У кожної дитини повинен бути той, хто її любить

Ольга Курницька переконана в цьому. Саме це переконання було головним у її рішенні взяти у свою сім'ю знедолених дітей. Аби зробити це, вона навіть купила у Тупичеві Городнянського району хороший дім, де вистачить місця усім. Тепер, окрім власних дочки і двох синів, Ольгу Василівну звуть мамою прийомні діти — Альоша і Ясочка.

«Моя мама була сирота»

— Мами, Тетяни Романівни Муминової, вже десять літ немає на світі, — каже Ольга Василівна. — Я любила її безмежно. Втрату найдорожчої людини відчуваю й досі, кожен свій крок подумки звіряю з нею.
Я чернігівка, єдина дочка в сім'ї. Тато, Василь Митрофанович, працював електриком на «Хімволокні», мама — в їдальні льотного училища. її батько, мій дідусь, не повернувся з фронту, а мати померла, коли маленькій Тані було дев'ять літ. Перед смертю вона просила свою матір: «Не віддавай Таню в дитбудинок». Отож ростила сироту бабуся. Може, генетично передалося мені те співчуття до знедолених дітей. Дітки не повинні жити без батьків, бути нікому не потрібні. У кожної дитини має бути сім'я. Ця думка жила в мені завжди.
У моєму дитинстві було все, як в усіх. У школі студентської практики при музичному училищі імені Ревуцького вчилася гри на фортепіано і бандурі. Закінчила 28-у школу, а далі технікум радянської торгівлі з червоним дипломом і зразу ж вступила на заочне відділення Київського торгово-економічного інституту. Працювала офіціанткою в їдальні льотного училища. Там познайомилася з Ричардом Мутярлявичюсом, курсантом з Литви. Я була першокурсницею в своєму інституті, а він — тут. Нам по дев'ятнадцять літ, майбутнє здавалося безхмарним.
Після «льотки» Ричард відбув на місце служби у Ростов-на-Дону. А в мене вже двійко діток — Світлана і Артур.
А тоді — розвал Радянського Союзу. У дев'яносто другому Ричард приїхав до нас і сказав:
— З Радянської армії я звільнився. Іду додому, в Литву. Буду служити своїй батьківщині. Ти — як хочеш. Можеш їхати зі мною, можеш залишитися.

«3 91-го я на базарі»

— На той час я вже знала, що мушу годувати дітей, що, окрім мене, вони нікому не потрібні. Артуру був рік, коли я,пішла торгувати на базар. їздила за товаром у Вільнюс. У вихідні мене підміняла мама. Так і крутилася.
Коли чоловік повідомив, що в Каунасі одержав кімнату в гуртожитку, я з дітьми поїхала до нього. З часом його перевели в Паневежис, дали двокімнатну квартиру. Здавалося б, усе гаразд. Але жилося мені з дітьми важко. Чоловік не давав грошей. Годувати дітей не було чим, а вони просили їсти. Я не працювала. Без знання мови ніхто мене б і не взяв. Та й діти ще малі, самих не залишиш. Я була у відчаї. Отаке життя при тому, що Ричард жодного разу не сказав мені «дурна», не бив, не лаяв. Просто в якийсь момент переставав розмовляти. Мовчав і тиждень, і два.
Чотири рази я залишала його і їхала до Чернігова. Гукав назад. Поверталася.
Артуру було два роки, коли я попросила матір прислати мені гроші на квиток. Сказала чоловіку, що все, їду додому. Він погодився.
— Добре, їдь. Я тільки сходжу з Артуром у магазин, куплю йому іграшку.
Пішов. А повернувся без дитини.
— Їдь зі Світланою. Артур залишиться в Литві. Знай, що аліментів я платити не буду. Ти в Україні, я в Литві. Син зі мною. Ніхто нікому не винен.
Як я могла поїхати без сина? Через чотири дні Ричард привів його. Все тривало, як раніше. Діти просили їсти, а я плакала.

Зрештою я все ж таки виїхала з Паневежиса. Забрала дітей, речі, які привезла з собою з Чернігова — меблі, килими, мікрохвильову піч, відеомагнітофон. Торгуючи на базарі, я придбала все. Ричард не заперечував, але відеокасету «Том і Джеррі» дітям не віддав. Сказав:
— Це я купив.
Ми повернулися до батьків. Я знову пішла на базар. Речі возила з Литви, де в 1993-1994 роках у магазинах уже було все. Приблизно як у нас тепер.
Тато наш жодного разу не зателефонував, не поцікавився, як ми. За розлученням їздила в Литву. Тоді ж подала на аліменти.
Через три роки нам повідомили, що Ричард помер від раку крові. Було йому 28 літ. Це сталося 26 серпня. А 1 вересня наш Артур ішов до першого класу.

«Данилко у мене від другого шлюбу»

— З Анатолієм ми прожили разом 15 років. У 2002 році народився наш спільний син Данилко.
Усі ці роки я працювала як проклята. Жили ми на винайманій квартирі. Треба було заробити гроші на житло, їздила за товаром до Туреччини. Один час спробувала торгувати свининою. Далі продавала пральні порошки й іншу побутову хімію. Зрештою перейшла на продукти харчування. Возила по селах. Взяла на роботу людей, аби встигати. Почала шукати хати по селах під магазин. Відкрила чотири в Сосницькому районі і кіоск на власному подвір'ї в Мені, де за дитячі гроші — аліменти, які йшли від Ричарда, купила дім. Квартиру в Чернігові ми так і не придбали. Наші відносини з чоловіком склалися так, що я збирала гроші на житло, а він купував автомобілі. Спочатку «копійку», далі «шістку», «Ауді 100». Пішло на це 6 тисяч доларів. А коли чоловік захотів «мерседес», взяла 40 тисяч доларів у банку, заклала дім і магазини.
Анатолій пив, бився. Світлана непритомніла після його виходок. Бив по голові і мене, і дітей.
Що я пережила, годі й казати. П'ятнадцять років здоровенний чоловік вагою 120 кілограмів не працює! Час від часу розігрував спектаклі, погрожуючи повіситися.
Того дня Світлана торгувала в кіоску. Артур був в армії. Данилко — вдома. Ми повернулися з похорону, коли на Анатолія знову найшов приступ люті.
— Візьму ніж і всіх вас поріжу! — кричав.

Ми тікали, а він бігав за нами, погрожуючи покінчити усіх. Я викликала міліцію. Він зачинив нас у кімнаті, прив'язавши двері вірьовкою до батареї, аби не вирвались. Коли приїхал_а міліція, погрожував і їм. Йому наділи наручники і забрали.
А вночі він повернувся і знову погрожував усіх убити.
За те, що кидався на міліцію з ножем, дали два роки умовно.
У вересні 2010 року ми розлучилися. Анатолій подав на розділ майна. Суд присудив йому 51 відсоток, а мені з трьома дітьми — 49 відсотків. Так розділили будинок, куплений на дитячі гроші. Ще я мала сплатити Анатолію 20 тисяч гривень. Нині він живе в селі у своїх батьків, а я з дітьми тут. Одна радість — не бачимо його, не терпимо побоїв і принижень. Я забрала до себе батька з Чернігова. Міську квартиру здаємо. Магазинами більше не займаюся. Залишився тільки кіоск біля дому. Торгуємо в ньому із Світланкою.

Вирішила: треба взяти знедолених дітей

— Думка про це жила в мені завжди. Мама була сиротою. Я знала ще з дитинства, як їй жилося з бабусею, без батька і матері, як це важко — бути сиротою.
Але чітко думка, що треба таких нещасних дітей взяти в свою сім'ю, оточити їх любов'ю і піклуванням, прийшла у 2011 році на Різдво. Добре пам'ятаю той день. Ні про що інше не могла думати, тільки про діток із дитбудинку. Сказала Світлані, доньці. Вона підтримала мене. І ми заходилися клопотати, аби нам дозволили взяти таких дітей.
На перешкоді стало те, про що навіть не думали, а саме розділ будинку, який затіяв Анатолій. Затягав він мене тоді по судах. У результаті в нашому просторому домі вже не вистачало метрів, на яких можна створити прийомну сім'ю.
І тоді ми вирішили купити дім у селі і взяти в нього дітей. Хотілось десь ближче до Чернігова. Але нічого не виходило. Зрештою в кінці минулого року рієлтор запропонував будинок у Тупичеві Городнянського району. Сказав: хороший дім, з усіма комунальними вигодами, евроремонтом, підлогою з підігрівом. Три кімнати, велика кухня. Жив у ньому священик отець Олександр. Продає, бо виїздить до Сполучених Штатів Америки.
Я Городнянського району зовсім не знала. Тривожилась, чи не далеко це від Чернігова і Мени, де у нас житло. Виявилося — недалеко. І дім справді хороший, 90 квадратних метрів. 22 січня 2013 року ми його купили.
У Чернігові я пройшла обов'язкові в такому разі курси. Чекала, коли ж скажуть, що такі дітки є, що можна зустрітися з ними.

У середині червня повідомили, що в Ніжині у притулку живуть брат і сестра, які мріють потрапити у сім'ю. Олексійко і Ярослава про рідного батька нічого не знають, а їхню п'яницю матір позбавили батьківських прав. Два роки тому дітей взяла одна жінка з Ічні. Тоді у неї був чоловік, власний син і двоє дівчаток — одна прийомна, одна удочерена. Склалося так, що з чоловіком жінка розлучилася, а новий обранець сказав:
— Мені ці діти не потрібні.
І Альошу з Ясею знову повернули до притулку. З листопада минулого року вони жили тут, чекали, що буде з ними далі. Ми познайомилися. Хороші діти, трохи налякані, скуті. Прийомну матір, яка відмовилася від них, виправдовують:
— Ми самі винні. Не слухалися.
Коли я запитала, чи згодні вони жити зі мною і моїми дітьми, Льоша сказав:
— Я хочу в сім'ю. Хочу з мамою жити.
Яся, правда, більш стримана, мовчала.
Я ж поїхала до Ніжина з Данилком. Йому Льоша з Ясею сподобалися. Сказав:
— Мамо, давай їх заберем.

«Мамочко, я тебе люблю»

— 27 липня ми з Данилком привезли Альошу і Ясю до Тупичева. Поступово звикаємо одне до одного. Знайомлячись, я сказала їм:
— Я —Оля.
Але вже через кілька днів вони назвали мене мамою.
Мій метод виховання — хвалити дітей, шукати в них хороші риси. Льоша і Яся в мене розумники, трудяжки. Хапаються за будь-яку роботу — чистять картоплю, витирають пил з меблів, миють
підлогу. Беруться допомагати готувати їжу. Люблять гарячі бутерброди, сендвічі, піцу, борщ, вареники з ягодами. Про матір, що народила їх, кажуть страшні речі:
— Мама нас била, їсти не давала. Ми були голодні. Сама горілку п'є, ми просимо їсти, а вона не дає.
Господи, скільки ж ви горя пізнали, діточки дорогі.
У них хороші руки, які вже шукають роботу. Альоша он з дідусем Василем взявся за ремонт кухонного куточка. Яся гарно малює. їй подобаються гімнастика, танці. Щоправда, в Тупичеві таких секцій чи гуртків немає.

Восени мої діти підуть до школи. Льоша — до восьмого класу, Яся — до шостого, Данилко — до п'ятого.
Я їх у Мену привезла. Ходили до зоопарку. Стільки цікавого побачили, сміялися, раділи.
Тут у мене залишилася Світланка з дідом. Дочка закінчила Чернігівський філіал Європейського інституту, факультет «Економіка підприємств». Працює в нашому кіоску.
Артур професію ку-харя-кондитера здобув у Сосницькому аграрному ліцеї. Відслужив армію. Працює продавцем у Києві. Щовечора телефонує, цікавиться, як ми. Кожна наша розмова закінчується словами:
— Мамочко, я тебе люблю.
— І я тебе, синку, — кажу я у відповідь. Як же приємно чути таке від дорослого сина.
У Тупичеві біля нашого нового дому мрію посадити сад, а землю засіяти газонною травою. Нехай дітки їдять яблука і виноград зі свого саду.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №32 (1422)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.