Дві матері-героїні в одній хаті

За своє довге журналістське життя з таким зустрічаюся вперше. Про трьох свекрух, двох свекрів і трьох невісток в одній хаті писати доводилось, а щоб дві матері-героїні? Виявляється, є й таке. Високе звання «Мати-героїня» Президент Віктор Янукович своїм указом від 24 серпня 2012 року присвоїв Олександрі Михайлівні Денисенко і Ніні Федорівні Клейменовій із села Грабівки Куликівського району. Матері, яка народила і виховала семеро дітей, і її дочці, у якої їх п'ятеро. Живуть вони разом — старенька мати і її друга дочка, в одній хаті на околиці села.

«Мене в 16 год у Німеччину погнали»

В оселі Олександри Михайлівни іде ремонт. Не вона, звісно, а дочка,. Ніна Федорівна, вирішила з комори зробити кухню.
— А тоді ще десь душову кабіну поставимо. Хочеться, щоб у хаті все було, — каже Ніна Федорівна. — І мамі, і мені із званням «Мати-героїня» дали по 10 тисяч 700 гривень. Мати розділила свої гроші між дітьми, а я свої вкладу в ремонт. Ви з мамою бесідуйте, а я зайду трішки пізніше.
В Олександри Михайлівни ясний розум, прекрасна пам'ять. У травні їй минуло 86 років, та про дитинство, війну, коли її, 16-літню, погнали до Німеччини, як повернулася з неволі додому і несподівано для себе вийшла заміж, розповідає цікаво, з подробицями.
— Батька на фронт забрали. Мати слабенька була, боліла, а нас четверо, — згадує вона. — У сорок другому літом, 12 червня, приходить до нас поліцай Петро Бебешко чи Шолупець (забула, котра фамілія, котре сільське прізвисько) і каже: «Як не пустиш дівчину в Германію, поберу усе — корову, порося, птицю. Оставлю ні з чим». А мені ж іще тільки шістнадцять. Мушу йти. Нас із села тридцятеро тоді забрали. Одвезли підводами у Чернігів, а там у товарні вагони — і в Німеччину. Везли через Польщу. У Білостоку нас розібрали хазяїни, машинами повезли дальше. Я попала на мебельну фабрику в Оснабрюк, недалеко від голландської границі. Робили там тумбочки, табуретки, ящики для снарядів. Мене оприділили в цех прийомки дерева. Важка робота... Раз у сутки давали їсти. І так три годи...

Освободили нас американці. Казали, щоб їхали в Америку, бо дома посадять у тюрму. Та я хотіла тільки додому.
Вернулася в село, коли вже тут картоплю копали. Од Орлівки пішки йшла. Доходжу до хати, а тут Надя, меншенька сестричка, гусей гонить.
— Надечко, — я до неї, — це я, Саша.
Вона й лозину випустила з рук...
А матері вже хтось сказав, що бачив мене в Куликівці. Ждали мене, раділи.
А батько наш, Михайло Сміян, так з війни і не повернувся. Одержали сповіщення, що пропав безвісти. Уже пізніше прийшов додому Петро Кобець із Киселівки і розказав, що вони разом воювали під Сталінградом. Там батько попав у полон, там його і розстріляли.

«Схопив мене Федір в оберемок і поніс у сільраду. «Розпишіть нас», — просить голову»

— Я зразу пішла робить. І на лісопилці робила, і на фермі, і в ланці.
А через год вернувся в село Федір Денисенко. Він на два годи старший за мене, з 24-го, а в Германію нас брали разом. У Білостоку він попав до іншого хазяїна, я нічого про нього не чула. До війни ще дитям була, гулять не ходила. Після Победи поїхала додому, а де той Федір, нічого не знала. А їх, оказується, направили в Красну Армію служить. Того-то він і в село вернувся уже в кінці сорок шостого. Будете сміяться, коли розкажу, як я за нього заміж пішла. Федір мене ні разу й не проводив, я й думать не думала, що то моя судьба. Якось ішла вулицею повз сільраду, а тут він з хлопцями.
Схопив мене в оберемок і поніс у сільраду. Каже голові:
— Розпишіть нас. Я пручаюсь, кажу:
— Не буду розписуваться! Держить кріпко, і таки настояв на своєму. Розписалися.
Приходжу додому і кажу матері:
— Мамо, я вже не Сміян, а Денисенко. Розписалися з Федором.
— Ну й добре, — каже мати, — будем готовиться до свайби.
Тоді так було заведено, що молоді сперва розписувалися, а свайбу справляли пізніше. Рушники я вишивала ще до війни і тепер, як повернулася з Германії, два маленьких вишила. 21 лютого сорок сьомого року була наша свайба.

