Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » 20-річна Яна Кирій розповіла, як потрапила до лав ЗСУ

20-річна Яна Кирій розповіла, як потрапила до лав ЗСУ

 

Їй усього двадцять... І більшу частину свого дорослого, свідомого, діво­чого життя вона присвятила серйозній, надважкій справі - військовій. Вона змінила коло свого спілкування, погляди на деякі речі, зрештою, віддала свою свободу, але жодного разу не пошкодувала про власний вибір.



Патріотичний старт

Яна Кирій, як сама говорить, народилася в ненайбагатшій і ненайбіднішій сім’ї, була най­старшою, мала молод­шого на два роки брата і маленьку сестричку. А ще багато-багато дво­юрідних сестер і братів, адже у обох бабусь були великі родини: по вось­меро та шестеро дітей.

Сім класів дівчина за­кінчила у рідній школі, в Омбиші, ще два роки провчилася у Хорошому Озері. Вже у юному віці дівчинка мала потяг до військової справи. І мрії про майбутню професію були неординарні - ду­мала про прокурорську посаду. Події на Майдані, початок АТО корегува­ли дитячі плани... Вона дивилася на військових, яких навколо більша­ло, із захопленням. Яні подобалися не просто гарні хлопці у формі, як більшості дівчат. Їй по­добалася їхня місія, те, що вони творили нову іс­торію.

Запалу додала й по­їздка до військово-патрі­отичного табору, органі­зованого волонтерами Борзни та Бахмача. Яні було років 13, коли вона познайомилася з бійця­ми, реальними воїнами з Донбасу, які проводи­ли для підлітків заняття з тактичної медицини, саперної справи, орієн­тування на місцевості, стрільби. «Нам тоді да­вали стріляти з якогось «травмата», а ось гвин­тівку можна було лише потримати. Та коли я вперше взяла її до рук, було враження, наче три­маю шмат золота - та­кою важливою і цінною вона мені була, - розпо­відає Яна. - Ще добре пам’ятаю Андрія. Він був снайпером, на той час уже мав поранення, тож мав кілька днів, аби заві­тати до нас. Я дивилася на цього 20-річного чоло­віка, слухала його розпо­віді і казала: «Коли мені виповниться 18 років, я теж піду на схід!»».
З табору дівчина по­вернулася іншою лю­диною. Вона викинула на сміття всю російську музику, відмовилася від суржику, почала спіл­куватися лише чистою українською мовою. А ще думала після 11 кла­су піти на журналістику, та в новій школі якось не склалося, тож, за­бравши документи після «дев’ятирічки», вступила до коледжу на «Туризм». Яна навіть встигнула отримати «червоний» диплом і влаштуватися на роботу до міжнарод­ного туристичного опе­ратора, хоча це було й непросто. Був початок лютого 2022 року...

Крізь терни - до ЗСУ

«24 лютого я була в селі (захворіла, тож при­їхала до мами), - згадує той день моя співрозмов­ниця. - Нічого не чула, а о 5 ранку мене розбуди­ла мама: «Яно, війна!» Відкрила новини, теле- грам-канали, там скрізь - вибухи. Я не хотіла в це вірити, приймати, це був шок. Моє село - за 200 км від кордону, а вони - вже аж тут! Коли все почалося, я намага­лася організувати опір у селі, готувати «коктейлі Молотова», але ідея не пішла, від слова «зо­всім». У мій бік була купа хейту, люди писали мамі, щоб вона зачинила мені у льосі, аби не наробила дурниць. Та вона й сама, знаючи мене, боялася, щоб я не пішла запису­ватися до військкомату.

Принаймні, поки орки були так близько.

Щойно вони вийшли з Чернігівщини та Ки­ївщини, я повернулася до столиці. Просто від­сиджуватися у селі не могла, мамі сказала, що повезу документи для вступу на бакалаврат і знайду хоч якусь роботу, а сама паралельно по­чала ходити по військко­матах. Але там тоді така черга з бажаючих була, не пробитися! Недалеко від мого дому, на блок­пості, стояла тероборона. Я часто спілкувалася з тамтешніми хлопцями, намагалася їх підтриму­вати, просилася до них, на що чула: «Та куди тобі, ти ж дитя, та ще й дівчинка!»

А мені ставало деда­лі важче: навколо - все більше військових, а мене серед них не було. Біда ще й в тому, що я мала конкретну ціль - стати снайпером. Але у військкоматах з мене сміялися, відмовляли один за одним. Лише в одному з районів Києва пішли назустріч: «Ди­вись, мала, даємо тобі направлення на ВЛК, збираєш усі документи за два тижні, а тоді - у навчальний центр. Якщо там тебе візьмуть - під­еш до армії».

Найстрашніший па­пірець, який треба було принести, - заява від батьків, що вони не проти моєї служби у Збройних силах Украї­ни. Я знала, як вмовити на це тата, а ось маму - це було на межі нере­ального. Коли вона по­бачила цей документ, зблідла в момент, хотіла порвати. Довелося піти на хитрість. Сказала: «Я вже стала на облік, процес пішов.

Якщо не підпишеш, не потраплю на навчання, але викли­кати на службу можуть у будь-який момент, бу­деш тоді листи до Хер­сону писати». Вона пла­кала, думала сховати документи, та все ж на четвертий день все під­писала.

Повернувшись до Ки­єва, прийшла до своїх знайомих тероборонців, похвалилася, що на­решті вдалося зрушити з місця, підписати кон- ракт, а за два тижні вони забрали мене до своїх військ. Хоча одразу ска­зали: у бойову роту мене ніхто не пустить. Тоді, рік тому, я мала взага­лі дитяче обличчя та 52 кг ваги. Геть маленька згиналася під 9-кілограмовим бронежилетом. Спочатку мене напра­вили до речової служби. Пізніше пройшла базо­ву військову підготовку, стала старшим стріль- цем-оператором. Була, так би мовити, готовим солдатом іти на фронт, на штурм посадок, але для всіх побратимів так і залишилася дитиною, яку оберігали від близь­кості куль».

Життя заради країни


Сьогодні Яна Кирій - начальник стройової частини у штабі. Через неї проходить весь до­кументообіг та інша важлива інформація. «Вся армія побудована на паперах, - говорить далі Яна. - Кожна дія солдата - це документ, від правильності скла­дання якого залежить усе. Також серед моїх обов’язків - співпраця з бригадами медиків, збір даних про поране­них і втрати: хто, де, як, коли... Читати рапорти командирів про заги­бель військового завжди страшно і боляче. Адже цих людей, майже всіх, я знаю особисто. Це люди, яких я ціную та поважаю. Повідомлення про їхню смерть щоразу ранять мене, роблять вразли­вою, але це - війна, від цього не можна відмеж­уватися, закритися, за­йматися лише тим, що хочеш. Зрештою, в армії нічого не буває за твоїм бажанням.



Я чесно виконую свій обов’язок, хоча мені весь час думається, що я роблю недостатньо для свого підрозділу. Хочеться більше. Тож намагаюся бути макси­мально корисною, швид­ко все робити, за що й отримала позивний «Ра­кета».

Паралельно роботі Яна проводить і долуча­ється до різних зборів для свого батальйону. Термогрілки, баггі, пе­реносні комплекси РЕБ, дрони - все, що потрібно підрозділам. «Мене дуже тішить підтримка рідних і односельчан у цій спра­ві, - веде далі розмову дівчина. - Знаю, що на один із БПЛА збирали­ся всім селом, ходили по хатах, старенькі з пенсій знаходили гроші. До того ж, подібні акції дають мені можливість знайомитися з багатьма надзвичайними людьми. Один із нових знайо­мих, приміром, подарував дуже крутого дрона. І ця бойова пташечка вже допомагає нашим хлоп­цям».

Окрім штабної та во­лонтерської роботи Яна мала й виїзди до бойових позицій на сході України. «У березні цього року була на Донбасі, про що довго боялася розказа­ти мамі. Вона й так весь час за мене хвилювала­ся, дзвонила щодня, що ускладнювало роботу. А її там вистачало: займа­лася логістикою, треба було поповнювати ба­гато речей, втрачених у боях. До передової було кілометрів 10. І я рвала­ся навіть туди, бо мала комплекс: сама військо­ва, а на «нулі» не була. На виїзд мене зрештою взяли, але не більше того. Хлопці стояли на своєму: «Війна буде за­тяжною, ще навоюєшся, коли ми закінчимося...»

На Донеччині я була 4 місяці, власним коштом заправляли транспорт, наймали житло (жити на місці служби не можна: нема бомбосховища, холодно, надзвичайно сиро, та й велику кількість вій­ськових помітили б воро­жі дрони), спали на підлозі. Тоді наш підрозділ поніс великі втрати, але хлопці дуже гарно сто­яли, відбивали кацапів, штурмували їхні позиції, брали полонених. Я над­звичайно пишаюся сво­їми побратимами, вони всі для мене — Герої.

Тоді я дуже ясно поба­чила ціну війні, а тому те­пер просто не розумію, навіть ненавиджу людей, які досі не можуть від­мовитися від російської мови, музики, контенту. Для мене це - втрачене покоління, люди, яких я відрізала від себе різко й назавжди».

Зараз Яні рідко ви­падає нагода побути вдома. За рік служби вона змогла лишень на чотири дні вирватися до мами. «Пам’ятаю, як вона заплакала, коли ми зібралися: я у фор­мі, на той момент - уже учасник бойових дій, і молодший брат, який теж обрав військову спеціальність, нині на­вчається на зв’язківця у Військовому інституті телекомунікацій та ін­форматизації імені Геро­їв Крут. Важко описати її емоції, переживання, але думаю, вона нами пишається.
Сьогодні я себе у ци­вільному житті вже не уявляю. Думаю, й піс­ля перемоги продовжу службу, принаймні, поки пройде стабілізаційний період, поки країна від­новиться.

Дехто з минулого життя запитує: а за що ти матимеш ветерана війни? На що я можу впевнено відповісти: мені двадцять років, я лише закінчила коледж і змінила свою свободу на виконання наказів, на однострій. Але я жод­ного разу не пошкоду­вала, що пішла до ЗСУ. Хоча ви можете жити для себе, я ж поки що живу для країни. Ви за­кохуєтеся, одружуєтеся, народжуєте, а для мене кохання - не на часі. Є хлопці, які подобають­ся, комусь подобаюся я, але я тримаю дистанцію, бо найперше для побра­тимів я - посестра. На більше мене просто не вистачить. У мене зараз - війна, треба допомага­ти. Решту залишимо на «після перемоги».

Джерело: газета "Новини Борзнянщини", Марина Гриненко. Фото з особистого архіву Я. Кирій

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Кирій, військова

Добавить в: