Дві мами великої родини

– Я ж у Локнисте Вас не поведу, – попереджає мій «екскурсовод» по Гусавці Любов Семироз. – А пояснити докладно не зможу, де саме живе Ніна Іванівна.
Не приховую, дещо розгубився, і, напевно, це було написано на моєму обличчі.
– Не все так безнадійно, – помічає хвилювання тимчасова супутниця. – Прямуйте дорогою, зайдете до крамниці, спитаєте...

«Дякую Вам, бабцю, і сусідові також»

На пустельній вулиці десь через півгодини нарешті побачив живу душу.
– Не підкажете, як знайти Ніну Іванівну Шакун, – звертаюся до старенької.
– А навіщо, хто будете? – підозріло вивчає мене.
– З газети я, – ледь не рву на собі мокру «вітровку». – Хочу написати про її багатодітну сім’ю.
– Прошкуйте цією вуличкою, а на першому повороті – їхня третя хата ліворуч, – нарешті повірила незнайомцю
Повертаю у вказаному напрямку. В одну хвіртку стукаю, в іншу. Ані звуку. Навіть собак не видно. Зупинився в розпачі серед вулиці, мокну.
Аж виходить чоловік…
– Ходімо, проведу, – запрошує, після невеличкого допиту, злегка захмелілий «дороговказ». – Вона моя сусідка.
Відчуття бентежить, що зараз, от зараз скінчаться мої поневіряння, і я, нарешті, зустрінуся з героїнею своєї майбутньої розповіді.

«Здрастуйте, Ніно Іванівно!», –

вітаюся, ніби давній знайомий.
– А Ви хто? – дивиться ошелешено.
– Кореспондент із газети, – пихкаючи цигаркою у сінях, іронізує недовірливий провідник. Можливо, наслухався шахрайських історій. А вони, на жаль, реальні і непоодинокі.
– Вас не попередили з сільради? – запитую здивовано.
– Ні… Та роздягайтеся, проходьте.
– Хотів би розповісти про вашу велику родину, – розкриваю карти і дивлюся, наче в мікроскоп. – Де ж вона?
Чомусь уявляв, що мене зустріне домашній «дитсадок»: тому – кетю, тому – горщик, іншого треба по голівці погладити, а комусь попу нашльопати…
А тут лише Ніна Іванівна, невістка Олена і її донька Валерія – непосидюча, чужого дядька одразу не сприйняла, та хороша сусідка Раїса Рибалочко.
Словом, сільрадівська інформація виявилася для мене неповною, хоча й здавалася вичерпною: багатодітна сім’я.
Тож, як кажуть, маю те, що маю. Буду розбиратися…
– Маму батько покинув, коли мені було чотири рочки, – відверто несподівано почала розповідь Ніна Іванівна. – Хотів світу побачити, волі схотілося. Ясна річ, ми йому путами на ногах були. Щоправда, якось повернувся, пропонував мамі зійтися, виїхати. Не погодилася.
– Перекотиполю скатертиною дорога, – я цілком на боці Ніниної неньки.
– Тож мама мене ростила-виростила, – ніби тулиться до неї, обіймає. – Золота моя мама, Надія Павлівна Полуботко. Студила на мене. Я в неї одиначка, але, вважайте, була такою ж, як і я, мамою для всіх моїх дітей.

«Скільки їх у Вас?», –

запитую, як «математик». Певен, треба лише список скласти і матеріалу вистачить з горою, не треба й напружуватися.
– Первісток Сергій з’явився на світ
12 грудня 1972-го, – починає сімейну «лічилку». – Народила у 17 з половиною. У нас із Віктором ще зі школи були близькі почуття. А з армії повернувся, відслужив у Німеччині й миттю одружилися.
– Таку красуню треба було одразу брати на «гачок», бо не втримаєш – вислизне, – дивлюся на «далекі» знімки.
– Я на той час закінчила профтехучилище, працювала на Чернігівському м’ясокомбінаті шприцювальником ковбаси.
– Побачили б Ви той м’ясокомбінат сьогодні. Руїна, – ріжу правду.
– Невже? Не може бути…
– Факт є факт, – без суду і слідства підтверджую. – Але я господаря не бачу, хотів би познайомитися. Мабуть, поблизу хазяйнує.
– Помер мій чоловік. Одна я.
– Співчуваю. Та хіба ж одну залишив?! – не погоджуюся, підтримую морально.
– Та й справді не одна, і діти не забувають. Хоч у нас усяке з чоловіком бувало, але ми створили цю родину, виплекали дітей. Віктор був неабияк роботящий. Спочатку водієм «КамАЗу» в Чернігові працював, а коли я звідти повернулася до батьків у Локнисте, розлуки не витримав, майже слідом приїхав… Десь три роки телят у колгоспі доглядав, згодом шоферував на молоковозі… Заробляв для сім’ї, наскільки сил вистачало.

І знову в нашій розмові виникла ще одна гірка затяжна пауза.
– 5 жовтня 74-го побачила білий світ Людочка, а у шістнадцять, в автокатастрофі, її не стало, – наче вичавила з себе.
– Вона була найближчою подругою моєї доньки, теж Людочки, – тяжко згадує той трагічний момент сусідка Раїса, – разом із нею у автівці їхали. Мою Люду медикам вдалося врятувати…
Посиділи мовчки.
– Співчуваю Вам, Ніно Іванівно, –
проймаюся її горем. – Та життя ж –
безкінечне.
– 2 березня 76-го подав голос Костя, а 12 лютого 78-го з’явилася Олена, – каже далі щасливий перелік.
– Щоправда, Олена у Москві працює-заробляє, а Євгеній, її майже 5-річний синок, із нами живе, до дитсадка ходить, – пояснює паніматка Шакун. – 24 травня 80-го раділи Наталії, 25 березня 82-го – В’ячеславу, 16 жовтня 86-го – Валерію, 6 травня 92-го –
Артему, 7 серпня 93-го – Дмитрові. Оце й усі мої діти. А ще й онуків маю…
– Облишмо «метрики»! Вірю
Вам, – усміхаюся, – на слово…


Надія Павлівна Полуботко

«Рідна моя ненько», –

вже вкотре вистукує Нінине серце і слова вдячності джерельцем б’ють із її світлої душі.
– Тепер у нас і в хаті тепло, є бойлер і сучасна пральна машина. А тоді – вода з колодязя, та ще й узимку спробуй і дітвору нагодувати, помити-покупати, вручну випрати, аби у неї все чистеньке було, – склала втомлені ще звідтоді руки. – Діти ж, бувало, і по двоє-троє одразу хворіли, в лікарні просиджувала над ними… А мама моя вдома – з іншою малечею «на плечах».

Дояркою Ніна і по сей день

– Колгоспні напружені будні, звичайно, Вас теж, Ніно Іванівно, геть виснажували, – «довантажую диски штанги» колишнього клопоту.
– Працювала дояркою.
Вона ж, насправді, заважко трудилася, вручну доїла зо два десятки корів. Удосвіта, за будь-якої пори, вже поспішала на ферму: чи то під напівграйливим літнім сонцем, чи осіннім спохмуреним дощовим небом, чи торувала глибокий сніг у заметіль…
Коров’яче стегно було для неї ніби подушка: обіпершись об нього головою, дрімала і механічними рухами, тягнучи соски, вицвіркувала в цебра пахке молоко…
І це їй досі «не набридло»: тримає, поки змога, двох корів.
– Раз на тиждень вожу молочне у Чернігів, – «доповідає». – Ой, – раптово підхопилася, згадавши, – в духовці ж сир доходить.
На жаль, пізно кинулася. Забалакалися ми. Але ж не кожного дня кореспондент навідується…

Олександр Фальчевський, Менський район, фото автора і з сімейного альбому Шакунів, газета «Деснянка вільна» №43 (446), 30 травня 2013

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.