Тарас Бульба народився в Ладані

Що за вигадки? — скаже хтось. — Тарас Бульба, герой повісті Миколи Гоголя, народився з-під пера письменника на початку тридцятих років XIX століття. Повість вийшла друком 1835 року». Все правильно. Але я бачила ксерокопію паспорта Тараса Васильовича Бульби, який народився 1978 року в селищі Ладан Прилуцького району, і розмовляла з його батьком Василем Юхимовичем. Так що не вигадки. Самого Тараса, правда, не бачила. Три роки тому поїхав парубок на заробітки аж до Канади.
Але історія сім'ї здалася цікавою.

Прізвище на пам’ятній плиті

Бульб у Ладані багато. Баба Василя Юхимовича Оришка Іванівна Бульба вийшла заміж за свого однофамільця Прокопа Степановича. Було у них дев'ятеро дітей. Із семи синів шість воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни.
Йовхим, як звали в сім'ї Василевого батька, Юхима, був 1901 року народження і мав дуже поганий зір. І він, практично інвалід, двічі постраждав від війни. Ще в сімнадцятому в його руку потрапила рикошетом куля. Сусід повернувся додому з гвинтівкою з фронтів Першої світової. Мабуть, через необережність поранив юнака. А вдруге у Йовхима в плече потрапив осколок від бомби вже в сорок третьому.
Брати воювали, а він жив з матір'ю. Одружився в сорок восьмому, коли був уже в літах. Сина, що народився у 1952 році, назвали Василем — на честь покійного брата, що у боях з японськими мілітаристами 17 серпня 1945 року повторив подвиг Олександра Матросова, закривши грудьми амбразуру ворожого дзоту.
— Василь Прокопович був двадцять першого року народження і працював слюсарем у ремонтному цеху заводу протипожежного обладнання, — розповідає Василь Юхимович. — У сороковому оженився. Дочка Ліда народилася в травні сорок першого, коли Василь вже служив в армії. Випало йому служить на Далекому Сході. Там він і загинув.

Уже після його загибелі до бабусі приїздив командир Згібнев. Привіз пробиті кулею комсомольський квиток і фото донечки, які носив біля серця, а ще орден Вітчизняної війни І ступеня, котрим був нагороджений раніше, і газету з розповіддю про його подвиг. Казав, що за свій подвиг Василь Прокопович був представлений до присвоєння йому посмертно звання Героя Радянського Союзу.

З яких уже причин високе звання не було йому присвоєне, не знаю. Але нещодавно в Інтернеті родичі знайшли той нагородний лист, який свідчить, що таке представлення було. Та ось прочитайте: «Василий Прокофьевич Бульба, 1921 г. р. с. Ладан Прилукского района Черниговской области, ефрейтор, стрелок 4-ой стрелковой роты 2-го стрелкового батальона 1034 стрелкового полка 293-ей стрелковой роты, участвовал в боях с японскими самураями. 17 августа 1945 года в укрепрайоне северо-восточнее города Хайлара закрыл собой амбразуру вражеского дзота. Представлен к присвоению посмертно звания Героя Советского Союза». I дата — серпень 1945 року. І всі підписи.
Пробитий кулею комсомольський квиток забрали в Прилуцький краєзнавчий музей. I орден теж. I листи матері від сина. Оце залишилася листівка, яку він писав 16 серпня 1945 року: «Через несколько часов в бой. Остаюсь жив-здоров. Ваш сын Василий».

Бабуся до самої смерті ждала його. «Про Василька мого будуть казать, що загинув, а я не вірю. Дай йому, Боже, здоров'я», — молилася.
Дочка Василя Прокоповича Лідія Василівна живе в Києві. У неї дві дочки і троє онуків. Провідує нас у Ладані, ходить до монумента, де викарбуване прізвище і її батька-героя.
На фронтах і в партизанських загонах воювали з фашистами 367 жителів селища. 195 не повернулися з бою. Серед прізвищ полеглих — 25 Бульб, у тому числі і Василь Прокопович Бульба.

«Ім'ям дядька-героя горджусь»

Першою у Юхима та Федосії Бульб 1950 року народилася дочка Галина. До п'яти років була здоровою. Коли ж захворіла, лікарі не зразу встановили, що з дитиною. Діагностували менінгіт і лікували від нього. Коли ж виявилося, що Галя хвора на поліомієліт, було вже пізно. З п'яти літ вона прикута до інвалідного візка.
Сім'я жила дуже бідно. Сліпий батько, мати — прибиральниця на заводі і хвора дочка.
Молодший на два роки Василь з усіх сил прагнув вибитися в люди, допомогти сім'ї. Ще школярем щоліта працював вантажником у засолювальному пункті, штабелював дошки на заводі, щоб заробити хоч якісь гроші на одяг та взуття.
Після школи вступив до Одеського політехнічного інституту, здобув диплом інженера-механіка автомобільного транспорту. Студентом підробляв вантажником у порту. На виробничу практику потрапив по обміну до польського міста Ополе. Вчився добре і при розподілі обрав місцем роботи Дніпропетровськ, автобазу «Укргазбуду».

— Мене призначили начальником відділу експлуатації, — розповідає Василь Юхимович. — Одружився. Народилася дочка Наташа. Можна було б і залишитися жити у Дніпрі. Але на той час зовсім зліг батько. Матері з хворою Галею було важко. І ми переїхали до Ладана. На роботу пішов на завод, у відділ головного механіка. Цікаво, що цьому відділу був підпорядкований ремонтний цех, де до війни працював мій дядько Василь Бульба. Нагадувала про це меморіальна дошка на стіні. Я завжди гордився і горджусь дядьком-героєм і вдячний батькам, що назвали мене його ім'ям. Не знаю, скільки сміливців у роки війни повторили подвиг Олександра Матросова і чи всім їм присвоєне посмертно високе звання Героя Радянського Союзу. Василю Прокоповичу, виходить, ні. Але чому? Десь загубився нагородний лист? Чи якоїсь іншої нагороди удостоєний він посмертно? Сьогодні, коли вже нема Радянського Союзу, поговорити про це ні з ким. І все ж мучить думка, що щось тут не так...


А це фото Тарас привіз із Канади

Завжди мріяв про сина Тараса

— Після Наташі у нас уже тут, у Ладані, народився син. Що це буде Тарас, я не сумнівався ні на мить. Прізвищем своїм завжди пишався і знав: якщо колись матиму сина, назову його Тарасом. На честь героя Миколи Гоголя, славного козака, захисника рідної землі від ворогів. Існує легенда, що у нас, у Ладані, в кургані, де стадіон, козаки, які після ліквідації Запорозької Січі розбрелися по світу, поховали прах Тараса Бульби, принесли сюди з Наддністров'я.
Мій Тарас Бульба був один на всю школу. Правда, ще був учительський син — Тарас Шевченко. Наш Тарас закінчив Ладанське профтех училище за фахом столяр-тесляр. Працював у столярній майстерні на виготовленні меблів. У Чернігові у полку зв'язку відслужив армію. Хлопець він метикуватий. Розуміється на техніці. Ще тут, у Ладані, мав трактор, порав людям городи. Роботящий, що мене радує. Коли поїхав у пошуках роботи до Києва, я не заперечував.
Наташа закінчила Прилуцьке педучилище, відділення дошкільного виховання і музики. Працювала у дитсадках Ладана і Журавки.
З Тарасом вони вступили на заочне відділення Ніжинського університету. Вона — на факультет англійської мови і літератури, він — на історію і право, успішно закінчили його.

Нині дочка працює в Києві. Працював там і син. А тоді вирішив пошукати щастя за кордоном. Взявся за вивчення англійської мови. Звернувся до посольства за дозволом поїхати на роботу до Канади. Взяв у банку кредит, бо саме оформлення документів — справа недешева, і три роки тому виїхав. Живе в провінції Саскічевань, місто Йорктон. Працює на будівництві. Щозими, коли в Канаді особливо холодно, приїздить додому. Потроху розраховується з банком. Мріє заробити грошей, аби відкрити свою справу тут, в Україні. За домівкою скучає. Відвідує там «Український дім», слідкує за справами на батьківщині.
Розповідав, з яким інтересом дивилися вихідці з України фільм «Тарас Бульба» з Богданом Ступкою у головній ролі. Жартували: «Це часом не про тебе?» Хороший хлопець. Природу любить, риболовлю. Сумую за ним і завжди чекаю зустрічі.
Наташа нас із тіткою Галею провідує часто. Ось і на травневі свята приїздила наша красуня.

Добро треба робити, доки живеш

Нині Василь Юхимович — головний доглядальник сестри. Колись вони жили в одній тісній хаті усі разом — мати з Галею, він із сім'єю. Куди тільки не зверталися, аби добитися упорядкованого житла для прикутої до ліжка інваліда першої групи. Навіть Брежнєву листа писали. І коли нарешті Галині Юхимівні надали однокімнатну квартиру на першому поверсі заводського будинку, то було щастя.
До смерті матері Федосії Максимівни Галю доглядала ненька. А з того гіркого часу — брат, Василь Юхимович. Двічі на тиждень приходить соціальний працівник, робить усе необхідне, а в інший час уся турбота про сестру на Василеві.
Торік він вийшов на пенсію, тепер постійно вдома.
Галина — людина мужня. Хвороба відняла в неї не тільки ноги, а й праву руку. То вона навчилася усе робити лівою. Шиє, вишиває, готує їжу.
— Аякже! — сміється Галина Юхимівна. — У мене ж сім'я: Вася, Топик.
Топик — це чорний пес, що живе у квартирі.
— Коли я іду кудись у справах, вхідні двері не замикаю, — пояснює Василь Юхимович. — Топик наш краще замка дім стереже. Не впустить чужих.

Галина Юхимівна свого часу активно писала до газет. Мріяла про факультет журналістики. І таки поїхала до Київського університету. Там їй порадили спочатку повчитись рік на підготовчому відділенні.
— Дуже хотілося, — каже вона. — Але я зважила все. Ну, хто мене заноситиме на руках до аудиторії, хто виноситиме? А все інше у великому місті? Так журналістика й залишилася мрією. Закінчила заочно Ніжинське культосвітнє училище, одержала диплом бібліотекаря. А для такої, як я, роботи не знайшлося. Пенсії одержувала 16 карбованців. Щоб хоч трішки збільшити, треба було мати хоча б п'ять років трудового стажу. Оформили мене надомницею у райпобуткомбінат. Робила паперові квіти для вінків на могили. Важка праця, але куди подітися?
Світ цієї розумної жінки обмежений чотирма стінами. Збагачують його книги, які вона читає запоєм, і екран телевізора. Радіє друзям, які провідують. Спілкується з сусідами, коли брат вивозить на подвір'я.
— Дуже незручно рухатися вузьким коридором до сходів, — зітхає Василь Юхимович. — От якби прибудувати до квартири балкон і вже з нього на лантусі вивозити Галю у двір. Селищна рада дозвіл дала, але потрібні будматеріали. Коштів же на них ми не маємо. Якось у телепередачі «Без мандата» розповідали про схожу ситуацію, коли депутат чи ще хтось багатий прибудував інвалідові балкон. Правда, не в нашій області. Були б кошти, зробив би прибудову сам.

Ось ви кажете добрі слова на мою адресу за те, що доглядаю сестру. Ми й дядину Віру Трохимівну доглянули до смерті. Це дружина нашого покійного дядька Миколи Прокоповича, фронтовика, що брав Берлін, визволяв Прагу. Віра Трохимівна пропрацювала 40 років учителькою молодших класів у нашій школі. Власних дітей у них з дядьком не було. Коли залишилася сама і тяжко захворіла, ми її забрали. Шість років доглядали. А як інакше? Вона ж наша дядина, дружина рідного дядька. Добро треба робити, доки живеш.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №20 (1410)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.