школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима



SHOPTOYS

«Хочеться в ліс, там би й жив»

«Хочеться в ліс, там би й жив»
Варвару Денисівну чоловікові слова виводять з рівноваги.
— Що ти там забув? Додому йому хочеться! Та тут у сто раз лучше! Слава,Богу, що виселили. Щоб його не діждать там жить! – сердиться вона.
— Хочеться в ліс. Щоб хатка там була. У ній би й жив. Мабуть, це найсокровенніша мрія Михайла Трохимовича, якій уже не судилося збутися.

Виросли на одній вулиці

Варварі Денисівні вже дев'яносто. На Петра святкували її ювілей усією родиною. А Михайло Трохимович трохи молодший. Виросли вони на одній вулиці у Потебневій Гуті. Було таке село посеред лісу десь між Косачівкою, Лошаковою Гутою, Короп'єм та Отрохами, за 12 кілометрів від Остра. У п'ятдесят сьомому тут будували танкодром. Людей із хатами і худобою перевезли в інші місця. Адаменки вибрали собі село Гломазди, поряд з Козельцем. Відтоді тут і живуть. Сім онуків уже в них і десять правнуків.
У них і прізвища були однакові. І Варочка — Адаменко, і Миша. Тільки вона з куркульської родини, як назвали Дениса Юрковича сільські активісти за його незгоду вступити в колгосп.
— На кулаку спали на полі, тому й куркулі, — каже Михайло Трохимович. — Одна лата, один куль — записали, що куркуль. А моя сім'я — середняки. Батько помер, як мені два годи було. Осталось нас у матері одинадцятеро — дев'ять хлопців і двоє дівчат. Я найменший. Мати пішла в колгосп, де їй було діваться. А Варчина сім'я так і осталася індусами. Так називали тих, хто не вступив у колгосп. Індивідуальні хазяїни, значить.

— У нас тоже десять дітей було. Вісім дівчат і під кінець два хлопці. Один маленьким умер. А всі інші, спасибі Богу, живі. Оце моя менша сестра Наталка Денисівна, — показує Варвара Денисівна на жінку, що сидить поруч.
— Та ви ж схожі! — кажу я.
— Нас три в Гломаздах, чотири в Козарах, одна в Чемері. Старі вже всі... А тоді у колгосп вступила тільки старша, Паша. Як війна почалася, вона скот колгоспний у Воронезьку область погнала. А ми так і жили в селі. Батько зрадів, що вже не буде колгоспів. Косив траву, втомився, ліг на ряду, мабуть, застудився. Через тиждень ми його поховали. Перед смертю проказав слова пісні: «Прощай, гаю, чужий краю, я од тебе уїжджаю на Вкраїну. Тебе, мила, я покину». Так попрощався. Сорок сім літ йому було...
А з Мишею ми з дітства дружили. Скот разом пасли.
— Я ще її бив, як не заверне корову, — сміється Михайло Трохимович. — Такий кавалер був.
— Він з дітства на скрипці грав, на балалайці, гітарі, на бубоні вибивав, — хвалить чоловіка Варвара Денисівна. — І на гармошці вмів. Співав гарно. А скрипку собі сам зробив.
— У нас у селі був коваль — циган. Віддавав дочку заміж. І от там я вперше в житті почув скрипку. І так вона мене зачарувала, що рішив сам зробить. Цілу зиму возився. Мати лаяла, а я майстрував. Гриф, як і годиться, березовий. Струни з конопляних ниток, натертих воском. Смичок — із кінського хвоста. І заграла моя скрипка. На ній я повторив мелодію, яку чув на циганському весіллі. Було мені тоді дев'ять років. І був я один скрипаль на все село. Старші хлопці погукали в клуб, де був самодіяльний оркестр. Мою саморобку на ніч залишали в шафі, не давали додому.

Брати знали, що я мрію про справжню скрипку, і одного разу повезли мене в Остер. Та в магазині продавалася маленька скрипочка, дітська. Нащо ж її брать? Настоящу я вже взяв до рук у Німеччині. І додому привіз. На ній навчив грати Івана, Варчйного двоюрідного брата. І сам грав на гулянках. А дівчата танцювали. Босі. Найкраще Маруся Адаменко, яку Кізкою звали. її, було, ніхто не перетанцює. Нема вже Марусі...

У німецьку неволю везли товарняком

— Братів моїх забрали на війну, — розповідає Михайло Трохимович. — Село зайняли німці. Почали гнать молодьож у Німеччину. 22 травня 1942 року нас повезли підводами до Чернігова. Там погрузили у товарні вагони. Ми з Варкою лежали на якійсь підстільці, не знали, що нас жде попереду. Через Польщу попали на станцію Требніц, це біля міста Галле. І тут нас розлучили. Хлопців повезли на шахти, де вугілля видобувалося відкритим способом. Де опинилися дівчата, а між ними й моя Варка, я не знав аж до тих пір, коли повернувся додому.
Мені випало робить у шахті. Носили увісьмох шестиметрові шпали, клали під рельси, скручували. Мо', год там робив. А тоді послали засипать старі шахти. Дуже важка робота. Жили в бараках на 220 чоловік. Годували раз на добу, о шостій вечора. Літр баланди з брукви і двох нечищених картоплин, 220 грамів хліба, з березовою тирсою. Важко й голодно, а ніхто не болів. Не сміли, інакше б розстріляли. Було, що й били. Будили вранці з собакою. Неволя...
— А я з дівчатами попала в Мюльхаузен, а звідти на фабрику Беуроде, — згадує Варвара Денисівна. — Робили ми якісь залізяки. Миша каже, що то частини для пістолетів. Фабрика стояла в лісі. Можна було піти по ягоди чи яблука, які там росли. Жили в бараках. Нас із Гути душ десять було. Держались купи, свої ж. У Мюльхаузені поховали мою сусідку Полю Жевелу. Ще одна дівчина, з Ладинки, там померла.

Додому!

— Освободили нас американці. Ми рвалися додому. Пішки дійшли до Ельби. Там уже були наші. І нас поїздом з вугіллям відправили до Чернігова. Щоб добратися до Остра, продала на базарі одіяльце, купила білет собі і Каті Жевелі. Переночували у мого дядька Грицька, а вранці пішли на Гуту. Приходимо, а села нема. Німці спалили його дощенту, 150 дворів. Дев'ять душ спалили в сирітській хаті.
Серед них Мишиного діда, сертру і двох невісток.
Ну, у сорок п'ятому люди вже жили хто в сарайчику, хто в землянці. Моя мати з сестрами жила в землянці. З ними ще дві сім'ї. А вошей! А бліх! Та діться нікуди, треба жить.
Про Мишу нічого не чутно. Чи живий, чи вже в землі, не знав ніхто.
— Нас теж освободили американці, — каже Михайло Трохимович. — Предложили їхати в Америку. Хтось согласився. А ми хотіли тільки додому. Передали нас радянським військам. Додому не відпустили, а забрали в армію. Послали розбирать німецькі верстати, які потім відправляли в Радянський Союз як трофеї.
У ті дні я вперше взяв до рук справжню скрипку. Ми з одним солдатом, який грав на піаніно, влаштовували музичні вечори. Нот я ніколи не знав, грав на слух. Виходило гарно. Нам так аплодували, як, мабуть, найкращим артистам не аплодують.

Верстати, які ми розбирали, завантажили у 80 вагонів і повезли на Київ. Ще в трьох вагонах їхали ми. З Києва нас направили у Харків на ХТЗ. Там тоді були дуже важкі умови, голод і холод. Щоб вирватись звідти, знайшли, чоловіка, який за трофейне барахло погодився відвезти нас у радгосп імені Кутузова. Жили в курятнику. Я возив з поля зерно. І тут вийшов наказ Сталіна явиться таким, як я, у військкомат. Я рушив у дорогу. З Києва до Остра — пароплавом, а далі - пішки. Прийшов, а села нема. Бачу, моя Варка картоплю копає. Господи, невже?
— Я його брату Йосипу помагала картоплю копать, — каже Варвара Денисівна. — Бачу Миша йде.
— Закричала: «Ура! Михайло прийшов!» — кидає ласкавий погляд на дружину Михайло Трохимович.
— Нічого я не кричала! — сердиться вона.
— Кричала, кричала! — сміється він.

Весілля в землянці

—15 лютого 1946 року була наша свайба. У землянці, — розповідає подружжя. — Розписалися теж у землянці, у секретаря сільради Катерини Оникіївни Жевели. Коровай був. У Миші житній, бо він сирота. Мати вмерла ще в сорок першому. А у Варочки був білий коровай.
Жили молоді спочатку у Михайлової сестри Мотрі. У неї вже була хата. Там ще трійко Мотриних дітей. Чоловіка її німці вбили. Якийсь час ночували на горищі в материній хаті, яку вже почали будувать. А далі затіяли строїться самі.
Михайло пішов робити на харчотару Київського тресту. Там була земля, 26 коней. Теличку дав небозі дядько Грицько. З неї виросла корівка, якою возили ліс на хату. Варчині сестри допомагали. І зрештою збудували вре-м'янку, в якій прожили три роки. Там у них і первісток народився, Коля.
Треба було думать про просторіше житло. Михайло продав сарай і врем'янку і своїми руками побудував хату 6 х 5. У ній уже народився Володя, а в п'ятдесят п'ятому — Славик. Держали хазяйство. Жили добре.

Переселення


І тут оголосигул, що Потебнева Гута попадає під танкодром. Запропонували вибирати, де хотіли б жити. Михайлові сподобалося місце в Гломаздах. Сюди їх і перевезли військовими машинами. Хату, сарай, навіть паркан розібрали, щоб скласти на новому місці.
— Я їхала в кабіні зі Славиком на руках, — згадує Варвара Денисівна. — А Миша із Колею і Володею — в кузові. Худобу теж усю перевезли.
— Зразу ми зробили курінь, а за два дні склали хату, — розповідає Михайло Трохимович. — Веранду це я вже пізніше пристроїв. Тут було поле, клевер ріс. Обіщали, що землі дадуть стільки, скільки було в Гуті. Там у нас було 70 соток, а тут, правда, нарізали 50. Ми й сад посадили. Сарай зробив кирпичний. У Гуті був дерев'яний.
На роботу він пішов у будівельну бригаду. А далі й на тракторі робив, на комбайні, дванадцять років — на АВМ, зерно сушив, взимку теплицю грів, огірки вирощував. І пасічником у колгоспі був. Колись знаменитим бджолярем був його дід, тримала пасіку й мати. Ті дуплянки Михайло Трохимович пам'ятає досі. І нині у нього є трохи бджіл. Тільки ходити біля них уже малувато сил.

Сини тут закінчили школу. Коля й Остерський будівельний технікум. Працював на будовах Чернігова. Там і квартиру одержав. Тяжка хвороба звела його в могилу.
Нема вже й Славика. Той був доброю людиною. Відійшов, не доживши й до п'ятдесяти.
Володя усе життя за кермом. Водив і «Колхіду», і автобус, був бригадиром тракторної бригади. Тепер працює на «швидкій допомозі» в районній лікарні.
Варвара Денисівна вісім літ жила з однією невісткою і 38 — з другою. Каже, ніколи не сварилися.
Їй у Гломаздах подобається. Сердиться на чоловіка, коли той каже, що в Гуті було краще.
— Господи, та тут же і город рядом, Козелець, і траса, і земля ловка, і сіна хватає. Що б там їли наші корови? Та нічого путнього там не було!

«Хочеться в ліс!»

А Михайло Трохимович згадує ліс, озеро в селі, полювання, яким захоплювався усе життя. На кабана ходив, на лисицю, козулю, зайця, куропатку, качок. Раз вовка уполював — тоді їх мало було. За сіроманця платили 40-50 карбованців або давали з колгоспу вівцю. З вовком, до речі, у Михайла Трохимовича особливі стосунки.
— Хата наша була в лісі, хутір Пілька звалося місце, — розповідає він. — Мені тоді років дев'ять було. Пригнав я скот увечері до двору. Чую, хтось у кущах затаївся. Думаю, пес Керзон. Кличу. Не відгукується, стоїть. Придивився — вовк. Я від нього — він за мною. Коли добіг до березняку, він спинився. А я в хату. «Мамо, — кажу, — мене вовк до хати привів». Мати вийшла на поріг, гукнула: «Спасибі тобі, вовчику, що синочка мені привів додому!»
Кілька років тому Михайло Трохимович ще їздив до місця, де було рідне село. З усіх кінців з'їжджаються туди люди 9 травня, провідують дорогі могили. А потім сідають біля кладовища на траву, обідають, згадують минуле. Буває, що й співають. Михайло Трохимович — відомий у цих краях музикант і співак. Дуже любить старі пісні — «Пшеница золотая», «Поза лугом зелененьким», «Сяк-так до вечора буду жить». Багато їх знає.
— Хочеться в ліс, — каже. — Там би й жив.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №31 (1369)

Теги: людські долі, «Вісник Ч», Лідія Кузьменко

Добавить в:
Армения



ЦентрКомплект