Оксана Кудрявцева після загибелі чоловіка у Маріуполі вступила до «Армії відновлення», щоб допомагати ЗСУ

Городнянка Оксана Кудрявцева зіткнулась з жахливим обличчям війни у перший місяць повномасштабного вторгнення. 22 березня 2022 року побратими її чоловіка повідомили про його загибель в оточеному, але незламному Маріуполі. Жінка не повірила повідомленню й берегла в душі надію, що це неправда, що Володимир не загинув, а десь живий серед поранених чи пропавши безвісти.

Шлях через біль

— Вирішила, що нічого не скажу восьмирічному сину Дмитру, поки не буду мати достовірних даних про долю чоловіка. Проте замовчувати проблему і стримуватись емоційно майже рік було аж занадто важко. Щоб якось упоратись зі своїми почуттями, почала тишком-нишком займатися із психологами в он-лайн режимі. Перша чорна звістка прийшла восени того ж року — трапилося співпадіння ДНК-аналізу, але з якимось не дуже виразним відсотком. Тож до січня наступного року ще жила надія, поки не отримали 99% результату генетичної експертизи. Чесно, я й досі не зовсім вірю, але факти — вперта річ.

Довелось говорити із сином. У день поховання Дмитро витримав все, що потрібно, а холодного зимового дощу навіть не помітив, — поділилася пані Оксана своїми найстрашнішими споминами. Та віддаватися горю ані часу, ані можливості не було — треба було витягувати сина і саму себе із прірви глибокої депресії. Тому вона приєднала й Дмитра до роботи із психологами. Матір і син разом долали горе і пустку втрати найдорожчої людини, робили, що могли — подорожували, змінювали обстановку, їздили на тренінги і терапії. Потихеньку родина почала повертатися до життя, навчання, спілкування, але дуже обережно, продовжуючи ховатись у свою власну мушлю домашнього затишку і розуміння.

Від розпачу до маскувальних сіток

— Так тривало до квітня минулого року. Тепер я розумію, що тоді я дуже зациклилася на собі, синові і перебуванню вдома. Якось раптом мені зателефонувала Олена Яцкова і запропонувала долучитись до суспільно-корисних робіт, які згодом трансформувались в «Армію відновлення». Вона акцентувала мою увагу на тому, що плетучи маскувальні сітки чи виготовляючи окопні свічки ми допомагатимемо нашим захисникам. Тоді я ще подумала — як я можу комусь допомагати, якщо мені самій ще потрібна допомога? Планувала так: попрацюю до червня, з’їздимо із сином на черговий тренінг, потім відпочинемо, а там видно буде. Але покинути своїх дівчат і нашу спільну справу вже не змогла, — пригадала співрозмовниця.

Найважче тоді їй було переключатися із суто родинних і домашніх справ на щось нове. Так само важко давалися перші навички плетіння — все ніяк не могла сконцентруватися й запам’ятати необхідний візерунок, однак її колежанки, які згодом стали справжніми подругами, вперто навчали новеньку усім тонкощам роботи. Згодом прийшло розуміння того, що вони, жінки, хоч і не вміють воювати, але можуть зробити маскування, яке буде справжнім оберегом там, на передовій. Кожну готову сітку вони супроводжують словами: «Врятуй і збережи, Господи, наших хлопців!».

Коли навички закріпились, до Оксани прийшло розуміння того, як багато тонкощів і нюансів у виробництві сіток. Для різних типів поверхонь потрібні різні візерунки плетіння. Для різних пір року — різні відтінки тканин. Щосезону майстрині загадують таке: наперед на осінь (зиму) плести не будемо, може. Дасть Бог, війна закінчиться. І щосезону приступають до нових фасонів із подвоєними зусиллями. Тим більше, що попит на маскування неймовірний — не встигли одне замовлення забезпечити, а вже з’явилося ще декілька нових. Майстрині кажуть, кожна сітка дає відчуття причетності до захисту країни!

Привіт, родино! Привіт, я вдома!

— Мені дуже пощастило, що я потрапила прямісінько у руки чи більше — обійми цих одинадцятьох прекрасних жінок. Кожна з них — особлива, а разом вони утворюють неповторний колектив з відчуттям дружнього плеча, лагідних натруджених рук і теплих, щирих сердець. Вони підтримують, жартують і плачуть разом зі мною. Маючи різний життєвий досвід, щедро діляться знаннями — від рецептів страв і консервацій до юридичних порад.
Завдяки їм моє коло спілкування збільшилось в рази і тепер я вже не намагаюсь закритись вдома чи у собі самій, а кожну вільну хвилинку поспішаю до своїх дівчат щоб привітатись, не повірите: «Привіт, родино! Привіт, я вдома!» чи щось на кшталт того, — зі щирою посмішкою підкреслила Оксана.

Трішки більше, ніж за рік колектив напрацював власні традиції і звички. Кожен свій день вони починають з хвилини мовчання, вшановуючи пам’ять загиблих на війні. Потім, вже на робочому місці, діляться новинами й зранку, обов’язково разом п’ють каву. Вони влаштовують свята і корпоративи, вітають дітей, відвідують музеї і тренінги.

З особливим теплом співрозмовниця розповідає про своїх подруг: — От Наталія Самійленко — наша головна веселуха і гумористка, найкраща оповідачка різних історій, а ще вона пече дуже смачні торти. Світлана Пірак — майстриня від Бога, тільки у неї вистачило терпіння навчити мене усім премудрощам плетіння сіток, ми стали дуже близькими подругами. Олена Бондар — самодіяльний психолог із неосяжним життєвим досвідом, маємо багато спільних інтересів, багато спілкуємось про виховання дітей. Наталія Примак вміє розкладати складні життєві ситуації по полицях і може підбрати такі слова, які не тільки тішать, а й стають у нагоді. Вона добре відчуває людей, їхній настрій, наміри і мотиви. Тетяна Стародубець — наша новенька, але вже стала частиною нашої дружньої родини.

Про кожну з них, певно, можна писати як не на повість, то роман. У колективу майстринь жодного дня не було простою роботи — вони, як можуть, намагаються наблизити перемогу. Якось думка про кінець війни спантеличила — а що ж ми будемо робити після? Й швиденько вирішили гуртом: відбудовуватимемо країну! Адже у колективі є професійні будівельниці, а інші — навчаться по ходу, як завжди.

Джерело: "Новини Городнянщини", Павло Дубровський

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: