Микола Мокрогуз: «Я оптиміст. Чого і вашим колегам бажаю»

Він поважного віку, але настільки бадьорий, енергійний, що й дехто з молодих йому позаздрить. Розмовляє то дуже емоційно, то надто розсудливо, ніби ретельно фільтрує кожне слово. - Я педант, - зізнається Микола Тихонович. - Ось, скажімо, ручка має лежати на цьому місці, то тут і залишу, щоб і вночі спросоння її знайти. Потім мене він зовсім приголомшив, діставши списаний згори донизу аркуш: виявилося, то були запитання особисто до мене, навіть довелося дати деякі анкетні дані, які опитувач тут же вніс у «документ».

- Тепер дозвольте задовольнити і мою цікавість. Звідки Ви? - традиційно починаю розпитувати.
- Родом із Комарівки, колишнього Любецького, а нині Ріпкинського району. Між іншим, для інформації, в нашій області чотири села з такою назвою. Є Комарівки ще в Менському, Борзнянському та Ічнянському районах. А по Україні їх скільки!

- Вам не бракує допитливості.
- Вгадали. Це ще зі школи.
- А як щодо армійського вишколу?
- Не гірший за інших, відслужив. Був зв'язківцем. А вже цивільним працював теслею на будівництві Чернігівського комбінату хімічного волокна. Згодом мене направили на навчання до Київського профтехучилища №9, звідки повернувся спеціалістом-прядильником. Робота була не з легких. Зважте й на те, що виробництво шкідливе, тризмінний графік. Але, так би мовити, знав, за що піт проливав: і зарплата влаштовувала, і квартиру від підприємства отримав, і міг безплатно оздоровитися в санаторії-профілакторії об'єднання...

- Зважаючи на темперамент і емоції в розмові, Ви, мабуть, людина активної позиції?
- І в цьому не помиляєтеся. На громадських засадах був головою цехової профспілки. Різні виникали ситуації, але з людьми вмів ладити. А щоб відстояти їхні права, потрібні були не лише душевні пориви, але й знання. Тож заочно закінчив Московську вищу школу профспілкового руху ім. Шверника.
Набутий досвід знадобився у подальшій роботі, коли працював інструктором відділу соціального страхування обласної ради профспілок. Давно вже на пенсії. Маю сім'ю: дружину Інну Павлівну (колишня робітниця «Хімволокно»), дочку Зою і 10-річного онука Артема. Вони нині у Куликівці. Там залишився будинок батьків дружини, 20 соток землі.

- Городники мимоволі, - жартую.
- Майже все літо на дачі. Я її «спиногибкою» називаю. Бо зранку починаєш, а ввечері тільки розігнешся. Зате свої свіжі ягоди й овочі, і зимових заготовок повно... Ну що ж, про мене достатньо дізналися, - співбесідник не дає мені розтулити рота для наступного запитання, - хотілося б поговорили про «Деснянку вільну». Я її давній читач і, вважаю, Вам буде небайдуже почути мою думку.

- Тільки «за», обома руками.
Микола Тихонович дістав стосик газетних вирізок. На них були помітки, хоча далеко не з усіма я погодився. Мій «опонент» не був категоричний у своїх судженнях, бо вміє уважно вислухати і зробити правильний висновок.
- Ви так добре аналізуєте. Мабуть, маєте якийсь зв'язок із пресою?
-Так. Деякі мої матеріали виходили в спеціалізованих садівничо-городніх журналах. Але що таке гонорар, я дізнався не ось-ось, а більше півстоліття тому.

- Заінтригували. Будь ласка, докладніше.
- На початку шістдесятих близько потоваришував з Олегом Терещенком, теж робітником «Хімволокна». Він мав хист до писання, складав вірші і якось мені запропонував з ним відвідувати журналістський гурток. Ця ідея мене зацікавила.
Було нас понад 30. Заняття проводила працівник «Деснянської правди» Тетяна Григорівна Баскіна. Невдовзі вона дала перше завдання - написати статтю. У виборі теми не обмежувала, і я вирішив вивести на чисту воду комарівського голову колгоспу. Він не стільки думав про господарство, скільки про те, як привласнити чуже. Мало того, що собі задарма хороми звів, ще й тещі у Любеч ліс на будівництво відправляв. Звичайно, не за свій рахунок, а за державний. Матеріал я назвав «Увага: на горизонті ще й теща!», і віддав Тетяні Григорівні. Ознайомившись із ним, вона попросила мене затриматися після заняття. «Ваша стаття мені сподобалася, - похвалила, - варта того, щоб її надрукували в газеті. Але ж чи готові до судової тяганини, адже таке гостре звинувачення не залишиться непоміченим?» І я відмовився від публікації. Насамперед тому, що в селі самотньою та беззахисною залишалася моя мама. А до «Деснянської правди» почав писати постійно. Переважно про будні об'єднання, його трудівників.

- Зрозуміло, курсів Тетяни Баскіної, робкорівської практики, аби професійно прийти у журналістику, замало...
- Я й хотів навчатися, - в голосі Мокрогу - за чується образа. - Але у приймальній комісії Московського літературного інституту ім. Горького зауважили, що в моїх документах не вистачає суттєвої довідки про те, що співпрацював із редакцією не менше ніж один рік. У мене ж 6 місяців назбиралося. Приїжджаю до Чернігова, так і так, пояснюю в редакції, що вам варто... Як не благав, а там - ні в яку. Після того випадку я теж пішов на принцип і більше не приносив матеріалів до газети, хоча й просили... Олег же Терещенко активно дописував. Його взяли до багатотиражної газети чернігівських хіміків «За комуністичну працю», згодом він плідно працював у міській і обласній пресі. На жаль, його вже немає.
Мовчки пом'янули...
Потім ми ще довго розмовляли про нашу газету.
- Вважаю, - висловлює думку співрозмовник, - читача зацікавив би досвід, як;, саме у сім'ях економлять воду, тепло, електроенергію, газ, раціонально використовують бюджет... Адже у кожного свій підхід. Погодьтеся, навіть у митті посуду є свої нюанси...

- Так, нині це актуально. От і «Деснянка вільна» переживає скруту, довелося об'єднатися з «Деснянской неделей», щоб вийти зі складної ситуації, - зітхаю.
- Розумію і підтримую колектив. Є у мене до Вас прохання. Зоя Шматок - одна з моїх улюблених авторів газети. Якось вона написала матеріал про узбецьку родину. Можливо, у цієї сім'ї зберігся секрет приготування абрикосових ядерець. Я куштував колись, пригощав узбек, дуже сподобалися, їх виготовлення, як пригадую з його розповіді, нескладне. Хотілося б заготовити таку смакоту, тим паче, що нинішнє" літо щедре на абрикоси... Пані Зою, якщо Вам вдасться взнати цей рецепт, передайте його через газету. Певен, він знадобиться не лише мені.

- Що ж, залишається сподіватися...
- А я оптиміст. Чого і бажаю вашим колегам.

Олександр Фальчевський, тижневик «Деснянская неделя» + «Деснянка вільна» №55 (458)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.