А так хочеться щастя

Кому з нас не хочеться щастя? Усім хочеться, а надто жінкам, дівчатам. Щоб заміж вийти за коханого і прожити з ним у любові довге життя, дітей народити і виростити хорошими людьми. І теж обов'язково щасливими. Хто не мріяв про таке в молоді роки? Усі мріяли. А життя склалося в усіх по-різному. Про це думалося, коли слухала Наталію Тарасенко із Локнистого, що в Менському районі. Їй ще тільки 44 роки, а вже стільки зазнала — і радості, і горя, і доброго, і гіркого. Часом доля робила такі повороти, що хоч кіно знімай.

«Ой, заміж я пішла чи не в п'ятнадцять»

— З Колею ми дружили ще дітьми, — каже вона. — Знали, що, коли виростемо, обов'язково поберемося. Не говорили про це, але що так буде, знали точно. А тоді посварилися.
Я поїхала в Чернігів, до профтехучилища на камвольно-суконному комбінаті. Жила у гуртожитку з Танею Тарасенко з Деревин Городнянського району. До неї їздив брат Гриша. Він був дорослий, старший за мене на дев'ять років. їздив часто. Почав залицятися. Ну, а ми ж з Колею вже ніби розійшлися, не спілкувалися, то нічого дивного у тих залицяннях не бачила. Коли покликав заміж, я погодилася. На 13 лютого було призначене наше весілля. А мені ж іще й шістнадцяти немає. Дома, правда, не спиняли. Одна тільки баба Наталка сказала: «Моча в потилицю стукнула, то й ідеш».
За два тижні до весілля була я в селі, пішла в клуб. І тут раптом підходить до мене Коля. Почав розпитувать, що та як. А я кажу: «Більше до мене не підходь. Я заміж виходжу. Через два тижні свайба». Як відро холодної води на нього вилила. Розгубився, не міг повірити, що це так.
Справили ми свайбу, і чоловік забрав мене додому в Деревини. Село, звісно, перемивало мені кісточки. У п'ятнадцять — заміж? Значить, вагітна. Але це плітки. Валя у нас народилася 26 грудня. Жили ми тоді у Хоробичах, де Гриші дали роботу на підстанції. Було там ще місце, то мене послали на курси, на яких я вивчилася на електромонтера.

Через три роки народилася ще одна дочка, Лена. Не знаю, як би наше життя склалося далі, але тут тяжко захворіла моя мама, її паралізувало. Я в неї одна. Треба було їхать доглялать. І от я з двома дітьми повернулася в Локнисте.
Нещасна моя мама пролежала без руху дев'ять років. Ні про яке моє повернення в Хоробичі не могло бути й мови. Гриша трохи прожив сам, а тоді приїхав до нас. Робив тут лісником. Але гарного хазяїна з нього не вийшло. Був у нього кінь, який зрештою здох. І дома мій чоловік не хватався за роботу. Держала я козу. Двоє ж дітей у хаті, треба молоко. Кажу Гриші: «Що ж та коза? Давай заведемо корову». А він: «Хоть приводь корову, хоть ні, а сіна косить я не буду». Оце й увесь розговор.
Лені було три чи три з половиною роки, як я Григорія вигнала. Ну нащо мені мужик, від якого ніякого толку?

З батьком зустрілася аж у 25 літ

—Допомагав мені в усьому дядько Олексій Федорович, царство йому небесне, рідний материн брат. У нього своїх троє дітей, а я — четверта. От і тоді сказав:
— Не реви. Буде тобі сіно.
Ми з ним привели корову. Він заготовив корми для неї. Стала я хазяйкою, а діти мої з молоком.
А Гриша вернувся до матері в Деревини. Аліменти ішли слабенькі. Було, що й ніяких. Якось приїздив:
— Забери виконавчий лист, бо мене посадять.
Зрозуміла я, що надіятись мені нема на кого. Тільки на себе, на свої сили. А жінці в селі без мужика дуже важко.
Батька свого я не знала. Що розвело їх з матір'ю, ніколи не питала. Було мені вже 25 років, як він прийшов до нас. Жив, виявляється, у сусідньому селі, мав двох синів. Сказав тоді:
— Грошима не поможу. А силою що зможу, те й зроблю.
З того часу батьківську підтримку і допомогу відчуваю на кожному кроці. На що не гляну у своєму хазяйстві, усе з батьком робили, усе його руки, дай йому Бог здоров'я. З його синами родичаюся, брати ж, але старший, Василь, уже помер.

І раптом прийшов Микола

— Ну, а тоді, як вигнала Гришу, осталася з дочками й паралізованою матір'ю. Десь через рік приходить... Коля! Каже:
— Почув, що ти сама. Рішив провідать.
На той час у нього теж було вже двоє діток — дочка і синок. Як уже там вони жили з жінкою, я не питала. У кожного з нас було своє життя. Як виявилось, не дуже щасливе.
Так ми зустрілися знов. І ось через якийсь час приходить Микола з сином Васею. Два з половиною рочки йому тоді було. Коля з жінкою розвівся, а дітей поділили. З матір'ю залишилася дочка Таня, на рік старша за Васю, а з малим Микола прийшов до мене. Ну, поговорили ми з ним і рішили зійтись. Сказали: будем пробувать, мо', получиться.
Гришина мати жила в Гусавці. Пішла з дітьми і я туди. Забрала хазяйство — корову, свиней, птицю. Робила в той час уже листоношею. Крутилася, як білка в колесі. Треба ж і попоратися, дітям раду дать, пошту рознести і паралізовану матір у Локнистому доглянуть. На зиму забрала маму в Гусавку. Ну, що ж, що до свекрухи в хату? А як мені буть?

Ми розписалися. 1994 року у нас народилася Оля, а через шість літ — Саша. Що буде в мене ще й четверта дитина, не думала. Лікарі не радили, казали, що моє здоров'я не дозволяє цього, що можу й зовсім осліпнути, і на ноги не встану, а може, й взагалі помру. У мене цілий букет хвороб: і тромбофлебіт, і зміщення дисків, і короткозорість. Ніяких навантажень! Це — в селі? А хто ж їх візьме на себе, ті навантаження?
Тривогу викликало здоров'я Олі, яка до чотирьох років не розмовляла. Вимовляючи слово, дитина задихалася, непритомніла. Лікарі казали, що в неї порок серця. Нам дали путівку в Одесу. Якраз перед цим 13 вересня 1998 року померла моя мати. Через два місяці Олі моїй — чотири. І от ми поїхали з нею на грязі. І там моє дитя заговорило! Чітко, цілими реченнями. Дякую тобі, Господи! Моїй радості не було меж.
А далі народилася Саша — точна копія батькового роду. Діти родилися, а наше з Миколою подружнє життя ставало нестерпним. 24 січня дитині минув рік, а наш батько сказав твердо:
— Щоб після Пасхи вашого духу тут не було.

Олі тоді йшов сьомий рік, а вона почула ті слова і запам'ятала їх на все життя. І не простила батьку.
Наступного дня після Великодня родичі допомогли мені переїхати назад у Локнисте. За шість років наша стара хата запустилася. Спасибі батьку, допоміг зробити ремонт. Хазяйство своє я забрала назад. Знову треба було жити без чоловіка. Бачите, як воно буває. Зійшлися з першою любов'ю, дітей народили, а — не склалося.
Микола з дочками спілкується. Саша провідує його і бабу. З Васею, зведеним братом, дівчата дружать.
Якось Микола прийшов до нас.
— Хочу дочок воспитувать.
— Воспитуй, — кажу.
— Так щоб разом жить.
— Давай приходь, живи.
— Сюди? Я не приймак. Повертайся в Гусавку.
— Ні, — кажу. — Я там уже була.

Важко в селі без мужика

— Були ще в моєму житті дуже важких шість років, про які без жаху і згадувать не можу. Віктор на перших порах здався людиною порядною. Служив колись у міліції, мав хорошу пенсію. Але грошей ніколи не давав. Пропивав усе до копійки. Бився, знущався, залякував спалити. Страхіття було. Я й дільничого викликала, й сільрада втручалася. Нічого не допомагало. Вигнати його з хати із свого життя виявилося не просто. Коли ж випроводила, зітхнула з полегшенням. Нічого більше про нього говорити не буду. Він уже на тому світі. Бог йому суддя.
Діти мої росли. Валя закінчила Глухівський педуніверситет, вийшла заміж. Сьогодні в неї двоє діток. Маринці 6 років, Максимкові — чотири. Лена живе в Києві, закінчила з червоним дипломом училище побуту, працює перукарем у салоні краси. Оля вчиться на кухаря-кондитера в Шостці. Саша ходить до сьомого класу. Метка, швидка, як вогонь. У неї золоті руки. Погляньте, яку красу творить з паперу. Вази, квіти — диво та й годі.

Моя поштова дільниця велика. 25 грудня 2009 року тягла я санки з поштою і різним товаром у Горицю. Сніг тоді був великий. Уже темніло. Було, правду кажучи, страшнувато.
І тут під двором, бачу, сидять чоловіки. Бориса і його брата я знала. У їхньої матері є трактор, то просила виорати мені город.
Я привіталася і питаю Бориса:
— Що робиш?
— Гуляю, — відповідає.
— Так пішли зі мною на Горицю. От як пішли тоді, то й до сьогоднішнього дня разом. У Бориса теж за плечима невдалий досвід сімейного життя. У нас із ним — ладиться. Тримаємо хазяйство. Вожу молочне на чернігівський базар. До автобуса кошики несе Борис і з Чернігова зустрічає. Усе робить по хазяйству, підтримує і допомагає мені. Добре ставиться до моїх дітей, а для матері це чи не найголовніше.

Живемо практично з базару. Через проблеми із здоров'ям я у квітні минулого року змушена була залишити роботу, тепер удома. 20 років носила пошту. Сьогодні це важкий труд. Чого тільки не носять листоноші у своїх сумках! Важко без постійного заробітку, але спина і ноги не витримують навантажень. От і базарую. Двох дочок молодших ще ж треба вчити, поставити на ноги. Борис Олександрович мені надійна підмога. Ось ремонт нашої столітньої хати затіяли. Дуже хочемо отягнутися на власний трактор. Городів же багато, хазяйство треба годувати, щоб віддача була.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №6 (1396)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.