Розівка – село, де живуть лисиці, лелеки і… четверо людей

Село Розівка, що на Козелеччині, прилягав до міжнародного шляху, який в народі називають «Московська траса». Легковики, вантажівки, автобуси, фури - тут їх за хвилину проносяться десятки. Та, відійшовши лишень метрів зо 20 вбік, перед очима відкривається зовсім інша картина, яку неначе писав уже інший художник. Тут, без Іронії, частіше можна побачити диких звірів, аніж транспорт. Тиша, спокій і три хатки, де ледь жевріє життя...


Родина Шиш: 40-річний Анатолій і 80-річна Любов Іванівна

На під'їзді до села - все, як має бути: придорожній знак, облаштована зупинка. Зізнаюся, зовсім не так уявляла село, де лишилося четверо жителів.
За радянських часів Розівка мало чим відрізнялася від інших невеличких сіл. Занепад почався з руйнацією колгоспів. Тут проживали близько півсотні людей, а нині про них нагадують лише напівзруйновані хати, де бур'ян оселився навіть на стріхах. Мешканці села - переважно люди поважного віку, які не хочуть кидати обжиті місця: тут вони народилися і виросли.

Кавуни вирощувати цікавіше

Почувши шум авто, назустріч виходить чоловік. Моложавий, років під сорок. Тому здивовано запитую:
- Ви - місцевий житель?
- Так. А що, не схожий? - посміхається у відповідь.
Виявилося, що Анатолію Шишу 44 роки. А виглядає по-молодецьки, бо постійно метушиться на свіжому, не забрудненому повітрі. Анатолій охоче спілкується, а от фотографуватися соромиться. Каже, що краще кавуном з власного городу пригостить. «Такі солодкі цього року! Кращі, аніж в Криму», - вихваляється господар.
Вирощуванню кавунів і динь пан Анатолій приділяє особливу увагу. Мовляв, цікавіше, ніж картоплю «рити». Хоча під картоплею також є ділянка - необхідно ж.
«Все вручну роблю, ніяких тракторів. Бо жити ж якось треба. Матір стареньку годувати. Дещо собі в погріб, а трохи - на продаж. Чимало йде худобі. Кури, гуси, порося - всі хочуть їсти», - розповідає господар «за життя».
Любові Іванівні - вісімдесят. Старенька нездужає, тож остання надія - на сина. А він відданий їй, навіть роботу в сусідньому селі лишив, бо матері потрібен постійний догляд.
«Коли матір зламала ногу, мені просто діватися було нікуди, то я й звільнився. Як же вона сама? Тоді кіт вкусив ¡7, як виявилося -скажений. Довго їздили по лікарнях. Як же я її таку залишу? Так і живемо на її пенсію та на заробіток з городу».
Поряд з хатою оселилися лелеки. Кажуть, що вони сюди щороку повертаються, а це, начебто, хороший знак: Місце добре для життя.


Михайло Коваленко з вірним другом

Головний у господарстві – пес

Михайло Коваленко давно пристосувався до життя на самоті. Жартує, що самотність теж приваблива: ні з ким не посваришся. Попри свій вік - у 69 років чоловік з ранньої весни до пізньої осені працює на землі. Навіщо старому з пів гектара городу, одному Богу відомо. Як пояснює він сам, не може й дня всидіти без діла.
«Роботи вистачає. І на городі, і в будинку. В 2010 році блискавка в стріху влучила, то пожежа була. Тепер помаленьку відбудовуюся, - розповів Михайло Михайлович.
- Взимку теж: то віконечко комусь змайструю, то щось замовлять бабці з сусідніх сіл. Якась копійка і є».
Утримує пан Михайло і господарство: птицю, поросят, кролів.
«Головний у моєму господарстві - мій пес. Вірний товариш і охоронець. Він хоч і малий, але голосистий, - посміхається дідусь. - Буває, цигани до нас у село ходять. Знають, що тут одні старі лишилися. Голову нам дурять. Ось днями до Люби прибилися, коли син у райцентрі був. Вона їх і не виганяла, сиділа собі на ослінчику мовчки. Якби не їхній собака, точно щось би поцупили. А він молодець - не допустив непроханих у хату».

Спішніше за диких тварин… зима

Катерина Галаган ще добре пам'ятає розкішні сільські садиби, причепурені білосніжні будинки, багаті городи та щедрі садки. Від тієї захоплюючої краси давно не залишилося й сліду. Жінка живе у крайній хаті біля траси. Каже, частенько до неї незнайомці стукають: то на нічліг просяться, то води попити...
«Коли чоловік був живий, то пускали, не боялися. Тепер сама - страшнувато. Якби знала, що в тих людей на думці. Бо нині такий світ лихий, - каже господиня. - Раніше мене собака мій охороняв, та його лисиця вкусила скажена. Завела маленького, а він, здається, боїться більше за мене. Головне, щоб лисиця знову до нас не унадилася, бо їх тут багато селом розгулює».

Втім, звірі - не біда. Найбільше пані Катерина боїться зими. Адже завірюха і сніг щороку приносять справжню біду.
«Колись при колгоспі у всіх селах чистили сніг. Не дивилися, де і скільки людей живе. Тепер не допросишся. Трасу чистять, а сто метрів до села не проїхати. Нас тут четверо лишилося, то нас неначе й за людей не вважають. Ми не просимо ні газу, ні води нам провести, просто інколи «витягуйте» нас із заметів...».
... Часто відвідуючи села, з болем вдивляюся у сліпі вікна, хати без дахів, зарослі бур'яном подвір'я, занедбані садки. Спливає у пам'яті Шевченкове «село неначе погоріло...». З жахом усвідомлюєш: ці люди не живуть, а виживають у самотності... Як до тих, хто споконвіку працює на землі, підкралися такі злидні?


Катерина Галаган

Сніжана Божок, тижневик «Чернігівщина» №35 (415)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: