«Наді народжувати, а тут машина провалилася в сніг…»

У жовтні Україну облетіла звістка, як почалися пологи у пасажирки літака, і дитина з'явилася на світ високо в небі. Ще одна новина: вже в грудні двійнята ледь не народилися в автомобілі, що застряг у сніговому заторі на заході країни. Наші історії не такі екстремальні, але те, що пригадалося Ользі Федорівні Яковенко, яка 33 роки пропрацювала завідуючою фельдшерсько-акушерським пунктом у селі Семенівці Менського району, цікаве і хвилююче.

Під Стольним вантажівка пішла в кювет

Ольга Федорівна — місцева. Семенівка — її рідне село. Закінчила Чернігівське медичне училище. Заміж вийшла за Віктора Яковенка, випускника Київського інституту іноземних мов. Перші два роки подружжя жило на Київщині, а коли в Семенівці з'явилася робота для фельдшера і вчителя німецької мови, приїхали в село. За рік до того у них народилася дочка Наташа.
— Це було у шістдесят шостому, — каже Ольга Федорівна. — До пологового будинку мене підводою віз тато, царство йому небесне. А вже як вийшла на роботу, моїм обов'язком було забезпечити жінкам нормальні роди. З вдячністю згадую старого фельдшера з Удівки Павла Іларіоновича Ситого і його дружину, акушерку Ольгу Юхимівну. Він був моїм наставником, вчив, як працювати в селі. Людина досвідчена і відповідальна, ділився зі мною усім, що знав і умів сам.
Та історія сталася у березні 83-го року. Ще лежав сніг. Був уже вечір. Гукають мене: «Надя Костюченкова рожає». Виявилось, у Наді вже добу болів живіт. Чим тільки її вдома не лікували. І температуру міряли, і пігулки якісь давали. Свекруха Наді працювала санітаркою і не зрозуміла, що з невісткою. А коли почалися перейми, прибігли до мене.

Тоді в колгоспі було багато машин. Везли Надю вантажівкою. У кабіні водій Володимир Голубенко і ми з Надею. У кузові — Анатолій, її чоловік. У Стольному пологове відділення ще не приймало, треба везти в Мену. А Надя вже кричить, перейми частіше й частіше. А в полі мете, світу божого не видно. Поїхали до Стольного, і наша машина суне в кювет. Стала, ні туди, ні сюди.
Кажу Наді: «Сиди,"щось придумаємо». Вибралася з кабіни, дивлюсь, а в другій від краю хаті вікно світиться. Я зраділа — там живе стольненська акушерка Надя Полова. Бреду снігом до хати, стукаю. Кажу: «Виручай. Будемо народжувати у тебе». Надія Дмитрівна заходилася готувати все необхідне для пологів. Ще, спасибі, зателефонувала головному лікарю.
Привели ми Надю в хату, випроводили геть чоловіків. Дівчинка з'явилася на світ дуже швидко. А тут і Анатолій Васильович Хрущук, головний лікар, з дружиною педіатром Людмилою Олексіївною на поріг. Далі повезли нашу породіллю до районної лікарні машиною швидкої допомоги. З того часу я наказувала жінкам усе необхідне для пологів брати з собою. Простирадло, пелюшки... Не доведи Господи, ще в яку халепу вскочити.
Ну, машину тоді трактором витягли. Добре засіла...
А дитятко гарне народилося. Красуня виросла, вже свою дочечку має.

«Згадали! Моїй Люді вже 29 год. Онука вже росте»

Надія Іванівна Костюченко, та сама породілля зі снігового замету, нині працює листоношею. Перші пологи, звичайно, пам'ятає добре.
— Як почалися схватки, за машиною побіг свекор, Микола Леонтійович. Тоді в гаражі діжурив Володимир Іванович і Голубенко, нема вже його, помер, їдемо, а дороги не видно. Сильно мело. Він усе обзивається до мене: «Надю, успокойся, не плач, козаком будеш». Ольга Федорівна, фершалка, вспокоює. А я все ой да ой. Тільки доїхали до Стольного, як крутне нашу машину, і вона носом у кювет. Ольга Федорівна вилізла з кабіни, кудись пішла. А я кричу! А тоді вона вернулась, з моїм То-ліком повели під руки у хату до і стольненської акушерки. Як усе кончилось і я розплющила очі, побачила на часах на серванті врем'я: 11.30. Півдванадцятої.
Дочка важила 3450 грамів, а зріст 51 сантиметр. Я зразу назвала її Людою. У мене сестра Людмила. Дуже люблю це ім'я.
10 березня нас виписали. Я рішила, що лучче мені до мами, в Стольне. Бо 12-го у зовиці свайба. Куди нам з дитям, як там підготовка повним ходом іде. Хрещений легковою привіз нас до матері. Чоловік приїздив щодня. Провідували мої однокласники з класним керівником. Грудь дочка не взяла. На сумішах виросла. Школу закінчила. Ніжинський пед, географічний факультет. Живе з чоловіком і Алінкою, онукою моєю, в Чернігові. Робить у дитсадку.
А я ще через год, у 84-ому, сина народила. Уже без пригод. Саша вже жонатий, своїх дітей має. Життя іде.

До породіллі із кладовища кликали. А раз чуть у калюжі не родила

— День поминання предків, радуницю, у Семенівці називають могилки, — продовжує свою | розповідь Ольга Федорівна. — 1 травня це було. Пішла і я на свої могили. Біжить санітарка:
— Федорівна, швидше в медпункт. Надя Мороз рожає, двійню.
Медпункт у нас через дорогу від кладовища. Я туди. Надя Мороз наша, сільська, а живе на Київщині. Приїхала на ці дні до матері. Роди почалися вдома. І одне дитятко, дівчинку, вона народила вдома. Мати перерізала пуповину, дитя у вишиту хустину загорнули і в медпункт. Прибігаю. Надя лежить на кушетці. Кров хлеще. Друге дитя з двійні повернулося в утробі поперек. Стирчить зовні ручка, а саме вийти не може. Я викликала лікаря. Він приїхав, заштовхав ручку і повернув плід. Хлопчик народився, але був уже мертвий.
Дівчинку, здається, назвали Майя. А сама Надя, розповідали, вийшла заміж за словака і виїхала з України.

А ще був такий випадок. Не пам'ятаю, осінь була чи весна. Мабуть, осінь. Бездоріжжя страшне. У Мотрі Баклажко чоловік тракторист. Коли у неї почалися перейми, взяв гусеничного трактора, посадив у кабіну Віктор Степанович та Ольга її і мене. Ідемо по такій грязюці, що й згадувати страшно. І от у Стольному, де розходяться дороги, розлилася така калюжа, що навіть трактор заглух. Сидимо, навкруг вода. Мотя терпить, а чоловік з усіх сил старається завести, визволити нас із водяного полону. І таки завів.
Синок народився хороший, міцненький. Підрісши, займався гірьовим спортом. Працює в Києві. Має сім'ю, дитину, а може, вже й не одну.

«То був останній день моєї трудової біографії»

— А остання пригода з породіллями сталася 11 грудня 1999 року. Я на той час уже заявила, що залишаю роботу, іду на пенсію. 11-го був мій останній робочий день. З 12 грудня йшла у відпустку і з неї вже не поверталася до своїх обов'язків у ФАПІ.
І ось приїздить до мене Михайло Шуруб:
— Федорівно, жінка рожає. Давайте везти в роддом. У Валентини Мельниченкоце вже треті пологи. Особливої тривоги її стан не викликав.
Сніги тієї зими були великі. Ідемо, і я бачу, що далеко не заїдемо. У Валі почалися перейми. Замість дальшої дороги в Мену завертаємо до лікарні в Стольне. Ледве встигли. Пологи прийняла молода акушерка Людмила Охріменко. На світ з'явився хлопчик, Саша. Затримайся ми довше, могли б бути снігові роди.
Саші вже 13 років. З Семенівки сім'я виїхала до Бобровиці, звідки родом Валентина Олександрівна. Нічого більше про них не знаю. Зустрічала якось батька Михайла Івановича. Каже, все у них гаразд. От і добре.
От ви запитуєте, скільком діткам я допомогла з'явитися на світ. Слово честі, не знаю. Не лічила. Були роки, коли народжувалось багато діток. За фахом я акушерка, а все життя працювала фельдшером. Коли ти в селі на цій роботі один, лікуєш людей від усякої хвороби. Пологового будинку у нас ніколи не було. Возили породіль у Мену і в Стольне, коли там відкрили спеціальну палату. Народження дитини радість не тільки для матері і батька, а й для нас, медичних працівників. Та для всіх це радість. Людина ж народилась! Дай їй, Господи, щасливу долю!

Ольгу Федорівну знають у селі всі

І шанують. Її, що берегла здоров'я семенівців довгі 33 роки. Це про неї народне прислів'я: де народився, там і пригодився.
Чоловік нашої героїні Віктор Степанович дванадцять літ вчив дітей німецької мови. А потім його призначили директором школи. Ще через десять років мешканці Семенівки обрали Віктора Яковенка сільським головою. Двадцять років обіймав він цю посаду.
Сьогодні в межах Семенівської сільради — десять населених пунктів: Семенівка, В'яльківка, Дмитрівна, Залогівка, Курдюківка, Лазарівка, Лапівка, Пилипенківка, Удівка, Чорногорці. А колись було 24. Товстівка, Підбірне, Жабокриківка... Жило тут півтори тисячі людей. Були дві сільради. Крім Семенівської, ще Удівська. Було дві школи, два колгоспи. Тепер населення вдвічі менше. Зникають з карти України села — чиясь батьківщина. Процес цей неспинний, а душа болить.
Колись, ще у 1981 році, Яковенки збудували новий дім, на одному подвір'ї з хатою батьків Ольги Федорівни. Та хатина стоїть і досі. Як згадка про прожите і пережите.
Залишилися у затишному домі вони удвох — Ольга Федорівна і Віктор Степанович. Дочка Наталія живе й працює в Чернігові. Провідує батьків, підтримує в усьому. Коли дочка приїздить — така радість для них. Ось і на свята зустрінуться.
Та й у селі — свої люди. Нехай же їм усім буде в новому році багато добра!

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №1 (1391)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.