Найстаршому жителю Талалаївської громади виповнюється 100 років

Іван Яковенко

Ця весна для найстаршого жителя громади, ветерана Другої світової війни Івана Олексійовича Яковенка, розквітає… за вікном. На жаль, він уже нездужає топтати траву, радіти тому, що час садити, сіяти… 26 травня йому виповниться 100 років! Таким, як на фото, він був тоді, коли ще носили ноги, коли його руки щодня шукали роботу, бо він так прожив своє довге життя — у щоденних простих сільських турботах. Йому судилося бути останнім із жителів Талалаївської громади, хто має статус учасника бойових дій у тій війні, яка закінчилася 81 рік тому. Йому тоді було 19! А попереду — ще чотири роки армійської служби.

Іван Олексійович — людина не публічна. Доки ще і мав здоров’я, різні публічні заходи ніби якось оминав, бо не кожній людині вони до душі. І не тому, що йому не було про що розказати, згадати. Чимось хизуватися, вирізнятися ніколи не любив. І сьогодні ветеран при пам’яті. Дякуючи добрим людям, живе у власній хаті, що для нього, як і для більшості літніх людей дуже важливо. Він залишився один, переживши дружину і власних дітей, та — не самотній. Його найзаповітніша мрія — дожити до дня нашої перемоги у війні з рашизмом.

Народився і виріс у Липовому. Звідти і призвали на службу на початку 1945 го. Служив на Далекосхідному фронті, а восени 1945-го, після завершення бойових дій, його залишили служити на тому ж напрямку. Після закінчення війни строкова служба у радянській армії тривала п’ять років. Відслужив і він свої далеко від України, від рідного села, куди щоденно рвалося серце.

Іван Олексійович добре пам’ятає, як наступали фашисти у 1941-му, і як гнали їх у 1943-му. А після звільнення, саме завдяки непосильній роботі жінок та підлітків, і виживало село. Хотів чи ні, а мусив навчитися всякої сільської роботи. Отож, повернувшись додому у 1949-му, йому хотілося своїми руками робити дуже багато.

Одружився із місцевою дівчиною Марією, з якою прожили довге подружнє життя. Народили доньку і сина, побудували свою хату на околиці Талалаївки. Іван Олексійович був гарним пічником. У той час, коли хати опалювали печами та грубами, до нього завжди стояла черга. Це було заняття, так би мовити, для душі. А працював ветеран постійно на хлібоприймальному підприємстві кінологом. Армійська спеціальність знадобилася йому у мирному житті. Працював, будучи і на пенсії, ще понад 10 років, аж доки підприємству потрібні були його послуги. Тримали з дружиною вдома велике господарство. Вже і здоров’я не вистачало, а з коровою не хотіли розлучатися.

Так трапилося, що молодим помер їх син, який мав сім’ю і жив у селищі. 13 років тому Іван Олексійович похоронив дружину, а через 3 роки пішла з життя від хвороби і донька, яка жила в Сумах. Та світ не без добрих людей. Поряд з ним проживають Іван та Валентина Кукси, які не залишили старенького одиноким.

— 38 років тому я, у свої 18, прийшла невісткою у родину Куксів. Іван Олексійович — чоловік тітки мого чоловіка. Вони жили дружно із свекрами. З теплом у душі згадую той час, коли мене прийняли в родину, як свою дитину. Дня такого не було, щоб ми не спілкувалися. Тітка Марія мене дуже полюбила. Так і жили ми всі у злагоді і добросусідстві.

Дядькові якраз виповнювалося 90, коли його донька розуміла, що живе останні дні. Вона просила нас не залишити батька… Та як би ми його залишили?! Спочатку він ще себе обслуговував. У спецзакладі він би засумував і хтозна чи тягнувся б до життя. Йому хочеться тільки у своїй хаті! — розповідає Валентина.

— Так і живе у своїй під нашою опікою. Якби не захворів на ковід у 2020-му, то, може б іще й ходив. Тоді лікували його у стаціонарі. Вижив, тільки зліг… Відтоді й доглядаємо, як малу дитину. Мені здається, що ми із ним одне одному допомагаємо. На душі буває нестерпно важко, коли чекаю дзвінка від сина, який на війні. Руки опускаються. Але я мушу підніматися і йти, бо він мене чекає… Назве мене донькою, дитиною… І мені на душі тепло від того…

Давно немає на світі моїх батьків. Іван Олексійович мені як батько. Він дуже добрий душею, не вимогливий. Ще як і тітка Марія була жива, та вже хворіла, несу їм чогось того, що вже самі не приготують. А от яєць і холодцю він не їв і не їсть. Із цими продуктами у нього своя історія від голоду 1933-го. Розказував, що голодні діти лазили по воронячих гніздах і видирали яйця. Наїлися і було дуже погано, відвернуло на все життя… А ще його мама звідкись принесла кролячі голови і зварила дітям, щоб вижити… Тому і до холодцю відраза. Пам’ятає і смак лободи, і листя з акації… Не любив про це згадувати. Бо відразу й сльози на очі…

Завжди у довгожителів запитують рецепт довголіття. Та чи є він, як такий, насправді? Навряд. А ось надія на те, що і добро, не лише зло, бумерангом повертається, — все ж залишається. І весняний цвіт, хоч і за вікном, гріє душу ветерана, бо він оточений теплом і турботою.

Джерело: газета «Трибуна хлібороба», Олександра Гостра

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: