Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Місто і регіон » Віктор Гориченко пішов у АТО, аби заробити на лікування єдиного сина
Рекламодателям

Радио
Радио

Віктор Гориченко пішов у АТО, аби заробити на лікування єдиного сина

 

49-річний Віктор Гориченко з Бондарівки на Сосниччині у вересні пішов служити в зону проведення операції об’єднаних сил (ООС, по-старому АТО), аби заробити на лікування єдиного сина Богдана. Нині Віктор — на Донеччині. Дружина Наталія з сином, якому чотири з половиною роки, — у чернігівському реабілітаційному центрі «Відродження».


Віктор Гориченко

Дитина має інвалідність. Хлопчик лише кілька місяців тому почав ходити, але ще не розмовляє. Та батьки сподіваються, дитя балакатиме і поступово одужуватиме. Вони для цього роблять усе можливе. Допомоги ні в кого не просять. Розраховують лише на себе, лікарів і Бога. Богдан — перша дитина Віктора і третя в Наталії. Доля звела обох через двадцять років після першого знайомства.

Перший шлюб і розлучення

— Я народилася в Конятині. Там ходила до школи і мріяла стати піонервожатою. На той час працювала в школі піонервожатою Олена Федоренко. Вона приїхала з Бондарівки і жила на квартирі в моїх батьків. Ми здружилися. Якось на вихідні Олена запросила до себе додому. І я поїхала. Там, у Бондарівці, ми вперше зустрілися з Віктором, — пригадує 44-річна Наталія Гориченко. — Згодом ще бачилися. Та дороги розійшлися.


Наталія з сином Богданом

Після школи я поїхала навчатися на бухгалтера до Куликівки. Якось поверталася з навчання і в автобусі зустрілася з односельцем Олександром Салівоном. Ми знали одне одного наглядно. Конятин — велике село. Стали зустрічатися.

28 червня я отримала диплом, а 15 липня 1995 року в нас було весілля. Чоловік працював водієм. А в мене здійснилася мрія, я влаштувалася в місцеву школу піонервожатою, на декретне місце. Згодом і сама пішла в декретну відпустку. Народився син Сергій.

Перші п'ять років я жила зі свекрухою. Вона мені в усьому допомагала. Зі сторони ми були щасливою і, за сільськими мірками, небідною родиною. Кінь, корова, телиця, два трактори, машина «Москвич». Хазяйство чимале, а я вдруге вагітна. Пригнала телицю з паші, забрала коня, а в самої таке відчуття, що ось-ось маю народжувати. «Буду терпіти до ранку», — так собі думала. Пішла доїти корову, перейми почалися. Мобілок тоді в нас у селі ще не було. Чоловік на роботі, сторожем на фермі працював. Я поночі майже кілометр ішла до мами. Вона побігла за медсестрою. А дитя вже в проході. Так і народила я в селі. Вже двоє дітей стало.

Чоловік не пив, не курив. Та сімейне життя не ладналося. Щоб у синцях ходила — такого не було.

Іноді немитий посуд летів на підлогу. Хоча він у мене днями не стояв. Морально було важко. Болісно про все згадувати. Коли кажуть не зійшлися характерами, то це про нас. Ми обоє так і на суді сказали. Я ж через 17 років спільного життя подала на розлучення. Старшому синові було 15 років, меншому — дев'ять. І пішла до своїх батьків. Чоловік на той час не працював. Я була тимчасово сестрою милосердя. Підміняла Ліду Швед, вона була на лікарняному. А так мені роботи в селі не було. І я поїхала до Києва. Влаштувалася в ресторан посудомийкою, щоб заробити якусь копійку для дітей. Меншому купила дорогий велосипед. Сини лишилися з батьком. Зараз же багато батьків їдуть на заробітки за кордон і це нормально сприймається.

Після розлучення я ще пів року не виписувалася від чоловіка. Сподівалася, можливо, все владнається. Буває ж, люди розлучені, а живуть разом і все нормально.

Не цуралася ніякої роботи. Коли в сосницькій школі-інтернаті з’явилося місце прибиральниці, пішла туди. Дякую керівнику Лілії Саприкіній, котра в нелегкий час підтримала мене. За роботу мені дали грамоту і премію. Я винайняла в Сосниці квартиру. Старший син навчався в місцевому ліцеї на тракториста і жив зі мною. Менший лишився в селі, там закінчував школу.

Несподівана зустріч

Колишній чоловік жив, та і нині живе, сам. Про Віктора я і не згадувала. Коли то було. Та доля розпорядилася по-своєму. Якось Віктор зустрівся з Оленою Федоренко. Розговорилися, і вона розповіла, як склалося моє життя. Він попросив мій номер. Як з'ясувалося згодом, на той час він уже кілька років був вдівцем. Дружина померла, спільних дітей Бог не дав. Коли Віктор зателефонував, здивувалася. Почали спілкуватися. А згодом він запропонував переїхати до нього в Бондарівку. Ми з першим чоловіком були вінчані, отож я поїхала до владики Амвросія, просила розірвати церковний шлюб. Він дав дозвіл. Після чого ми з Вітею повінчалися, а потім розписалися. Коли він дізнався, що я вагітна, щастю не було меж. Первісток, та ще й син. УЗД не показувало ніяких патологій. Та, коли прийшов час народжувати, пологи виявилися важкими. В 19.00 відійшли води, а маля побачило світ лише опівночі. Доношене, вагою три кілограми 200 грамів.