Жили у свекрів, а тоді Федір з батьком затіяли строїть для нас хату. На цьому ось дворищі малюсіньку звели. Мо', п'ять на чотири, не більшу. Та це вже була наша хата. Хазяйство завели. Моя мати дала нам телицю, з неї виросла корова. Ще держали дві овечки, курей. Коли вже було дві корови і повна хата дітей, случилась біда — корови здохли. Ну, пережили, завели нову. Молоко дітям треба. Тепер Ніна, дочка, порає хазяйство. Є й корова, і коза, і свиноматка, і птиці повен двір. Городу порає три гектари. Я вже помічниця слаба. Піч, правда, топлю, картоплю свиням варю, кукурудзу чищу. Без діла не всиджу. Доки робиш — живеш, 2 не небо коптиш.

«Трьох дочок народила дома, а чотирьох синів — у родилці»

— Валя, старшенька, у нас народилася в сорок дев'ятому. А тоді Ніна, Віра. Першого сина Колю дождалися у п'ятдесят п'ятому, через год — Сашка, а тоді ще Бог послав Василя і посліднього, Толіка, у шістдесят другому. Дівчат рожала вдома, а хлопців уже в родилці. Як Сашка народила, бачу, а у вікна заглядають мої дочечки. Так мені жаль їх стало, що я назавтра загорнула синочка в одіяльце і пішла з ним додому, до дітей.
Дочки й досі сміються, згадуючи, як Василька няньчили. Усе, було, чухають його. Почухають — він і спить. День виспиться, а ніч кричить. Я ніяк не пойму, чого дитя не спить. Пізніше вже призналися, що удень чухають, щоб спав.
Так вони й росли. Старшенькі тішили менших. А ми з батьком на роботі. Я була й ланковою, і на фермі робила. І Федір воли пас, на різні роботи ходив.
У тій маленькій хатці ми всіх сімох дітей родили. А тоді построїли більшу. А оцю вже, велику, пізніше. Тут просторо, гарно...
Діти росли, ходили в школу. З дороги ніхто не збився, трудиться люблять усі. Може, тому, що бачили, як трудяться батько і мати. Після школи робили в колгоспі. Ніна пішла на ферму. Валя і в ланку ходила, й на фермі робила. Тепер у Чернігові, на стройці.
Віра наша закінчила технікум у Чернігові, а тоді Полтавський інститут. Усе життя у торгівлі. Живе у Чернігові. Сашко теж у Чернігові, на камвольно-суконному комбінаті. Коля з сім'єю в Запорізькій області. Василь — тут, у селі. Толіка вже нема, три роки тому ми його поховали. А Ніна — зі мною. Спасибі Богу, діти хороші. Усі про мене заботяться. Батько наш уже на тому світі. Йому за них не стидно.

Пошли, Господи, здоров'я

— Ніно Федорівно, — цікавлюсь я у молодшої матері-героїні, — звідки у вас російське прізвище — Клейменова?
— Чоловік у мене Клейменов був, Микола Борисович, — каже Ніна Федорівна. — Його батько росіянин, з Тули. Я заміж рано пішла, у сімнадцять. Робила вже на свинарнику, а він пастухом на фермі. Старший за мене на два роки. Ми побралися, а тоді я ще провела чоловіка в армію, ждала із служби. Люда, старша дочка, у нас у сімдесят першому народилася.
Дуже хотілося мати свою хату. А тут вербують їхати в Крим, житло обіцяють. І ми в сімдесят третьому поїхали на переселення. І там робила на фермі. У Криму Лариса народилася і Льоня. А тоді Бог послав ще й двійню — Вітю і Володю. Повірте, я завжди хотіла мать п'ятерко діток. Вони всі в мене вимріяні.
Чоловіка поховала ще в Криму, в 1991 році. Діти — Люда, Лариса, Льоня і Вітя — живуть у Харкові. Усі працюють, мають сім'ї. Володя теж там був, а тоді провідав бабу Сашу з дідом Федором у Кладьківці, приїхав до мене і каже: «Мамо, там бабуся з дідом самі, вже старенькі. Повертайся до них. і я буду жить у Кладьківці».

У 1998 році я повернулася. Дідусь наш помер чотири роки тому. Бабуся, слава Богу, жива. Ще береться за всяку роботу. А до печі нікого не пускає. Хазяйка!
У мене вже правнук і десять онуків: Крістіна, Ярослав, Феріде, Саша, Галина, Карина, Яна, Діма. У Віті теж народилася двійня: синок Женя і донечка Софійка, їм по 4 роки.
Життя триває. Так і повинно бути.
— За Кримом не сумуєте?
— Ні. За роботою ніколи сумувати. Та й пуповина у Кладьківці закопана. Батькова могила тут. А Миколина — там. Діти щороку їздять, а я не можу. і дорого, і маму не кину, і хазяйство теж. Нехай уже простить Микола Борисович. А робить треба скрізь. Хоч там, хоч тут. Та ми вже так виховані, що без роботи не можемо.
— Так хто вас вітав із присвоєнням звання «Мати-героїня»?
— З району, спасибі, приїздили з квітами і подарунками. От так і вийшло, що нас дві матері-героїні в одній хаті. Дав би тільки Господь здоров'я. Особливо прошу для мами. Нехай би ще пожила. Правду кажуть: доки мама жива, ми — діти, хоч і з сивими головами.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №49 (1387)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.