«Не в змозі змінити обставини, ми змінилися самі, і зараз у нас все добре»

Валентина Бохан вчилася довго. Спочатку закінчила Гомельський технікум залізничного транспорту, а потім «залізничну» академію в Харкові. Усе - своїми силами, без батькового (вона його навіть не пам'ятає) капіталу.

Хто так здобував вищу освіту, знає, що за цим стоїть. Жити весело «від сесії до сесії» не виходить, вільного від навчання часу практично немає.
Та що там вільного часу, навіть медового місяця у них з Олегом путнього не вийшло, бо майже відразу після весілля молодята роз'їхались. Вона - на навчання, він - на роботу, працював у Чернігові на радіоприладному заводі.
Надворі стояв 1989 рік. Валентині було 20, Олегу - 22. Вони були сповнені надій і планів. І жодним пунктом у них не було позначено повернення на Щорсівщину - у рідну для обох Попільню: село невеличке, роботи за спеціальністю тут не було.
Проте доля все визначила по-своєму (недарма ж кажуть: якщо хочеш розсмішити Бога, поділися з ним своїми планами).

У 1990у Боханів народилася донька. На підприємстві, де працював Олег, почався економічний спад (щоб вижити, на радіоприладному почали освоювати випуск зовсім не традиційних для підприємства видів продукції - від операційних столів до голок для ін'єкцій). В результаті молоде подружжя повернулося в Попільню.
Після закінчення академії Валентину (за дипломом вона - інженер-економіст) запрошували на роботу в Щорс, у локомотивне депо. Тут вона проходила практику і добре себе зарекомендувала. Але до райцентру від села - 15 кілометрів. Кожного дня не наїздишся. Та й нічим. Олег влаштувався на роботу в лісництво. Вони почали будуватись і невдовзі переселилися у власний дім. У ньому, без перебільшення, можна влаштовувати екскурсії, демонструючи інтер'єр, практично весь зроблений власними руками господаря, за його власним дизайном.
Живуть по сусідству з Олеговими батьками. Батьки тепер - одні на двох: мати Валентини померла в 1999 році.

Донька Боханів, Вікторія, закінчує Чернігівський педуніверситет. Буде біологом.
А сама Валентина уже 18 років - соц-працівник. Доглядає за самотніми старенькими односельцями. їх у неї 12. Наймолодшій жінці - 64, найстаршій - 90.
У кожній хаті - свої проблеми, свої характери і, на жаль, свої хвороби. І море роботи - в усі пори року. Бо старенькі, які усе життя трудилися, і в немочі не можуть без діла. Хочуть мати хоч клаптичок, але свого городу. Це для них - найкращі ліки від депресії. Валентина розуміє їх. Такою самою трудівницею була її мама. І вона теж - така сама.
Після того, як дасть ладу з підопічними, береться за свою роботу. Город, господарство, кухня... З дня в день все одне і теж.
Не хочу засмучувати жінку, але не можу утриматися від запитання: чи не прикро, так непросто здобувши вищу освіту, тепер виконувати роботу, з якою впорається і малописьменний, було б тільки здоров'я.

Хочете мене пожаліти? Чи щоб я сама себе пожаліла? - посміхається Валентина. - Це зайве. Я задоволена своїм життям. Чесно.
Доглядати за немічними - мені не звикати. Спочатку мама хворіла, потім -вітчим. Догледіла обох до їхнього останнього дня.
Роботи ніякої не боюсь. Давно зрозуміла: будеш трудитися, і все буде.
Подивіться, як ми живемо. Побутові умови не гірші, аніж у місті. Продукти свої, без зайвої «хімії». Щоправда, працювати доводиться набагато більше, ніж городянам. Але ж не завжди вручну. Нам обом - тільки за 40. Олег зараз збирає власного трактора. Ще легше буде.

А що диплом лежить без діла - це правда. Та хіба тільки в мене одної? Так склалося. Кого тепер звинувачувати: перебудову чи обставини, яких ми не змогли змінити? Зате змінилися самі. Головне - не опустили руки.

Марта Зінченко, тижневик «Чернігівщина» №12 (392)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.