«Нехай люди бачать, що мені добре»

І з своїх 35 літ Віта Бульба вже 13 років тяжко хвора. Міастенія, хвороба, що викликає нервово-м'язовий розлад, м'язову слабкість, зробила жінку інвалідом першої групи, прикувала до ліжка. Та вона не падає духом, тримається за життя. Поруч із матір'ю — кохана донечка, її опора і підтримка. Оленка вчиться у десятому класі. А вдома робить усе: прибирає, пере, варить їсти, порає город і птицю, а головне — доглядає маму. Вмиває, розчісує, годує, перестилає постіль, вивозить у візку на подвір'я. Так вони й живуть у своєму домі в Журавці Варвинського району, мати і дочка.

«Хату нам подарували»

Цю хату на Кулажиному, старій околиці села, подарувала їм Лариса Леонідівна Головльова. Вона давно живе в Ужгороді, а хата в Журавці дісталася їй у спадок від діда і баби. Після смерті стареньких дім років дванадцять стояв порожнім. Може б, і розвалився. Але в один з приїздів на дорогі могили Лариса Леонідівна запропонувала Віті переселитися в нього.
— Тут просторо, три кімнати. Переходь і живи, — сказала добра людина. — Ніяких грошей! Я тобі його дарую. Зробите ремонт. Стіни тут міцні.
— Як я їй вдячна, словами не передати, — говорить Віта. — У 2006 році ми тут поселилися. Ремонт триває досі. З трьох кімнат зробили чотири. Замість розваленої печі грубу зліпили. Ванну поставили, туалет. Перекрили дах. Поміняли вікна. Треба ще довести до толку коридор. Блоки вже купили. Треба пандус на сходах зробити. Ну, не все зразу. Інших доходів, окрім пенсії, у мене нема. Трохи з Леночкою зберемо грошей — щось зробимо чи купимо. На вулиці газу, мабуть, тільки у нас немає, але й грошей на нього немає. Опалюємося дровами.
Спасибі добрим людям, які приходять на допомогу. Усе життя дякуватиму сім'ї варвинського підприємця Василя Григоровича Рептюха. Коли вже зовсім сутужно, звертаємося до нього. Ні разу не відмовив! А ремонт мені мої брати і сестри по вірі зробили. Ми з дочкою прихожанки церкви християн віри євангельської. От віруючі й допомагають, спасибі. Пральну машину подарували, два візки, на яких я пересуваюсь по хаті і по двору. Дякую їм і Богові нашому.

Усі хвороби від нервів

— Слабенька я від народження. Ми з сестрою Лесею двійнята. То я ота, що з двох слабіша. Тата нашого не стало, коли мені було тільки сім років. А йому на той час, як мені зараз, — 35. Поплив човном по Удаю з нашої Кулишівки в Полонки на проводи племінника в армію. На зворотній дорозі його вбили, прямо на воді. Хто, за що, не розкрили й досі. Був мій тато Василь Степанович Кондратенко майстром на всі руки. Усе на світі робив. Говорив, жартуючи, що тільки прати не навчився. Усе інше умів.
Четверо нас залишилося в матері. Працювати почали рано. Мати була дояркою, то я ходила їй допомагати вже в класі шостому. А після дев'ятого групу прийняла.

Заміж теж вийшла рано. У вісімнадцять народила Іру, а через рік і два дні — Лену. Жили ми у свекрів, далі в гуртожитку. Після народження дітей я пішла працювати на свинарник. Тоді й почалися проблеми із здоров'ям. Різко впав гемоглобін. Ніякі ліки не допомагали. Тільки коли через два роки кинула свинарник, гемоглобін підвищився.
Що ж гуртожиток — потрібне своє житло. Я позичила гроші і купила стареньку хату. З чоловіком життя не заладилося. Він прекрасний батько нашим дочкам, а ось зі мною не складалося. Може, через нерви почувала я себе усе гірше. Упав зір, підкошувалися ноги. Ходила, тримаючись за стіну.
Селом пішли розмови, ніби я п'ю, ходжу п'яна. Інакше чого хитаюся, хапаюся за паркан. Ну, на чужий роток не накинеш платок. Пересуди пересудами, а мені усе гірше. Коли через півроку все ж звернулася до лікарів, правильного діагнозу зразу не поставили. Призначили уколи прозерину. Колюся, а сил меншає. Змушена була залишити роботу. Рік нічого не одержувала, ні копійки.

І з чоловіком життя не ладилося. У 2002 році ми розлучилися. А далі зійшлися. У 2008-ому знову розписалися. Два роки тому розлучилися уже назавжди. Тепер у нього нова сім'я.
Старша дочка Іра ще маленькою залишилася жити у бабусі Надії Семенівни, моєї свекрухи. Там вона і виросла. Нині вчиться у Прилуцькому фінансово-правовому коледжі.
Ну, а ми з Леночкою — тут.

Цю хворобу у народі звуть хронічна втома

— Діагноз «міастенія» мені поставили тільки у 2005 році в обласній лікарні. І дали направлення в Київ в інститут імені Ромоданова. Там знайшли вже іншу хворобу: міопатія під питанням. Тоді ж дали третю групу інвалідності.
А мені ставало все гірше і гірше. Не слухалися ні руки, ні ноги. Загальна слабкість. Уже не могла чашку з водою в руках утримати. Не могла розплющити очей — не слухалися м'язи повік. Перестала ходити. Підвестися з ліжка не могла, їсти приносила сестра Леся, що живе по сусідству. А головною доглядальницею стала Лена у свої вісім чи дев'ять років.
Здається, це у квітні 2007 року було. Весна тоді видалася пізня і дуже холодна. Я лежу. Чую, відчинилися вхідні двері. Почала замерзати. А в хаті ж сама. З горем пополам підвелася з ліжка, дійшла до сіней і впала. Піднятися не могла, пролежала на холодній підлозі з годину. Дуже змерзла. Коли на якусь мить стало легше, зіп'ялася на стіну, встала і тільки тоді зачинила двері.

А через два дні підвищилася температура, заболіло горло, душив кашель. Боліло усе. Спасибі, прийшла сестра.
— Зроби що-небудь, — попросила я її, — більше не можу терпіти.
У хаті залишилась єдина ампула прозерину, яку Леся мені і вколола. До пенсії ще два дні, на інші ліки грошей не було.
І мені стало легше! Я почала потихеньку ходити.
З 2008 року у мене перша група інвалідності. А у 2009-ому змушена була сісти в інвалідний візок. Тепер хоч не падаю, як раніше.
Лікарі призначили ще одні ліки — калімін. На них і прозерині я й живу. На місяць це приблизно 400 гривень. Але іншого виходу нема. На перших порах від цієї хвороби рятує операція по видаленню вилочкової залози. Але точний діагноз мені поставили не відразу. Тепер уже оперуватися пізно.
Здоров'я моє нестабільне. Перед новим 2010 роком потрапила в лікарню і лежала там аж до травня. Стан був дуже тяжкий, мало не померла.

«Я вірю в Бога. І Він мені допомагає»

— Лікарі кажуть, що моя хвороба невиліковна. Жити можна, але — на ліках. Постійно лікуватися.
І все ж я помічаю, що хоч невелике поліпшення мого стану є. Може, тому, що вірю в Господа, до нього звертаюся з усіма своїми проблемами. Вважаю, що є люди, яким ще багато гірше, ніж мені. Самотні, тяжко хворі, кинуті рідними, нещасні.
У лікарні, коли мій стан був дуже тяжким, мене провідували добрі люди. У їх очах я бачила жаль і співчуття.
— Ти така хвора, а так добре тримаєшся, — казали.
— У мене все добре, — відповідала їм. — Моя хвороба — то Богові так угодно. Я мушу це пережити.
Переконана, треба надіятись на краще, в усьому поганому шукати хороше.
За роки хвороби я стала справжнім психологом, розуміюся в людях. Тепер модно скаржитися на життя. Усе погано! І те, й інше. Киньте так думати, бо так і буде!
— У тебе така тяжка хвороба, а ти тримаєшся! — чую знову.

А що мені робити? Скласти руки на пупа і чекати смерті? Толку з того, якщо буду плакати. Моє тяжке життя буде мене вбивати зсередини. Чекатимеш смерті, то вона й прийде. Треба надіятися на краще.
Якби я не була віруючою, мене б уже не було на цьому світі. Раніше думала, що хвороба моя прогресує, рано чи пізно мене не стане. А коли повірила в Господа, думки про смерть залишили мене. Думаю про краще. Не вважаю себе калікою. Не дозволяю собі плакати. Толку з того, що я буду нити. Через мене й іншим буде погано, тим, хто поруч. Нехай люди бачать, що мені добре!

Іноді думаю, що в моїй хворобі є свої плюси. Хорошою людиною росте Оленка — добра, уважна, співчутлива, працьовита. Завжди зі мною поруч, у будь-яку мить приходить на допомогу. І це для матері щастя. Роботящою росте дитина. Ось біля хати цілий сад посадила — черешню, виноград, яблуні, вишні, аґрус. А ще багато квітів. Оленка їх дуже любить. Навчилася смачно готувати. Коли допомогти нам у ремонті прийшли віруючі, дочка наварила такого борщу, що всі хвалили. Особливо добре їй вдається тушена картопля. Вона й консервувати навчилася, варення варить. Завела цілий зошит кулінарних рецептів. Дивлюся на неї і кажу собі: геть думки про смерть!
Треба жити. Так хочеться побачити, якими будуть мої дочки в майбутньому, діждатися онуків. Хочу щастя дітям.
Вірю в добро. З цим і живу. Наперекір біді.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №45 (1435)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.