Яке коріння - таке й насіння

Дев’яносторічна Ольга Юріївна Сєрікова більшість свого життя присвятила рідній школі у селі Веприк Бобровицькому району. І хоча за фахом була філологом - часто-густо доводилося викладати й точні дисципліни. Словом, універсальний сільський вчитель...

Домашня педрада

Батьки Ольги - Євгенія Василівна Дія-ковська та Юрій Олександрович Фесенко -були першими вчителями земської школи у Веприку, яка у 2012 -му відсвяткувала своє століття. А по лінії чоловіка, Никифора Анатолійовича, педагогів куди більше.

- Мама почала вчителювати з чотирнадцяти років, коли закінчила навчання в Чернігові, - розповідає Ольга Юріївна.

- Викладала в чотирьохрічній церковно-приходській школі. їй, тоді ще дитині, довірили клас. З часом вона ще й учителем співів стала, бо мала чудовий голос.

Можливо, за милозвучний голосок, а, може, й за вроду, закохався у неї молодий вчитель німецької мови, який приїхав із Ніжина. Поєднали свої серця. Як нагорода за справжню любов - двоє діточок, Олександр та Ольга. Обидва в майбутньому попрямували батьківською стезею.

- Ми з Сашею вирішили продовжити родинну династію. .. А якщо чесно - дуже вже припала до душі ота шкільна атмосфера, яка відчувалася і в нашому домі, - посміхається пані Ольга. - Щоправда, з трьох моїх синів ніхто не став педагогом. Та ми з чоловіком і не наполягали. Головне - виховати своїх дітей справжніми людьми. І я можу пишатися своїми хлопцями. А от у мого брата Олександра донька вчителює. Тож ниточка не обірвалася....

Подружжя має дивитися не одне на одною, а в один бік

- З чоловіком - Никифором Анатолійовичем - Ольга Юріївна познайомилася під час війни. А вже після окупації перебрався з Харківщини до Бобровицького району.

- Чому саме вчителя обрала, - розмірковує моя співбесідниця. - Напевно, через те, що ми люди одного кола, одного соціального статусу, інтелектуального рівня... Однакові погляди на різні справи мали. Це й поріднило нас.

- Чоловік був для мене не лише опорою, а й добрим порадником, помічником, другом... Основне правило - подружжя має дивитися не одне на одного, а в один бік.



Вчителів Ольгу Юріївну і її покійного чоловіка Никифора Васильовича у школі й досі згадують. Свій професійний портрет вони писали наполегливою працею. Сумнівались і шукали,творили і випробовували. Але таки досягали свого.

Як не крути, а у Веприку краще, ніж на Кіпрі

...Ольга Юріївна тяжко переживала смерть чоловіка. Троє ж дорослих синів вже давно розлетілися з батьківського гніздечка. Мамина самотність, звісно, не давало спокою і її дітям. Тож наймолодший - Анатолій, який на той час працював міжнародним журналістом, запросив матір до себе на Кіпр. І вона згодилася.

- Три роки я жила на Кіпрі, - згадує Ольга Юріївна. - Але у жаркі місяці, бо там температура за сорок, час від часу поверталася до рідного Веприка. Хоча на Кіпрі дуже гарно - і природа чарує, і цивілізація на рівні. Люди - щирі, привітні.

Та от тільки важко жити, коли мовою не володієш. Я ж звикла щодня спілкуватися. А там, куди не глянь, звідусіль іноземці. Приїздять, звичайно, й українці та росіяни. Ото вже я душу відводила! А так, загалом, лише з сином та онуками спілкувалася.

Що неабияк вражало - наскільки чесний народ і місцевий, і заїжджий. Жили ми в туристичній зоні, неподалік Середземного моря. Спокійно залишали свої речі на березі. А самі чи до крамниці, чи купатися йшли. Чужого там ніхто ніколи не візьме. Будинок можна не замикати, без дозволу ніхто не зайде.

Не те що у нас. Доки на Кіпрі була, тричі мою хату обікрали. Але, як не крути, яким би чудовим не був далекий острів, у Веприку, все-одно, ліпше. Бо тут усе рідне. Тому й вирішила лишитися вдома. Де народився, оженився - там і життя твоє, - підсумувала Ольга Юріївна.

Сніжана Божок, "Чернігівщина" №4 (456) від 23 січня 2014

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.