Та пережило кисневе голодування. Легені відразу не розкрилися. Синочка забрали негайно до реанімації. Я щиро молилася і просила Бога за нашу дитинку. І медики врятували їй життя. Ми назвали синочка Богданом (Богом даний). Невдовзі помітили — з дитиною щось нє то. Через кілька днів після виписки з пологового кинулися до лікарів. Після обстеження діагноз приголомшив — гідроцефальний синдром. Важко було це сприйняти. Вирішили, якщо вже так сталося, ми в жодному разі не повинні опускати руки. Тому з перших днів виконували всі рекомендації медиків. Купували призначені препарати.А вони недешеві. їздили на консультації до нейрохірургів. Медики запевняли, дитина операції не потребує. Таблетки, уколи. Коли малому було шість місяців, місяць пролежали в дитячій обласній лікарні.

З восьми місяців ми почали чотири рази на рік возити сина до реабілітаційних центрів. Були і в Чернігові, і у Львові. Витрати на дорогу, медикаменти. У Львові ми ще й винаймали житло. Усі кошти йшли на лікування.

Мене немає в соцмережах. Маю простий телефон «Нокіа». Я не переймаюся через це. Ну купила я б сенсорну мобілку, а потім що, позичати гроші на лікування сина?

«Богданчик пішовд у чотири рокиівН два місяці, уже бігає»

Час минав. Богданчик не ходив. Йому дали статус дитини-інваліда підгрупи А. Та ми з чоловіком не здавалися. Кидалися, до кого тільки могли. Я просила Бога про допомогу і вірила, він мене почує. Я це точно знала. Був такий період у моєму житті, коли мала проблеми зі здоров’ям, їздила на прощу до Почаївської Лаври, святими місцями. Занурювалася у святі джерела. І Господь допоміг.

Диво Сталося в липні цього року. Синочок не ходив, міг стояти лише на пальчиках через підвищений тонус м'язів. Ми зібрали тисячу доларів і повезли його на операцію до клініки «Товмед», у Вінницю. Лікарі розблокували дитині м’язи. За два тижні синочок почав ступати на п'ятку, а потім пішов. А зараз уже бігав, — Богданчик на підтвердження слів мами помчав довгими коридорами центру. Я ледь за ним встигала, а на очах Наталії блищали сльози радості. — Зараз — у «Відродженні». Тут ЛФК, басейн, масаж, глинотерапія, психолог, гідромасаж та багато інших процедур. Богданчик любить плавати з інструктором. Ми виконуємо увесь необхідний комплекс курсу реабілітації. Із сином займається логопед. І на вправах дитина вимовляє ма-ма, та-то, ба-ба. Він усе розуміє. Іграшка впаде під ліжко, лізе її діставати. Любить дивитися мультфільми. А як ідуть по телевізору музичні вітання, підтанцьовує, — продовжує Наталія. — Логопед обнадіює. Ще нам порадили повезти Богдана у вальдорфську школу «Борисфен» у Києві. Там працюють з дітьми за спеціальними методиками. Та на все гроші треба.

Чоловік — бригадир залізничної колії. Ми довго з Віктором думали, і він прийняв рішення піти в АТО. Підписав контракт на три роки. Я не можу відправити йому фото чи відео з сином, бо телефон простий. А Вітя дуже скучає за малим. Отож щодня зідзвонюємося. Він хоч голос його чує. Я переживаю за чоловіка і молюся Господу, аби він його хранив. Прошу Бога і за синів. Молодший Владислав зараз служить в армії. Старший вже тричі побував у Польщі на заробітках. Нещодавно Сергій приїхав, попиляв і порубав дрова, бо Віті ще не скоро дадуть відпустку. Богдана обидва називають «братан». Коли дзвонять, цікавляться: «Як там наш Богдан?» Коли приїздять: «Привіт, братан».

Підтримка рідних і віра вселяють надію, що ми здолаємо труднощі. Коли я веду малого на причастя, а він біжить по храму, я усвідомлюю милість Всевишнього. Дякую йому і за Богдана, І за чоловіка. Багато мужиків, коли в родині з’являється дитина-інвалід, кидають сім'ю. Віктор не такий. Заради сина він готовий гори звернути.

«ВісникЧ» №49 (1856) від 9 грудня 2021, Валентина Остерська

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: допомога, Бондарівка, Сосниччина, Гориченко

Добавить в:
 
 


Центр Комплект