемогу. Це було дуже важливо у складних умовах війни, коли арсенал медикаментів був бідним, знімали біль головним чином анальгіном, у кращому випадку розведеним спиртом. Лікували словом та ласкою, про що Лідія Дмитрівна каже цілком серйозно. Так і познайомилася з Михайлом, своїм майбутнім чоловіком, нашим земляком, який був на 6 років старшим і вже встиг пройти фінську війну. Під час Вітчизняної був снайпером. Приголубила його, а він їй: «Ой, сестричко, мені вже й легше стало»… Справа в тому, що Михайло Степанович був у важкому стані, поранений у ключицю, у ноги. Ворожа куля прошила легені й вийшла через шлунок, також була відсутня верхня частина черепної коробки. «Пролікувавшись рік у госпіталі, він працював на поштово-розподільчій базі в Москві. Потім демобілізувався і, дізнавшись, коли наш 113-й поїзд прибуде з Харбіна, приїхав до Москви й зустрів нас на пероні. Дівчата, побачивши його, зраділи, обступили його, обіймають. А він мені пошепки: «Давай відійдемо в бік… Я за тобою приїхав». Я не очікувала, що він згадає і приїде до мене, ми навіть не листувалися. Кажу, що мене не відпустять. Він пішов до начальника, а той: «Тільки після реєстрації в ЗАГСі». Лідія Дмитрівна й досі не розуміє, як усе швидко сталося — ніби так і мало бути. Схоже, довіра була інтуїтивна, незважаючи на те, що працівниця ЗАГСу сказала: «Він тебе по дорозі кине». «Проте паспорта при собі не мала, тож розписалися вже в мене вдома, — продовжує жінка. — У Росії тоді життя було злиденне, купити не було що. Вирушили в рідне Михайлове село Ковчин, я збиралася працювати в колгоспі. Нам відповіли, що пшениці тільки на засів, і порадили перебратися до Чернігова. Вже в місті прописалися в зовиці, отримали картки на пайки. Ані медсестрою, ані ким іншим влаштуватися на роботу було неможливо (у Гідроводгосп, ветераном праці якого є Лідія Дмитрівна, прийшла набагато пізніше. — Авт.). Жити ніде, тож оселилися в «Богунських землянках» (за м’ясокомбінатом). У рову зробили собі землянку». Так і жили, поки не отримали ділянку на Котах. Через рік народилася дочка Тамара, котра змалку стала свідком, як її мама відбудовувала зруйноване місто. За день дівча з Лідією Дмитрівною проходили з десяток кілометрів, адже транспорту не було, як і жодного дитсадка.
Сама жінка зізнається, що як би складно не було, «я ніколи не пожалкувала про свій вибір. У нас були порозуміння і повага один до одного». Та згодом фронтові рани взяли своє — Михайло пішов із життя. У 37 молода жінка стала вдовою. Більше заміж не виходила, адже другої такої любові й бути не могло. Незмінними залишилися і спогади про ті буремні дні, в яких потяг із військовослужбовцями й досі безупинно мчить крізь час, залишаючи широкий слід клубів диму в повітрі.

Інга Вітковська, тижневик «Чернігівські відомості» № 6 (1194), 5 лютого 2014

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: