Пізнала і голод, і війну, і велику любов

У 90 років Галина Шамбур має прекрасну пам’ять, сама себе обслуговує та навіть порається на городі. Ця жінка поховала трьох із п’яти своїх дітей, пережила голодомор і тяжку працю, але дякує долі за довге життя і велику родину.

Із першого погляду

У Галини Тихонівни – дев’ять онуків, 13 правнуків та навіть півторамісячний праправнучок Іллюша. Старенька тішиться, коли чує його гукання, радіє немовляті. Сама ж свого часу п’ять діточок народила, усіх – у великій любові.
– Закохався мій Микола у мене із першого погляду, – згадує старенька. – Навіть вірш склав про мою посмішку, про першу нашу зустріч.
Бабуся, змахуючи сльозу, розповідає про ті далекі часи:
– Сама я з Черкащини родом. Хоча тоді то була Полтавська область. Отак мене Полтавкою усе життя і звуть у Феськівці. У 15 років подалася на Донбас у фабрично-заводське училище, там із Миколою Шамбуром і познайомилися, училися разом. А тоді й на шахті разом працювали. Молоді були, вважай, що діти. Дружили сильно. Якось пригостив мене варениками, а що там хлопець накуховарить? Вареники ті позлипалися, а мені смачнішого нічого й не було!
Галина Тихонівна згадує, як почалася війна, як Миколу забрали до війська, а її евакуювали. Прощалися молоді люди зі сльозами.
– Микола мені сказав: «Як живий буду, я тебе найду», – згадує старенька. – Страшні часи були. Шахти підірвали, роботи нема, я дизентерією захворіла, ледве вижила. А ешелон, у якому мій Микола їхав, німці розстріляли, його поранило. І коли одужав, вирішив мене найти. І найшов. Йому дали одстрочку від армії на рік, ми евакуювалися у Ростовську область разом, побралися нарешті.

Пішки додому

Галина Тихонівна розказує про те, як прийшли німці, про розстріляні ешелони і про чергову розлуку з коханим. Їй, уже вагітній, довелося ховатися у лісі від фашистської розправи.
– Ось вона, моя Вірочка, я її воєнною називаю, – лагідно дивиться старенька на свою старшу доньку, котрій і самій вже за 70.
Знову у воєнному лихолітті знайшов її Микола, вирішили йти пішки на Полтавщину, на батьківщину Галини. За сотні кілометрів, вона – на шостому місяці вагітності. Страшно було дуже, коли під Люботином на Харківщині німці схопили їх, розкидали по різних казематах, допитували. Слідчий хотів поглумитися над вагітною жінкою, та вона кинулася до нього зі сльозами і криком – пожалів, відпустили їх.
Народжувала Галя у матері, без чоловіка, бо той пішов до Феськівки дізнатися про рідних. А вже за кілька місяців, на Водохреща, повернувся кіньми, забрав кохану до себе. Кілька разів ще призивали чоловіка до війська, та кожного разу він повертався до своєї Полтавки. У 44-му у них Валя народилася, у 47-му – Світланка, у 51-му – Коля, а найменшенька, Оля, – у 1954-му.
Трьох своїх кровиночок довелося поховати цій мужній жінці. Валя померла від пневмонії, коли їй ледь більше рочку було, Коля – у 56 років, Світлана – у 59.

Як Бог подушечку…

Нині Галина Тихонівна доживає віку у Феськівці. А на зиму її у Мену забирають, тут обидві доньки живуть, уже самі пенсіонерки. І Віра, і Ольга – педагоги, таку ж професію мала і їхня Світлана.
Хороша, міцна родина! Миколу свого Галина Тихонівна провела в останню путь двадцять років тому, тепер радіє онукам, правнукам та праправнучку.
– Мама наша навесні завжди до Феськівки рветься, – розповідає Ольга Миколаївна. – Каже: як Бог подушечку постелить, то як-небудь городчик посадимо. А які паски вона колись пекла, навіть сусідам на замовлення. Після операції на оці рушники вишивала минулої зими. Сама візерунки підбирає, малює. І вишиває гладдю, як на її батьківщині прийнято.
Тепер у оселях онуків старенької – вишиті бабусею рушники на покутті. Люблять її, приїздять не лише із сусідніх районів, а й із Києва, Криму.
– Мама нас привчала бути дружними, – каже Ольга Миколаївна. – Колись, як батько живий був, до нас звідусіль родичі їхали. Бувало, у феськівській хаті й до двадцяти душ жило. Усіх мама приймала щедро.

Радіти життю

– Довге воно, життя, – додає Галина Тихонівна. – Про усе хіба розкажеш? Дарма жаліються люди, що жити важко. Багато мені років, а ніколи не забуваю страшного голоду. У нашій сім’ї семеро дітей було, а вижили тільки двоє. Як батько помер – дітки посипалися. Було, що бабусю і братика в один день ховали.
Галина Тихонівна зі сльозами згадує, як бур’яну наїлася, обробленого від довгоносиків малясом. Ледве не померла, вчасно мати нагодилася, водою промила.
– Радійте життю, люди, – каже наостанок довгожителька. – Любіть і бережіть одне одного. І пам’ятайте про те, що колись пережили ми…

Ірина Примак

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.