«Я з трьох літ без ноги. Завжди хотіла бути, як усі, і народити дитину»

Перед такими, як Ганна Гуріївна Остренок з Ічні, треба схиляти голову. Інвалід дитинства, вона не скорилася долі. Прожила життя достойно, народила й виростила сина, дочекалася онуки і тішиться правнуком.

«Снилося, що я бігаю. Та так швидко! А прокинусь – нема ніжки»

— Батьки мої з Рожнівки, — розповідає жінка. — У Вижень приїхали в комуну. До війни нас трійко народилося. Старшенький брат Коля помер у сім років. Боря був тридцять сьомого, а я народилася в сороковому, у жовтні. Батька забрали на фронт, і він згинув. Чи погиб, чи в плену, нічого не знали. Нема. Мати, Надія Андріївна, сама з нами горювала.
У сорок третьому сталася та біда зі мною. Я була маленька, гарненька. Сусідка любила гратися зі мною. І того разу чукикала, підкидала, а як опустила собі на коліна, великий пальчик на моїй правій ніжці підвернувся і тріснув. Відвезли до лікарні в Ічню. Там наклали гіпс аж до коліна. Лежала я на печі, а ніжка болить, розпухла. Мене знову в лікарню. Зняли гіпс, а там уже почалося зараження крові. Треба різать ногу. Хірург Олександр Ілліч Шевельов ще двічі її різав. Востаннє ампутували до семи сантиметрів нижче коліна.
Ще тоді, у три роки, мене поставили на милиці, щоб хоч якось могла пересуватися. А я ж маленька, бігати хочу, як усі діти. Снилося, що бігаю. Та так швидко! Прокинуся, а ніжки нема.

Треба йти в школу. На хуторі школи нема, треба в Ічню. А я на милицях. Мати взимку на санках возила, а в інший час на плечах несла. Канабеньки — у нас кажуть. Учителі мене жаліли, до дошки не викликали. Відповідала завжди з місця. Милиці, звичайно, поряд. Вчилася слабенько, але мене переводили з класу в клас. У сьомому, правда, два роки вчилася. Захворіла. Виявилося, гнійний апендицит. Після операції в школу не ходила. Закінчила сім класів уже в наступному році. В останні два роки жила на квартирі у бабусі Ганни Омельченко, навпроти школи.
На той час я вже ходила не з двома милицями, а з однією. Так мені хотілося. Отак одного разу підстрибувала в гурті інших дітей дорогою до хутора. Вже темніло. І раптом десь спереду ми побачили вогники. «Вовки!» — хтось крикнув. Перелякалися ми і повернули назад. Відтоді нас і розселили по квартирах.

Мама жаліла мене, та я вже бралася за домашню роботу, щоб хоч трохи допомогти їй. Вона працювала на гусячій фермі. Корову довелося продать. Купили козу. То я на одній милиці пасла її в полі. Прагла не відставать від інших дітей. Вони по деревах лазять — і я теж. Та прудко так на любе дерево злізу! На городі матері допомагала. У сорок п'ятому у нас народилася сестричка, то я вже няньчила її.

А в сорок сьомому повернувся батько

— До сорок сьомого року ми про батька нічого не знали. Війна закінчилася, а про нього ні слуху ні духу. І раптом прийшов. Казали, що з полону. Народження Віри він матері простив. У сорок восьмому у нас народилася ще й Ліда. А в п'ятдесятому батько нас покинув, пішов до сусідки на троє дітей. Пішов, як відрізав. Жодного разу до самої своєї смерті не поцікавився, як нашій матері з чотирма дітьми. Що ми їмо і в що одягаємося-взуваємося. Не торкало його і моє каліцтво. Бідна наша мама трудилася не покладаючи рук, аби якось поставити нас на ноги. Борис поїхав учитися у ФЗО.
А мене після семи класів мати віддала на навчання до швачки в Бурімку. Купила ручну швейну машинку «подолку». У Бурімці кроїти не вчили, тільки шити. Крій я вже освоїла в гуртку крою і шиття в будинку культури імені Кірова в Ічні. Ще вчилася в сапожній майстерні. А вже потім мене взяли на роботу в маспошив. Там були ножні машинки, на яких ми й працювали. У кого дві ноги, тим легше. А я ж тільки лівою кручу. От і натрудила собі тромбофлебіт. І лікарі заборонили працювати на ножній.

«Синок, моя прянуть»

— Після операції апендициту лікарі заборонили мені ходити з однією милицею. Тільки з двома. А я ж уже дівка. Подруги вже гуляють, а мені так обидно.
Перший протез зробили в Києві. Це вже 19 літ мені було. Боже, як я раділа! Вже й на танці ходила. І кавалери з'явилися, та я вважала, що не маю права нікому псувати долю.
На той час брат Борис уже жив у Казахстані, в Карагандинській області. Покликав до себе. Там я п'ять років прожила, працювала на швейній фабриці.
Час ішов. Я приїхала додому у відпустку. Жили ми уже в Ічні. Збудували малесеньку хатку — кімнатка і кухонька. І тут мене посватав Микола Бреус. Був він давно розлучений. У дружини залишилося двоє дітей. А він холостякував. Сказати, що я закохалася, не можу. Вирішила, що треба народити дитину, адже мені вже двадцять дев'ять. І розписалася з Миколою. Він тоді робив на стройці в ПМК, діловий чоловік був. Добудував до нашої хатки дві спальні. Уже було де жити. У сімдесят другому у нас народився син Олег. Щастю моєму не було меж. Життя потроху налагоджувалося.

А через кілька років ми вже сім'єю поїхали знову в Казахстан. Радгосп дав нам трикімнатну квартиру. Я працювала в ательє. У Миколи теж була хороша робота. Син ходив до дитсадка, а потім пішов у школу.
Усе було добре, доки мій Микола не розпився, не розгулявся. А коли вже вліз у сім'ю мого брата, я не витримала. Розмова з ним закінчилася тим, що він підняв на мене руку. Турнув так, що я впала. Хіба багато треба, коли нема ноги! Стрес був такий, що я захворіла на астму і вирішила: жити з ним не буду. Залишила квартиру і все нажите і поїхала-до сестри Ліди на Далекій Схід, влаштувалася там на роботу. Перед цим до мене в Казахстан приїздила мама. Побачивши, що в мене в сім'ї катастрофа, кликала додому. Це була наша остання зустріч. На Далекий Схід прийшла телеграма про її смерть. Ховали маму без нас. А далі я вирішила, що треба повертатися в Ічню. Там рідний-дім, дорогі могили.
У лютому 1983 року ми з сином приїхали додому. Привела до порядку житло, пішла працювати в газове господарство охоронцем.

В українській школі Олегу було на перших порах важко. Запитував у мене: «А що це за буковка — паличка і дві крапочки над нею?» Це про букву ї. Математика давалася йому легко. Зрештою освоїв і інші предмети. Після восьмирічки вступив до Дарницького залізничного училища, закінчив його, пішов до армії. Служив у Хмельницькому.
Одружився перед армією. Рано, звичайно, але хто ж слухає матір, коли любов? З Наташею вони прожили п'ятнадцять літ, а тоді розійшлися. Сьогодні вже у їхньої дочки Світлани росте синок. Валентину нашому скоро три рочки. Подружнє життя Світлани теж не склалося. Нині вона живе з синочком у Олега, тут, в Ічні, в тому будинку, який колись побудувала бабуся Надя, де колись жили ми. І син, і Світлана часто бувають у мене. А правнука я няньчу, люблю його безмежно, як і сина свого, як Світлану. Вони всі — мої діти.

Сон у руку?

— У 1987 році мене познайомили з Іваном Остренком. Працював він електриком в РЕС, був розлучений, мав двох синів від першого шлюбу. Коли запропонував мені жити разом, я нагадала йому, що інвалід. А він у відповідь: «Я теж інвалід». Розповів, що потрапив під високу напругу, 10 тисяч вольт пройшло крізь нього, залишивши на тілі вісім дірок. Чотири з половиною місяці лежав у лікарні, мав померти, але залишився живий.
Непокоїло, що Іван молодший за мене майже на дев'ять років. Але він сказав, що це дрібниця. Різниця у віці не суттєва причина для спільного життя двох людей, яких єднає взаєморозуміння і повага.
Я все ще думала. Порадилася з сином. Олег сказав, що він не проти, що це справа моя, що я сама маю вирішити, як бути. Шість років ми жили з Іваном на віру, а тоді взяли законний шлюб. Забрали до себе його старого батька з Лизунової Рудні, що в Ріпкинському районі. Доглядала його, як найріднішу людину. Іван Миколайович за війну мав багато нагород, був доброю і мудрою людиною. Відійшов в інший світ у 94 роки, царство йому небесне.

Я ще була дівчиною, коли наснився дивний сон. Ніби іду лісом. Десь узялася корова і придавила мене. Немов би я під нею, вже задихаюсь: «Ой-ой! — кричу.—Як же мені встати?» А вона до мене людським голосом: «Як вийдеш за оцього хлопця (показує на чоловіка з чорними вусами і густим чубом —чисто циган!), та тільки у нього два сини є, то я тебе випущу». А я їй: «Чого ж мені за нього йти, як у нього діти?» «Ну, — каже, — як хочеш. Лежи».Я злякалася. Загину ж бо! «Ладно, — кажу, — я согласна». І прокинулась.
Отакий сон. А через багато літ зустріла Івана. Був він чорнявий, з вусами і довгим чорним волоссям. І двох синів мав. Тепер Юра і Серьожа вже своїх дітей мають. І вони — дорогі наші діти. Часто ходять у гості, допомагають в усьому. Значить, той сон був у руку?

Живемо ми з чоловіком окремо. Пенсї і хоч і невеликі, а нам вистачає. Стаж трудовий у нього 42 роки, у мене майже 30. Квартиру Іван одержав на роботі, ми її приватизували, відремонтували, зробили комунальні вигоди. Усе добре. Тільки б здоров'я було. Та в чоловіка хворе серце. Доводиться лікуватися. Ну, а про мене годі й говорити. Колись багато городів обробляли, хазяйство тримали. Тепер тільки десяток курей. Картоплю вирощує Іван, а я грядки пораю. Транспорт у нас — велосипед. Я доки освоїла його, попопадала. А потім призвичаїлась, їжджу, куди треба. Клопотів завжди вистачає. То на город, то на базар, то ще кудись. Але яке ж то життя — без клопотів? Доки живеш, треба трудитися, дбати про дорогих людей, дітей і онуків.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №44 (1382)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.