Краще гір можуть буть тільки гори

Пам'ятаєте Володимира Висоцького: «Лучше гор могут быть только горы, на которых еще не бывал»? У цьому переконанний і вчитель Білошицько-Слобідської школи Корюківського району Іван Іванович Гонуленко. У1985 році він уперше побував у туристичному поході по Абхазії. Це виявилось настільки цікавим, що відтоді Гонуленко мало не щороку вирушає в гори. Облазив Крим, Кавказ, Карпати, бував у горах Середньої Азії, привіз у рюкзаку море вражень, десятки грамот і дипломів. І незбориме бажання побувати в горах ще й ще. Для сільського жителя гірський туризм — захоплення не зрозуміле, екзотичне, чи не так?

Усе вирішило знайомство з Григорієм Кияшком

Білошицька Слобода — рідне село Івана Івановича. Тут він народився і виріс. Його батько Іван Петрович був трактористом, мати Ольга Сергіївна робила в ланці. Іван — перший у їхньому роду, хто здобув вищу освіту. А за ним закінчив технікум механізації сільського господарства молодший брат Сергій.
Після закінчення математичного факультету Чернігівського педінституту Іван поїхав за розподілом у Ворошиловградську (тепер Луганську) область. Педагогічний колектив у школі села Нововодяне був жіночий. Єдиний чоловік — учитель фізкультури Григорій Трохимович Кияшко, який уже з десяток літ займався туризмом, водив у походи учнівську команду. Шкільний туризм у ті роки був дуже розвинений на Ворошиловградщині. Кожна школа мала щонайменше шість туристичних наметів, з якими діти під керівництвом учителів під час канікул вирушали в походи.
— Перший мій похід був у листопаді 1985 року, — каже Іван Іванович. — Григорій Трохимович взяв мене своїм помічником. У команді було четверо хлопців і двоє дівчат. Маршрут наш лежав на Кавказ, до Абхазії. Ми побували в Новому Афоні, на руїнах древньої фортеці в Цебельді, на річках Кодорі і Бзиб. Осінні гори такої краси, що залишаються в пам'яті назавжди.

Наступного року в липні Григорій Трохимович вів школярів у Північну Осетію. У мене вже був перший досвід гірського туризму, і я з радістю вирушив з командою за маршрутом «Навколо гори Казбек». Ми побували на Даргавському, Какадорському,
Куртатинському, Сланцевському, Трусовському, Санибанському перевалах, здолали вершину 3600 метрів, відвідали джерело мінеральних вод Суар, спустилися до річки Терек.
У 1987 році — новий похід, тепер уже в Крим, у дні березневих канікул. У Криму тоді лежав сніг. Це був екскурсійний варіант пішохідного походу. Малий Маяк, Алушта, Алупка, Місхор... Нові місця, цікаві враження від краси кримської природи. А ще — відчуття братерства з людьми, які разом з тобою долають гірські вершини, у важку хвилину підставляють плече, подають руку, у тісному колі сидять біля вечірнього вогнища. Пісні, довірчі розмови, просто мовчання про щось сокровенне — усе це входить у твоє життя там, у туристських походах.

Туркменія — це так далеко і цікаво

— Склалося так, що я поміняв місце роботи. Працював на Харківщині, коли Григорій Трохимович запропонував піти з ним у гори Західного Копетдагу. Це Туркменія, край для мене невідомий і цікавий. Більше двадцяти років минуло, а я пам'ятаю Геркез, музей Махтумкулі, поета і філософа, якого в Туркменії шанують так, як ми Тараса Шевченка. У Арчмані, Бахардені, де ми побачили підземне термальне озеро, нас радо зустрічали місцеві жителі, показували, як у тандирі печуть чурек. Це їхній хліб.
У 1989 році ми здійснили пішохідний похід по Абхазії. 12 днів — по горах, жодного населеного пункту. Глибоке враження справили нарзанні джерела.
Усе було добре, доки не прийшла звістка про міжконфесійні чвари в Сухумі. Коли нас зустріли люди з автоматами, ми відчули подих біди, зрозуміли, що треба негайно повертатися додому.
Уперше, вже без Григорія Трохимовича, я пішов із школярами в Тростянецький дендропарк. Вчителював тоді у Малому Самборі Конотопського району на Сумщині. А далі вже повіз дітей на Кавказ, навколо Казбека. Тоді ми посіли перше місце на чемпіонаті області і четверте — в Україні. Нашу шкільну команду нагородили десятьма туристськими наметами.

У червні дев'яносто першого ми піднялися на Говерлу. Наступного року Кияшко покликав знову у Крим.
А далі настали важкі часи. З Григорієм Трохимовичем ми зустрілися вже у 2007 році. Наш пішохідний похід по Криму посів третє місце на чемпіонаті України.
Було ще кілька походів Кримськими горами. А в 2011 році ми подолали чотири хребти Карпат — Марамороський, Чорногірський, Свидовецький, Горгани. Вирушали в похід з географічного центру Європи в селі Ділове Рахівського району.
Не перестаю дивуватися, скільки на землі цікавих місць. Доводилося побувати в Кабардино-Балкарії в Приельбруссі. На термальних джерелах в Джиме-Су люди лікують печінку, нирки, хвороби шлунково-кишкового тракту. А яке диво — озеро Чокрак біля Керчі. А пішохідна перемичка між Чорним і Азовським морем... Життя не вистачить, щоб усе побачити, всюди побувати.

Велосипедом – у Забайкалля

— Велосипедом я захоплююсь давно. У нашій місцевості це чи не найнадійніший транспорт. Ще на батьковому велику їздив до брата в Киселівку Менського району. А у 2003 році вирішив провідати іншого брата Михайла. Живе він у Калузькій області, їхав до електрички велосипедом, там розбирав свою машину, сідав у поїзд. Далі знову велосипедом. Так і на зворотній дорозі. Порахував і вийшло, що тоді велосипедом я проїхав 320 кілометрів. Машина мінського заводу, хоч і не нова, виявилася надійною.
Це наштовхнуло мене на думку рушити велосипедом у Забайкалля. Там, у Читинській області, живуть наші родичі, сини мого уже покійного двоюрідного дядька Микити Овсійовича. Нікого не повідомляв, що прищу.
Велосипедом доїхав до Мени, далі поїздом до Харкова, а тоді до Чити. У Читі знову осідлав велосипед. Оглянув місто. Купив карту області. Ще раз їхав поїздом. А вже від Забайкальська берегом річки Аргунь уздовж китайського кордону взяв курс на село Кайластуй, де живуть Гануленки. З чиєїсь волі літера «о» у першому складі нашого прізвища стала літерою «а».

90 кілометрів шляху по пустельній місцевості, де дуже бідна рослинність, а поодинокі деревця, на гілках яких висять хустинки, стрічки, на землі — розкидані гроші, — вважаються особливими, священними.
Для рідні я був як сніг на голову.
— Я Гонуленко, з Бі-лошицької Слободи, — сказав, вітаючись. — Привіз вам привіт від тітки Галини Овсіївни.
Як же вони зраділи моїй появі! До Володимира прийшли Сергій і Микола з сім'ями. Нашим розмовам не було кінця. Мої троюрідні брати живуть, як звичайні селяни. Порають городи, тримають худобу. Усе, як у нас. їхня мати, а моя дядина, живе у Краснокам'янську, у райцентрі. Я й її провідав.
На зворотній дорозі зупинився у Слюдянці, подивився на озеро Байкал. Через Іркутськ, станції Зима і Юрган потрапив до Кемерова, де у нас теж є родичі. Коли дістався Челябінська, у Міасі зустрівся зі своїм однокласником. Приїхав поїздом до Харкова, а далі —до Низківки. А вже звідти знову велосипедом додому. 350 кілометрів шляху здолав у цій далекій мандрівці на своєму двоколісному.
А протяжність моїх пішохідних маршрутів уже сягнула 1500 кілометрів.

Зібрати б команду і в путь!

— Моя остання далека велосипедна мандрівка відбулася минулого літа. З Борисом Анатолійовичем Барановим, який у Семенівці керує туристичним гуртком, і його вихованцями одинадцятикласниками Євгеном Потенком та Владиславом Кузьменком ми здійснили велосипедний похід другої категорії складності у Приазов'я і Крим. Ось наш маршрут: Новоолексіївка — Гені-чеськ — Арабатська стрілка — Кам'янка — Акманайські каменеломні — Феодосія — Судак — плато Новий Світ — селище Генеральське — плато Каради — Білогірськ — Сімферополь — Бахчисарай — Севастополь. Ну, я вже турист досвідчений, а на хлопців наша мандрівка справила незабутнє враження. Впевнений, вони ще не раз осідлають свої велосипеди, аби відчути радість дороги, відкрити для себе нові світи.
Нині я викладаю математику і фізику у школах Білошицької Слободи і Перелюба. Створити туристську команду зі своїх учнів не можу — у більшості дітей слабке здоров'я. Може, вдасться зробити це в Корюківці. Було б добре. Нехай би діти пізнали радість мандрів. Тоді вони обов'язково разом зі мною повторять слова Володимира Висоцького: «Лучше гор могут быть только горы, на которых еще не бывал».

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №14 (1404)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.