Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Родина Родінових з Києва бізнес і сімейне щастя знайшла на землі своїх предків - у селі Сергіївка на Прилуччині

Родина Родінових з Києва бізнес і сімейне щастя знайшла на землі своїх предків - у селі Сергіївка на Прилуччині

 

Діди і прадіди Олени Василівни і Сергія Павловича Родінових були сільськими. Бать­ки їх також у селах народились, але щастя шукали у столиці. Самі вони світ побачили у Києві, там жили і вчились, там створили сім’ю, але щастя своє знайшли на батьків­щині предків - у селі Сергіївка Яблунівської сільської ради. Як шукали його кияни, що саме знайшли і чим готові поділитись з ін­шими, читайте далі.



Екскурсія господарством

Про хазяйку будинку № 18 на вулиці Покровській знають не лише у Сергіївці. Про неї і у газетах пи­сали, і «Суспільне Чернігів» сюжет знімало. Киянка, яка перебралась у село, відкрила козину ферму і виробляє козиний сир - цікавий «екземпляр» для журналіста. Тож керівництво Яблунівської громади, щойно ми переступили ганок сільради, скерувало нас до Олени Василівни.
Хазяйка зустріла привітно і відразу запропонува­ла екскурсію. Ходили довго, бо територія подвір’я, яке складається з трьох колишніх, велика. Спочатку зайшли у молочний будиночок. «Тут молоко ски­сає, - пояснила господиня. - У скляній тарі, бо вона екологічна. Сир варю у каструлях з нержавійки з подвійним дном».

Поруч з будиночком - арка з виноградом. Неда­леко серед яблунь заховалась пасіка - нова при­страсть Олени Родінової. Вулики багатокорпусні, пофарбовані у жовтий і синій кольори.

Йдемо звивистою доріжкою, вимощеною бруків­кою, серед декоративних дерев і кущів, і несподі­вано на галявині виринає двоповерховий будинок. Красивий, немов з казки братів Грімм. У ньому по­дружжя живе.

Поряд з будинком - голландський пейзаж. Рівно скошена лука, тракторець і скирти сіна у оточенні алеї ялівців і дубочків (вирощених власноруч з жолу­дів, до речі!). Але Олена Василівна, хоч і ненавмис­не, але відразу перериває мої мрії про Нідерланди, спускаючи на грішну землю: «Тракторець купили, бо багато місцевих хлопців періодично «сидять на стакані». І, бувало, поки тракториста звідти до­чекаєшся, врожай сіна можна втратити».

Далі йдемо до улюблениць господині. Їх у неї - 21 дійна, інші - козлики, яких називає дітворою. Щойно заходимо за загородку, одна з кіз починає тертись об руку. «Це любителька ласки, - знайомить Олена Василівна. - Вони всі у мене ручні». Кози не прості, у кожної намішана кров англо-нубійської, заанен- ської і бурської порід. «Козлик - альпієць, - знайо­мить господиня зі ще одним улюбленцем. - Мама у нього 7 літрів молока давала. Очікуємо хорошого потомства».
Поряд з козами підтюпцем рухаються в’єтнамські свині. Їх діти мирно сплять у сараї після щільного сніданку. Далі - пташиний двір. На ньому - гуси, качки, кури...

Оглянувши домашній «зоопарк», сідаємо біля штучного ставочка. У ньому плавають карасі і коро­пи. І періодично купаються господарі і їхні гості, бо поряд зі зрубу побудована лазня. За ставочком - гірка, рясно обплетена декоративними рослинами. З гірки, якщо включити електрику, тече струмочок, або, як називає його господиня, водограй.

З центру столиці


Олена Василівна народилась на Подолі. Коли їй було 8 місяців, батьки отримали квартиру на вулиці Леніна - у самісінькому центрі, там, де зараз магазин «Українські ла­сощі». Там у комунальній квартирі з безліччю сусідів, на п’ятому поверсі вона і виросла. Батько її, Василь Якович, працював на заводі. У 40 років вирішив здобути вищу осві­ту, після чого став заступником начальника цеху. Мати На­дія Андріївна мала вищу освіту товарознавця, працювала у ЦУМі.

Щоліта мала киянка приїжджала у Сергіївку до бабусі Ок- сенії і діда Якова. Поки батьки залишались у Києві, разом з бабусею, тіткою, двоюрідними сестрами і братами сапу­вала городи, що, зізнається, їй дуже подобалось. А ще у дитинстві її дуже вразило, що люди у селі живуть зовсім по-іншому - згуртовано. Дід і баба майже все робили разом. «Наприклад, крутили вірьовку, - згадує співбесідниця. - А у місті інакше життя, воно роз’єднує».

Вивчившись у Київському інституті народного господар­ства імені Д.С. Коротченка на економіста-фінансиста, пра­цювала у фірмі, стала фінансовим директором, але задово­лення від бізнесу, зізнається, не отримувала ніякого. Поки ним займалась, поки діти були маленькі, у село не приїж­джала. А потім так захотіла, що попросилась до тітки пожи­ти. Після того з Сергієм Павловичем вирішили придбати у Сергіївці земельну ділянку. Чоловік її так само - киянин, так само влітку жив у діда з бабою, але на Поліссі. З дитинства «хворіє» риболовлею. Любить ловити малих карасиків і ви­пускати назад.
Доньці подружжя Наталії - 41 рік, сину Сергію - 34. Як­раз перед війною, розповідає господиня про сина, Сергій Сергійович з дружиною і донькою поїхали у Таїланд, та там і застряли. Зараз перебрались у Польщу, але оскільки при­їхали не з України, допомогу, як біженці, не отримують. Ба­буся дуже скучає за онукою Нікою, тому недавно навіщала рідних у Польщі.

Пустили коріння

Світом подружжя киян-сергіївців попоїздили багато. Крім Польщі, були у Німеччині, Нідерландах, Бельгії, Іспанії, Ту­реччині, Арабських Еміратах, Індії, Таїланді, на Цейлоні. «Навіть на Мальдіви добрались, - сміється хазяйка. - Ще й недорого вийшло. Їхали з великою компанією, жили у три- зірковому готелі, під який переробили колишній табір аме­риканських військ».

Все красиве і передове, що бачили, втілюють у своєму господарстві. Ділянку купили більше 30 років тому, а ос­таточно переїхали лише, коли почалась повномасштабна війна. «Я раніше тут коріння пустила, - розповідає Оле­на Василівна. - А чоловік ще мотався у Київ, у нас там бізнес».
Починалось все з того, що з купленої ділянки Родінови вирішили здати на аналіз землю і картоплю, на ній вироще­ну. Бо тоді саме зірвалась Чорнобильська АЕС. Але, як пі­зніше виявилось, у Сергіївці дмуть переважно західні вітри, тому радіоактивну хмару, яка була на півночі, і не пригна­ло. «Здали у лабораторію на ринку, - пригадує господиня. - Коли прийшли за результатами, вони саме ту варену картоплю доїдали. «Де ви таку смачну картопельку взя­ли?» - спитали у нас, витираючи губи... Впевнившись, що тут нормальна територія, ми вирішили жити у селі. Приїздили влітку, ростили дітей. Спочатку завели трохи курей, бо я ж звикла до нормальної їжі. Що у селі росло, те нам бабуся на Київ передавала - то курочку, то гусочку. А колись передала живцем п’ятеро індиків. Так вони у нас на горищі нашого будинку на Леніна-14, просто у центрі Києва, жили!».
На придбаній у Сергіївці земельній ділянці спочатку ви­рубали хащі. Потім зарості акації і бузини вирубували вже поряд. «Земля тут чудова, - розповідає господиня. - Наро­стає все швидко, особливо - те, що не треба».

Побудували літній будиночок - 2 кімнати на 2 поверхи. Поки діти були маленькі, місця вистачало. «І діточки рос-ли, і хотілося приїхати сюди взимку, аби Новий рік відзначити. Щоб ми всі могли розміститись. По сві­ту їздили, тож вирішили з чоловіком зробити таке, як там бачили».

А поки і далі приїжджали у Сергіївку лише на літо. Першим у село повернувся батько Олени Василівни.
Жив він на іншій вулиці і приїздив до подвір’я дітей, аби погодувати собаку. Пса привезли з Києва, аби доживав віку. «У місті вівчарка дуже захворіла, - роз­повідає жінка. - А коли перевезли сюди, пес ожив. Він бігав по периметру, охороняв двір. З’явилась ши­карна «шуба», якої у Києві не було. І так він 2 роки щасливо прожив. Коли батько годувати вже не міг, ми просили сусідських дівчат варити псу кашу і го­дувати. Вони і досі нам допомагають».

Потім почали думати, куди дівати скошену траву. Донька запропонувала зробити пташиний двір. «Так, завдяки курнику, у нас омріяний будинок і побудував­ся, - продовжує розповідь Олена Родінова. - Тоді, як­раз у країні була криза і будівельникам навіть креди­ти не видавали. А у мого колишнього однокласника була будівельна бригада, яку він довго збирав. Каже мені: «У мене є хороші майстри і якщо їм зараз не дати роботи, то вони розбіжаться і я потім їх не зберу. Давай я тобі хату побудую». Ми порахували, а у нас - лише третина від необхідної суми. А він:

«Не переживайте, поки ми побудуємо, ви заробите». І, знаєте, він, як у воду, глядів».

Паралельно з будинком будували і курник. «Вийшло в одну ціну, - згадує Олена Василівна. - Зять, коли побачив, що ми укорінюємось, поїхав на базар і купив десяток гусей. А я думаю: чим їх годувати, ми ж нічого не садили. Зерно ще можна придбати, а де взяти буряків? Коли це їду на Прилуки, дивлюсь - вся дорога всіяна кормовим буряком! Їжа на дорозі лежить! Зупинила машину і почала збирати буряк у мішок. З цього тваринництво і почалось».

Будинок звели за два роки. У ньому є спальні для подруж­жя і окремі - для сина і доньки, кухня-студія, а у підвалі - більярд, бо і Сергій Павлович, і його діти є затятими більярдистами, грають і виграють у різноманітних турнірах. А ще у будинку такі самі за формою вікна, як у київському будинку Олени Василівни.

Золоті кози

Поряд з ділянкою залишались хащі. В один з днів Олена Родінова подивилась на них, як на чудову кормову базу для кіз. Дві кізочки і козлика купували на Кіровоградщині - на фермі «Золота коза». З тих кізок вийшло стадо. Цапа господарка міняє через кожні два - три роки. Відбирає потом­ство за потрібними ознаками, досліджує, як передаються гени.

«Доїмо вручну, це принципово, - розпо­відає. - Бо шланги на доїльних апаратах миють хімією, а потім цю хімію їдять. Краще - дві чисті руки. Умивальник у мене просто у приміщенні, де дою. Воду підво­дила туди сама. З часом обрала більшу кількість тварин і меншу молочність. Бо коли, наприклад, коза 5 літрів молока дає, поки її видоїш - руки відпадають».

Спочатку молоко господиня пила сама. Рятувалась ним, бо мала підвищену кислотність у шлунку. Був період, коли, крім козиного молока, нічого більше не могла споживати. Так себе ним і вилікувала. Потім, коли молока стало багато, вчилась в інтернеті, їздила на курси (свідоцтва про успішне їх проходження висять на стінах у молочному будиночку), поповнювала базу знань.

- А можете назвати головні три відмінності кози­ного молока і сиру від коров’ячого? - питаю Олену Ва­силівну.
- По-перше, козине молоко має більш лужне середовище, - відповідає без затримки. - А оскільки у нас організм, в ос­новному, закислений, для правильного кислотно-лужного балансу необхідно його пити. По-друге, жирів у козиному молоці хоч і більше, проте вони мають дрібнішу структу­ру, тому легко засвоюються. Від молочних жирів дуже ве­лика користь, хоч нас довго неправильно вчили спожива­ти обезжирене молоко і масло. Але молочні жири нам по­трібні, щоб виділялась жовч, щоб нормально функціонував шлунково-кишковий тракт. По-третє, якщо порівнювати коров’ячий і козиний сири, то другий твердіший, крихкі­ший. Такий сир можна терти на тертушці, розколювати на шматочки і смакувати, хто з чим любить - з грушею, виноградом або вином.

Сир, каже господиня, вона робить виключно для душі. І щоб рідних та знайомих порадувати. Аби продавати його у магазині, потрібні більші об’єми. І поголів’я, і, відповідно, молока. Адже, аби отримати лише 2 кілограми сиру, потріб­но переробити 20 літрів молока.

«Прибуток починається зі ста кіз, - розповідає Олена Родінова. - А це - спосіб життя для задоволення. Хочу показати людям, що можна жити інакше, жити у своє за­доволення, отримувати щастя від роботи. Тому я із задо­воленням вітаю у себе всіх, з усіма готова ділитись своїм досвідом».

Джерело: газета “Прилуччина + Прилучаночка”, Андрій Бейник

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Родінови, Яблунівка

Добавить в: