«Та його серед ночі збуди – прийде й допоможе»

Це в Малій Кошелівці Ніжинського району так відгукуються про Михайла Івановича Шимка, сільського ветеринара. Чоловік давно на пенсії, а станься у когось біда, день буде чи ніч, йде обов'язково, порятує, допоможе, вилікує корову чи іншу худобу. Нікому не відмовить. Отакий чоловік.
Михайло Іванович ніяковіє від тих слів. — Та що тепер за робота? — каже. — 50 чи 60 корів на все село. А колись колгоспна череда налічувала 2000 голів. Тоді була робота!

Діда розкуркулили і зіслали

Забрали все: хату, худобу, реманент. Викинули сім'ю на вулицю, а господаря зіслали.
— Я народився у тридцять п'ятому і знаю про це зі слів матері Анастасії Іванівни, — розповідає Михайло Іванович. — У нашій хаті після розкуркулення була і школа, і церква, і корчма. Дід Іван Андрійович Мишура хазяїн був хороший, хату поставив простору. Я до неї тільки коридор прибудував. Бачите, хата стара, звели її ще в 1906 році, а гарна досі. У якому році діда розкуркулили, не знаю. Мо', в 1929-ому, мо', пізніше. Мати моя на той час уже була заміжня за Іваном Івановичем Шимком, жила окремо, її репресії не торкнулися, а брата Івана і сестру Марію викинули з хати геть. Дядько Іван у пошуках роботи опинився у Донбасі в шахті. Ближче сина куркуля ні на яку роботу не брали.
Як уже дід добився реабілітації, не знаю. Але він повернувся в село, і хату йому повернули. Звісно, голі стіни, без начиння, без хазяйства. І оця дідова хата стала у війну притулком нам з матір'ю. Батько наш, учитель української мови та літератури, помер у сорок першому, за два місяці до початку війни. Перед його смертю мене підвели до нього. Може, попрощатися. Пам'ятаю годинник на його худій руці. Вона була настільки худою, що під ремінець намотали бант чи тряпку, аби годинник не спадав. Обличчя тата не пам'ятаю, а отой великий годинник на його руці — так. І ще що ховали батька з духовим оркестром.

Дід тоді забрав нас до себе, в оцю хату. Сестрі Мані на той час було дев'ять, а мені йшов шостий рік. У хаті ще жила тітка Наталка, материна сестра. У сорок другому вона народила сина Гришу. Тітчин чоловік не повернувся з фронту. Померла й вона. Гриша був малий, і його забрала моя мати. Так ми й росли разом. Після школи Гриша закінчив курси трактористів. І йому судилося коротке життя. Помер у шістдесят першому, у 19 ЛІТ.
Голоду 33-го року я, звісно, не пам'ятаю, бо народився пізніше. А ось голодний 47-ии не забудеться ніколи. їли все: конюшину, лободу, листя з дерев. Пам'ятаю, як видовбували мерзлу картоплю з бурта. Мати терла її на тертушку, примішувала жменю якихось висівок і пекла млинці. Під зубами тріщав пісок, і все рівно ті млинці здавалися дуже смачними.
Бідна моя мати, як важко їй було з нами, малими. Сільські жінки у сорок сьомому їздили у пошуках харчів по всьому світу. І мати разом з ними, зібравши в торбину такий-сякий домашній скарб, їздила в Західну Україну. У Волинській і Ровенській областях міняла ті тряпки на зерно. Привезе клуночок, змеле — ось уже і є домішка до якоїсь страви. Одна була думка в нещасної: нагодувати дітей.

Вабила техніка, а вивчився на ветеринара

— У школі я вчився добре. Дуже подобалася техніка. Може б, вийшов би з мене хороший механізатор чи інженер, але мати і вся рідня наполягли, щоб я вступав до Ніжинського ветеринарного технікуму (у 50-і роки був такий). Що я й зробив після семирічки. У Ніжині жила материна сестра Дуня. Вона і її чоловік дядько Прокіп Грицай опікували мене, робили все, аби мені було добре в місті без мами.
Направлення одержав у Волинську область. Прийшов час армії. Коли везли новобранців до місця служби, навіть не підозрював, що служитиму в Пирятині на Полтавщині, недалеко від наших місць.
Після армії спробував вступити до ветеринарної академії. Не вийшло. Працював у райветлікарні в Срібному, а коли розформували Срібнянський район, опинився в Кладьківці, тепер це Куликівський район, на посаді завідуючого ветдільницею. Це вже зовсім близько від Малої Кошелівки, 25 кілометрів навпростець, можна й велосипедом їздити додому.

У Кладьківці я зустрів свою долю. Надя вчилася в Прилуцькому педучилищі. Побралися ми 1 травня 1963 року. П'ятдесят літ разом, живемо в любові й злагоді.
Моя дружина закінчила заочно факультет вчителів української мови та літератури Ніжинського педінституту, працювала завучем. Зараз на пенсії. Вона моя порадниця й опора в усьому, прекрасна людина, яка стала справжньою дочкою моїй матері. У свій час я привіз 19-літню Надю в своє село. За 22 роки, що ми прожили з матір'ю, свекруха з невісткою жодного разу не посварилися. Вистачало розуму в обох чи характери такі, але в нашій хаті завжди панував мир і взаєморозуміння. Тепер уже, коли й золоте весілля позаду, можу сказати, що за все наше спільне життя ніколи, жодного разу не пошкодував, що доля подарувала мені таку дружину. Усе у нас пополам — і радість, і горе.
Отак ми й жили. Я працював ветеринаром, дружина — в школі. Тримали хазяйство. Була й корова, свині, птиця. Усе, як у людей.

Моя робота не завжди спокійна. Буває, будять і вночі, коли щось не гаразд з худобою, коли, приміром, корова телиться і виникають проблеми. Біда, коли вдавиться або після клеверу напоять водою. Виникає здуття. Тут уже без допомоги ветеринара не обійдешся. Було, що й дорізати доводилось. Колгосп у нас міцний був, дві тисячі голів худоби налічувала череда. Отож тепер, коли в людей 50 чи 60 корів на все село, роботи у ветеринара набагато менше. Ну, на пенсії я. Але ж другого ветеринара в селі нема. Хто ж допоможе, окрім мене? Дружина ніколи не заперечувала, коли йшов у ніч. Треба — значить треба. Нині, коли за плечима довгі роки дуже важкої роботи за цією спеціальністю, поклавши руку на серце, можу сказати: ніскільки не жалкую, що став ветеринаром. Згадую слова мудреця про те, що лікар лікує людей, а ветеринар — людство.

Радість і горе ходять поруч

— У 1964 році у нас із Надією Андріївною народилася перша донька Наташа, а через п'ять літ друга — Ліда. Це була така радість, що годі й говорити.
Дочки вчилися добре. Наташа після восьмого класу вступила до Київського технікуму електроприладів. Далі заочно закінчила політехнічний інститут. Коли її дорогу вирішила повторити Ліда, ми не заперечували. Молодша дочка закінчила той же технікум і той же КПІ.
Наташа працювала в Києві на заводі «Кристал». У молодіжному житловому кооперативі збудувала собі квартиру. Нині працює в Оболонському районному відділенні Пенсійного фонду. її дочка Таня вчиться в педагогічному університеті імені Драгоманова, буде психологом.
Ліда працювала на підприємстві в Борисполі. З першим чоловіком життя не склалося. Залишився син Максим. Тоді ми з дружиною й вирішили, що онука треба забезпечити житлом і у 2005 році купили йому квартиру в Ніжині. Вона дуже пригодилася, коли Максим вступив до Ніжинського університету на факультет іноземних мов. Хлопець він розумний. Англійську і німецьку знає добре. Нині самостійно оволодіває французьку. Хоче вивчити грецьку. Склалося так, що до Греції з новою сім'єю виїхав батько Максима Володимир Яриш. Максим з ним спілкується, їздить у гості. Зрозумів, що добре було б знати й грецьку мову. Серед його друзів є й грек. А спілкуються вони англійською. Якось приїздили до нас у село. В автобусі розмовляли між собою англійською. Сільські люди, що їхали з ними, дивувалися: що це за хлопці? Коли вже побачили, що йдуть до нас, зрозуміли, що то Максим. Нині онук працює в Києві, живе у бабусі, матері Володимира. Треба сказати, що Володя від сина ніколи не відмовлявся, завжди допомагав йому, платив за його навчання в інституті. Батько він хороший. А що не склалося у них з Лідою, то, мабуть, мало так бути.

Ліда вийшла заміж удруге, була щаслива зі своїм Едиком. Він теж хороша людина, любив нашу дочку, добре ставився до Максима.
Біда прийшла у 2005 році. Наша Ліда захворіла. Лікування не дало результату, і 26 березня 2006 року дочка померла. Як це нам було пережити, годі й говорити.
На похорон Ліди прийшло чи не все село. З Києва приїхали друзі Едика — 50 чоловік на п'ятнадцяти машинах. Чоловік Ліди за національністю азербайджанець, за вірою мусульманин. Наполягав, щоб ховали Ліду за їхнім звичаєм. Ми ж хотіли поховати дочку як православну християнку. Порадилися зі священиком. Він порадив поєднати різні обряди. На плечах труну з Лідою несли мусульмани. Біля могили молитву прочитав мулла. А далі її відспівував наш священик. Поминали покійну в різних місцях. Ми запросили своїх на обід до кафе. Едик з одновірцями поїхали в інше. Поминали вони тільки кавою, без вина й наїдків. Такий у них порядок. Та Бог один і в нас, і в них. Нехай же він прийме нашу дитину і простить їй усе.
З Едиком ми й досі в добрих стосунках. Він приїздить до нас у село, спілкується з Максимом, пропонує допомогу. Казав, що збирається одружитися. Що ж, час минає, треба жити далі.
Втрата дочки — величезне горе для нас. Пережити його неможливо. Журимося, що так рано обірвалося її життя. Ходимо на дорогу могилу. Згадуємо любу свою дитину повсякчас. В онукові вгадуємо її риси, радіємо його успіхам і просимо Бога про щасливу долю для нього.

Бачите, яке воно складне, людське життя. Горе і радість ходять поруч. Так хочеться, щоб у житті дітей і онуків було більше радості. Нехай уже нам випало і раннє сирітство, і війна, і голод. Усього зазнали, усе пережили. То ж пошли їм, Господи, більше щастя. Наташі нашій, Танечці, Максиму, іншим добрим людям. Нехай будуть щасливі й за нас.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №25 (1415)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.