Тендітна зовні, сталева всередині: історія курсантки Оленки Скоблик з Чернігівщини

Олена Скоблик

Оленці Скоблик лише 20 років. Вона — наша землячка, родом з Хрипівки. Ми розповідали читачам про цю дівчинку, коли вона у 2022 році, вже після деокупації, стала курсанткою першого курсу Одеської військової академії.

Дівчина обрала навчання на факультеті забезпечення експлуатації автомобільної техніки за спеціальністю транспортна логістика. Нині Олена навчається вже на четвертому курсі і незабаром стане лейтенантом Збройних Сил України. Але дівчина має намір продовжити навчання у магістратурі, після закінчення якої буде вже старшим лейтенантом, до того ж планує після отримання диплома бакалавра перейти на інший факультет — як вона сама каже, «бойового спрямування».

— Логістика — це, звичайно, цікава професія. І я добре засвоїла роботу з картами, маршрутами. Та, провчившись вже понад три роки в академії, я з захопленням спостерігаю за курсантами, які навчаються на так званих «бойових» факультетах. Вони більше займаються на полігонах, проводять стрільби, вивчають озброєння НАТО, а кращих навіть відправляють на навчання за кордон. Ми теж виїжджаємо на полігони, теж вчимося поводитися зі зброєю, але не всім складом, а невеликими групами, і рідше, на коротші терміни, — розповідає мініатюрна курсантка з блиском в очах. — Я від самого початку хотіла вступати саме на бойовий факультет, але на той час дівчат туди не брали. Зараз правила змінились, і я хочу здійснити свою мрію.

У її словах стільки захвату, стільки енергії і бажання, що розумієш: це дівча від свого не відступиться. Мамі Оксані і татові Сергію таки довелось змиритись з вибором доньки, хоча, зізнається Оленка, це їм далося непросто.

— Я з багатодітної родини. Маю старшу сестру і вже племінників, і трьох молодших. Мама взагалі спочатку була категорично проти, — каже дівчина. — Але тепер вже звикла.

Оленка каже, що здійснивши свою мрію і поїхавши на навчання в Одесу, вона спочатку не так сильно відчувала ностальгію за домівкою. А зараз, коли до тривалої розлуки додається ще й тривога за рідних, вона намагається використати кожен шанс, щоб приїхати на Городнянщину. От і ця розмова у нас трапилась якраз у період новорічно-різдвяних свят, коли дівчина навідувалась додому.

— Кожен приїзд — то справжнє свято, — посміхається курсантка. — Побачити рідних усіх живими і здоровими — то найбільша цінність під час війни. І я бачу, як змінилось ставлення батьків до мого вибору. Я стараюсь, щоб вони мали змогу мною пишатись.

Як тільки поступила, одразу записалась у секцію боксу. Тепер я триразова чемпіонка Одеської області з цього виду спорту. А ще збірна нашої Академії, в якій я — єдина дівчина, зайняла друге місце у Львові на всеукраїнських змаганнях. Мій тренер каже: «У цієї дівчинки є характер!»

Спочатку це було так, заради того, щоб було чимсь зайнятись у вільний час. Я не можу просто сидіти, мені весь час потрібен рух. Окрім боксу, входжу до спортивної профспілки, у Федерацію боксу Одеси, допомагаю в Академії з веденням журналів, допомагаю по діловодству. Ще тут, коли вчилась у Городні, долучилась до Молодіжної ради. Але найцікавіша для мене й найголовніша — то військова справа.

Ще у школі, у дев’ятому класі на уроках Захисту Вітчизни я почала займатись не у групі дівчат, а разом з хлопчиками, щоб мати змогу брати участь у вивченні зброї та стрільбах. До нас на уроки приходив з військкомату Андрій Леонідович Ковальов. Він та мій хрещений Петро Буйний і запалили в мені оте нестримне бажання знайти себе саме у військовій професії.

Дівчина каже, що саме Петро Буйний, який теж був героєм наших публікацій як офіцер, який пройшов гарт АТО, зумів як командир вивести свій підрозділ з оточення у Дебальцівському котлі у 2015-ому, потім служив військовим комісаром у Городні, став для хрещениці символом того, як треба любити свою країну. Його розповіді й настанови, мудрі поради вона змалечку всотувала як губка.

А потім Андрій Ковальов, почувши про прагнення надзвичайно цілеспрямованої й впертої дівчини, допоміг їй реалізувати свою мрію.

— Андрій Леонідович вчив мене, ще школярку на той час, збирати й розбирати зброю, допомагав готуватися до іспиту з фізичної підготовки, — каже Олена. — І хоча хрещений нині застерігає від того, щоб я переводилась на бойовий факультет, бо хвилюється за мене, я йому дуже вдячна за ту роль, яку він відігравав і відіграє у моєму житті.

Вона говорить чистою українською мовою. Дивуюся — дівчинці, яка виросла на неповторній городнянській говірці, було непросто переналаштуватись і говорити так, ніби вона все життя прожила в українськомовному середовищі.

— Ні, — сміється Оленка. — Це було моє особисте сильне бажання. Я, як приїхала в Одесу, тільки вийшла з потяга, і відчула, що ось воно — нове життя — починається з цього відліку, прийняла для себе рішення розмовляти тільки так, як повинна розмовляти українка, яка любить свою країну. Було важко. Русизмів, притаманних нашій говірці, важко позбутися. А ще й сам діалект… Було, що й сміялися з мене, як мимохіть вживала якесь таке наше слівце. Але ж я вперта.

Саме така вперта цілеспрямованість і веде дівчину по життю. У її серці міцно переплелися любов до своєї країни, бажання захистити її і всіх, кого вона любить.

— Знаєте, я не засуджую тих чоловіків, які бояться йти воювати, бояться брати зброю до рук, — каже вона, враз стаючи серйозною. — Бояться усі. Але в кожного свій поріг страху. Для мене, наприклад, страх втратити своє життя не такий сильний, як страх від того, що я можу втратити когось із своїх рідних — батьків чи сестер, братів.

І зараз, обираючи свій шлях, я чудово усвідомлюю всі ризики. А війна їх усі загострює. Я дуже часто дзвоню мамі. Бо в душі живе страх, що я одного разу можу не почути її рідного голосу. Мабуть, ті, хто мав би бути на фронті, але уникає цього, над такими речами не замислюються. Але ж… У них теж, мабуть, є батьки, є діти. Хто ж їх буде захищати, якщо всі ховатимуться?

Я твердо знаю: що б не відбувалось в Україні, які б випробування не чекали нашу країну, я залишатимусь тут. Бо це моє, рідне. Я тут народилася, тут моя колиска. Тут живуть маленькі діти, які не повинні бачити війни.

Оленка каже: серед її однокурсників — практично уся молодь налаштована рішуче: Україна повинна вистояти! Інакше і бути не може.

— У нас нема іншого шляху, — каже курсантка. — Інакше за що тоді б’ються воїни на фронті, за що загинуло стільки молодих хлопців і дівчат, яким би жити й жити? Серед них — і мої друзі дитинства. Як от Ваня Коваль, який згорів у танку в Чернігові у перші дні війни. Він же не був там якимось фанатом — звичайний хлопчина, такий, як усі ми. Ми з ним росли разом, він — частина мого дитинства, яку вбили росіяни.

Я завжди, як приїжджаю, приходжу на його могилу. Можу посидіти, порозмовляти з ним, розповісти все те, що тут коїться, чого він вже бачити не може. І це так болить…

Чи хотіла б я помститися? Ні. Помста — то справа слабких. Я просто хочу, щоб у моїй країні не гинули діти. Щоб я могла приїхати в будь-який день до своїх батьків, обійняти сестер і братів. А для цього потрібно одне: щоб ворог зрозумів, що йому не місце на українській землі, що йому тут ніхто і ніщо ніколи не належатиме. Про це мріють, мабуть, усі. Але тільки мріяти сьогодні замало. Треба робити вибір. Я свій зробила.

Джерело: газета "Новини Городнянщини", Світлана Томаш

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: