«Тепер уже тільки смерті у Бога прошу»,

— каже 87-річна Ольга Бровач із села Вересоч Куликівського району. — Сиджу днями в хаті одна. Хвіртка і двері зачинені на замок. Боюсь, що хтось зайде, по голові вдарить і з хати все винесе. Так уже два роки, як не стало мого чоловіка. Прожили ми з ним добре. Було таке, що сперечалися, сварилися. Але за 35 років ні разу руку на мене не підняв.

Дочка із Чернігова їздить часто, доглядає, допомагає мені. І город сама порає, бо я не здужаю. Тримаю тільки кізочку, курочок і собаку, щоб гавкав, як хто чужий іде.

Внучка заміж вийшла, а потім не склалося, розвелася. Та я вже в їхні справи не лізу. Хай самі розбираються, без моїх порад.

Коли була малою, у Германію на завод німці забрали. Не було мені ще й 16 років. Погано кормили, про одежу то й зовсім мовчу. Коли додому повернулася, від хати тільки попіл залишився. Німці, як відступали, нашу крайню хату підпалили. Все згоріло. Довелося заново відстроювати.

Люди більш-менш оговталися. Через роки знову удар — Чорнобиль підірвався. А ми в той час сиділи, як ні в чому не бувало, картоплю перебирали. Від нас це скривали, казали, що все нормально. А тепер здоров'я ніякого. Зараз кажуть, що можна було йод давати людям. Та де ж вони були годі?

Тепер у мене одна відрада — квіти. Я їх дуже люблю. Весь двір у них. Накупляла різних. Які є на базарі, я всі купую і саджу. Особливо подобається, коли чорнобривці розцвітають. Сиджу і на квіти дивлюся.

Юлія Семенець, тижневик «Вісник Ч» №22 (1412)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.