«Крепко люди робили, але з таким огоньком!»

Чимало стосів паперу списано науковцями, які прагли розгадати феномен Шевченка. Чому його слова однаково значущі, зрозумілі й простому люду, й тим, хто перебуває на вищих щаблях соціальної драбинні.
Поет ніколи не прикрашав реальність, писав просто, щиро. Тому і назвали його нацією в мініатюрі.
- Чогось він мені так до душі, дуже його люблю, - говорить хмільничанка Ганна Кобець про Тараса Шевченка, портрет якого прикрашає ї вітальню. Вишила його власноруч ниточка до ниточки. Дивилася ні зображення в книжці й клала хрестики.
Ще два портрети Кобзаря вона передала в Хмільницький НВК, де про працювала понад десять років. А першу роботу майстрині відвезли у подарунок ректору одного зі столичних вузів.
- За що не візьмусь, у мене виходить, - сама собі дивується Ганні Федосівна.
Розповіді про цю чудову людину та її односельців - на кольоровому розвороті.



…Орю
Свій переліг - убогу ниву! –
Та сію слово. Добрі жнива
Колись-то будуть.

Отак, сподіваючись на добрі жнива, кожен із нас оре й сіє свою убогу ниву. Ганна Кобець - не виняток. Коли розповідала про молоді роки й подальше життя, промайнула думка: а чи є взагалі межа терпіння, благородства й оптимізму нашого народу? Терпіння - бо не кожен здатний пережити революцію, Голодомор, Велику Вітчизняну, благородства - бо попри все, селянин ніколи не шукав кращої долі, працював до сьомого поту. А про оптимізм сказала сама Ганна Федосівна отаким простим поліським суржиком:
- Крепко люди робили, але з таким огоньком!

Найяскравіший спомин її дитинства - як скучала за мамою. Коли виросла, навіть якось дорікнула неньці, мовляв, чи не шкода було, коли просила не кидати її. Як серце може розриватися за дитиною, Ганна Федосівна зрозуміла, коли сама матір'ю стала. Господь ощасливив її в цьому тричі. Але в деталях пам'ятає, як мама з двома жінками з їхнього села ходили аж під Київ, де дислокувалася частина, в якій служив її чоловік. Пішки йшли три дні, ночували, де прийдеться, бо ніхто в хату не пускав. Пригадує, що зоставалася то в тітки, то з дядьком у клуні, то сама вдома, коли мама ходила по сухий люпин, щоб протопити піч.

У ті часи рано дорослішали. Батько повернувся додому інвалідом, фронтові рани мучили його до останніх днів. Мама також почала хворіти... Ганні Федосівні було сімнадцять, коли її викликав до себе на розмову голова колгоспу Василь Луговський.
- Сказав, щоб ішла працювати свинаркою. Й тоді молодь не хотіла йти на ферму, багатьох примушували. Доглядала я 60 голів свиней на откорм, три роки пропрацювала, - розповідає наша героїня. - А потім мені запропонували бути ланковою, розхвилювалася, бо ж не знала як облік ведеться.

Швидко опанувала дівчина ту нехитру науку. Зошит, де записувала, яку роботу і в яких об'ємах виконали, зберігає й досі. На пожовклих листах чорнильною ручкою зафіксовано унікальний літопис маленького трудового колективу. «Повторна прополка буряків», «возили тресту»,«накладали льон на машину»...
- За день виполювали не більше трьох соток, - пояснює Ганна Федосівна. - Тоді ж не було ніяких гербіцидів проти бур'янів. Так старалися, так робили! Коли льон брали, виходили на роботу вдосвіта, бо вдень він розкривався і випадало насіння. А буряки грузили тоннами...

Зі сльозою в голосі згадує дівчат своєї ланки й голову колгоспу, вдячна, що село підняв, почав розбудовувати ферми. Один цікавий факт озвучила співрозмовниця: на той час працювало шість ланок, у кожній - по вісімнадцять чоловік, більше сотні людей тільки в рільництві трудилося!
Устигала моторна Ганнуся й удома. Заміж вийшла у 21 рік, а зустрічатися почала зі своїм Іваном Васильовичем ще в 15, із армії його чекала. Добрим словом згадувала свекруху, Феклу Тимофіївну, яка опікувала її як рідну доньку, допомагала ростити дітей.



Чимало часу приділяла Ганна Кобець улюбленій справі - вишиванню. Каже жінка, що ніхто цьому ремеслу її не навчав, сама все опанувала. У важкі часи вишивала наволочки й простирадла на замовлення, щоб підзаробити.
- Уставала в три години ночі й вишивала до п'ятої, потім розтоплювала піч, поралася, варила їсти, дітей у школу виправляла, - розповідає Ганна Федосівна свій шалений «графік».

Поскаржилася на долю лише раз: коли впала з воза й зламала перший шийний хребець, довелося покинути своїх дівчат і роботу, піти на легший хліб. Запросили старанну жіночку в навчальний заклад, і там вона стала своєю. На згадку про ті часи й подарувала дітям і педколективу два портрети улюбленого класика.
- Я всіх людей люблю, - щиро каже Ганна Федосівна.

Хоч і були ми знайомі кілька хвилин, захотілося пригорнутися до цієї сивої ластівки, милого сонечка, яка вік прожила в труді й турботі про своїх дітей, онуків, яка уквітчала вишитими килимами, рушниками, картинами свою охайну оселю й яка береже, мов найцінніший скарб, свого старого зошита з іменами подруг. Зізналася, що просила дітей, щоб він був при ній і на цьому світі, й за його межею.

Наталія Бушай, газета «Наш край» №93-94 (9233-9234) від 23 листопада 2013 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: