Мати військового Валентина Трейтяченко з Сосниці розписує глиняний посуд, аби збирати кошти на ЗСУ

Валентина Трейтяченко

Днями Валентина Трейтяченко із Сосниці продала дорогу їй колекцію. У ній був глиняний посуд: горщики, глечики, макітри, гладишки, тарелі. Усе розписане власноручно.

— У дитинстві я любила малювати вуглинками. Потім — гуашшю, — розказує, згадуючи, як у сьомому класі розписала стіни рідної хати в Топчіївці (Чернігівський район). На одній були коні, на другій — лебеді, на третій квітувала весна. — Це завжди було моїм улюбленим заняттям. Хотіла стати художницею, та не наважилася вступати до інституту, бо малювала «сама від себе» — не мала ні наставника, ні належної підготовки.

Вивчилася на перукаря, згодом — на бухгалтера в Сосницькому технікумі, потім закінчила Глухівський педінститут. А знайшла себе на районному радіо, коли Сосниця ще була райцентром. Очолювала його понад 20 років.

— Починала в 90-х. Для відряджень був важкий касетний магнітофон на батарейках, для трансляції радіопередач — стаціонарний бобінний. Це було ще те випробування. Помилишся, коли записуєш передачу, і починай усе спочатку. Приходиш додому і не можеш говорити — голос сів. Та ще й пізно. А вдома чекають двоє дітей. Якби чоловік не підтримував, навряд чи впоралася б.

Старшого сина я назвала на його честь — Олександром. Зараз йому 43. Закінчив Харківський аграрний університет. Одружився. Живуть у Борисполі, їхній син Денис уже закінчує школу.

Молодший наш син — Руслан. Йому 38. У нього теж вища освіта. Точніше дві — педагогічна та економічна. Своєї сім’ї ще не має. Із 2022-го — в ЗСУ. Пішов 8 серпня — у день народження батька.

На той час Валентина Іванівна (зараз їй 63) уже була на пенсії. Каже: з перших днів хотілося не відпочивати, а надолужити все, що відкладала через зайнятість. Почала з малювання.

— Від свекрухи мені дісталася невелика дерев’яна скринька. Я пофарбувала її емаллю. Позолотила кришку і на ній намалювала троянди, зобразила ободок із барвінку — зовсім інший вигляд. Потім розписала старенький холодильник, столик для посуду, стіни літнього душу. Те, що стільки років чекало свого часу, ніби вибухнуло в мені. Виникало море ідей. Було, що не сплю до ранку — продумую сюжети, підбираю кольори.



Глиняний посуд, розписаний Валентиною Іванівною

— Одна з таких ідей — розписувати посуд?

— Відтоді, як Руслан став військовим, як і всі матері, я забула, що таке спокій. Постійні переживання, очікування телефонного дзвінка (щоб хоч голос його почути), тривожні думки — від усього цього потрібна була розрядка, щоб хоч трохи зняло напруження.

Рішення з’явилося, коли на базарі я натрапила на гончарні вироби. Придбала собі горщика. А потім питаю в продавчині, чи є в неї таких виробів, які і не продаси, і викинути шкода. Тоді я (зі знижкою) забрала все, що вона знайшла.

Так і почала. Спочатку руки не слухалися, пензлики мазюкали, акрилові фарби розпливалися. Але сам процес заспокоював. А коли почало виходити, ще й радував.

Квіткові композиції, казкових птахів Валентина Іванівна спочатку зображала прямо на глиняних поверхнях. Потім почала покривати посуд позолотою. Експериментувала з кольором фону. А замість одиничних зображень з’явилися цілі картини — з мальвами біля хати, лелеками, церквами, жінками в українському вбранні, янголами. Немало посуду — з козаками.

— Їх і сини малювали ще в дитинстві. Бо козацький наш рід — по материнській лінії. Мама була із села Вовчок на Козелеччині. Вона часто розказувала почуте від рідних про предка — козака Запорізької Січі. Він повернувся в село зовсім сліпим, із хлопцем-поводирем. І за власні кошти побудував притулок — для самотніх побратимів і нужденних односельців.

Будівництво таких притулків було характерним для козацької доби (перші згадки про село Вовчок датуються 1746 роком, а з’явилося воно ще раніше. Запорізька Січ існувала до 1775-го. — Авт.). Запорожці, які не мали сімей, часто жертвували свої заощадження на будівництво храмів, на монастирі, притулки, де вони доживали віку.

— Ваші сини теж мають хист до малювання?

— Особливо молодший. Це він порадив мені малювати на чорному фоні. Виходить справді красиво.

Талановитим Руслана Трейтяченка вважають усі, хто знає, що саме він перетворив відновлену активістами автобусну зупинку в Сосниці на артоб’єкт із портретами класиків української літератури — Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Олександра Довженка. Це було ще до повномасштабного вторгнення. А на вигляд портрети дуже свіжі.



"Синова" зупинка

Виявляється, щоб зберегти роботи сина, Валентина Іванівна оновлює їх щоосені.

— Скоріше б уже повертався. Молюся за нього і за всіх захисників.

Задля них вона й вирішила продати свою глиняну колекцію. Чоловік возив посуд (велосипедом) на базар. Вона торгувала.

Запитую, чи не шкода було прощатися з тим, у що вкладено стільки праці, що створювалося — без перебільшення — в екстремальних умовах: коли вимикали світло і для малювання залишалися лічені години (тоді всю домашню роботу брав на себе Олександр Васильович).

— Я про це не думала. Знала одне: так я зможу допомогти військовим. Пенсії в нас із чоловіком маленькі, з них не задонатиш. Вторгувала я шість тисяч гривень. Небагато, та це все, що змогла.

Кошти передала волонтерам.

— Вони краще знають, як їх використати.

— Передамо на збір на старлінк, — говорить волонтерка Наталія Кошова. І додає: — Це не просто глечики і тарелі, це — частина душі, перетворена на реальну допомогу для наших захисників.

— Будете й надалі розписувати посуд? — запитую у Валентини Іванівни.

— Почну пізньої осені. До того часу — городні турботи. Розписуватиму до весни, поки знову не почнеться робота на землі.

На своїх п’яти сотках вона вирощує не лише овочі для своєї сім’ї, а й розсаду на продаж і квіти для душі. Оселя в цвіту до самих холодів. Ранньої весни квітковий сезон починають підсніжники і крокуси, а восени завершують жоржини та хризантеми.

Одні з улюблених квітів господині — жовті тюльпани. Вони з’явилися, як по руху чарівної палички.

— Були тільки червоні. Висадила і чекаю, коли розквітнуть. Якось уранці глянула — й очам не вірю: замість червоної грядки — сонячна. У чому причина — вірус, виродження сортових ознак, перепади температури, брак світла? Не знаю. Але вже кілька років ці квіти радують мене більше, ніж колись червоні.

А ще у Валентини Іванівни виходить такий хліб, що друзі, сусіди і знайомі вважають його кращим за будь-які гостинці. Та це вже — інша історія...

Джерело: газета «Гарт», Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: