Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Ічнянська родина звикає до життя у Німеччині

Ічнянська родина звикає до життя у Німеччині

 

Через війну в Україні мільйони людей були змушені полишити свої домівки. Багато хто, шу­каючи прихистку, вхопили речі першої необхідності і поїхали у безпечне місце за кордон. Дехто вже повернувся, а дехто облаштовує там своє життя. допоки війна не закінчить­ся. Як прийняла українців Німеччина - своїм досві­дом поділилася ічнянка Наталія Юрченко.




КУДИ ЇХАТИМЕМО - НЕ ЗНАЛИ

Наталію Юрченко знає багато міських дітлахів, бо вона їх вчила хореографії. Хоча дехто вже встиг подорослішати, але, мабуть, пам’ятають вчительку тан­ців, яка возила їх на конкурси за кор­дон. Наразі вона мешкає у Дипхольці, куди переїхала у березні.

Через війну Наталія була змушена по­кинути домівку, кинути вже звичну і вод­ночас улюблену роботу хореографа у київському приватному садочку та раз­ом із 10-річним сином і 20-річною донь­кою виїхати до Німеччини. Каже, що нерви вже не витримували, як чули об­стріли, що доносилися з сіл Ічнянської громади, постійні повітряні тривоги.
Залишатися було страшно та й дітей не хотіла наражати на небезпеку. Тож про­сто напакували рюкзаки з необхідними речами та поїхали, аби бути в безпеці. Хоча Вероніку довелося умовляти, бо не хотіла покидати Україну, оскільки не знала коли знову зможе повернутися та працювати на улюбленій роботі - дівчи­на була адміністратором одного зі сто­личних ресторанів, і паралельно вчила­ся на третьому курсі вишу.

- Ми не знали навіть куди будемо їха­ти, завчасно нічого не планували. Не спали та постійно переживали, бо по­переду було невідоме, - розповідає під час телефонної розмови пані Наталія.

- Спочатку дісталися до При­лук, далі автобусом до Львова. Діставалися 16 годин, а потім евакуаційними електричками до польського кордону. Польщу як варіант нашого прихистку ми на­віть не розглядали, бо там і так було багато біженців. Волонтери підказали, як дістатися до Німеч­чини, розсаджували пасажирів у автобуси. Дали із собою поїсти, а щоб у довгій дорозі було зручно - кожному ще й подушку та ковдру.

ВСЕ, ЩО ТРЕБА, ДАЛИ НІМЦІ

Так новою домівкою для Наталії та її дітей стала інша країна. Ічнянці хотіли оселитися під Берлі­ном, але донька Наталії Вероніка захворіла на коронавірус, тож довелося залишитися у селі не­далеко від Дипхольця. Їх до себе прийняла сім’я, яка мешкала у великому будинку, й для гостей з Ічні виділила чималу кімнату. Тож там переселенці почувалися як вдома.

- Усім, що потрібно для по­всякденного вжитку, вони з ентузіазмом ділилися з нами. Наприклад, у їхньому холодиль­нику було повно всього. Привітні господарі дозволили брати, що душа забажає і ні в кого не пита­ти, - зізнається співрозмовниця.
- Безмежно доброзичливе став­лення з боку господарів - най­цінніший скарб, яким ми збага­тилася у важкі часи.

До речі, чужі люди не побоя­лися, що теж можуть зарази­тися на коронавірус, хоча так і вийшло: вся німецька родина перехворіла. Щоправда, Наталії з сином потім довелося вакци­нуватися від ковіду, адже вдома цього не встигли зробити.
- У цій родині жили допоки не знайшли окреме житло. Наразі у нас свій орендований будинок, який винаймаємо, з великою те­расою,- каже Наталія Юрченко. - Вероніка влаштувалася на ро­боту у бар, теж адміністратором. Павлик ходить до німецької шко­ли. Потихеньку звикаємо, осво­юємося, хоча, коли сюди приї­хали, у нас була паніка: нічого не знаємо, не вміємо.
Наталія згадує, що півтора мі­сяця не могли відійти від шоку через вимушений переїзд, й здригалися від гуркання тех­ніки. А коли родина бачила літа­ки у небі - відчували страх та траплялися панічні атаки. Проте завдяки приємному оточенню, привітним людям, якими не пе­реставали вражатися ічнянці, поступово відійшли від стресу.

АКТИВНО УЧАТЬ МОВУ

У Німеччині на себе й на сина пані Наталія отримує допомогу від держави, соціальна служ­ба оплачує наймане житло, комунальні послуги. Ічнянка зауважує, що там дуже дорога електрика. Вероніка сама себе забезпечує - тож їй така допо­мога вже не передбачена.

Щоб малий Павлик швидше адаптувався до життя в іншій країні, мама приділяє чималу увагу його фізичному та психо­логічному розвитоку - записала його на уроки з піаніно, хлопець також відвідує плавання в ба­сейні, заняття з футболу. За це теж платять соціальні служби. До речі, й за медичну страховку теж. А взагалі похід до лікаря у Німеччині коштує дорого, зау­важує пані Наталія.

Наші ічнянці містом їздять ве­лосипедами, які подарували звичайні німці - гостинні та тур­ботливі. І деякі необхідні меблі у будинку теж ними подаровані, зокрема, ліжка, диван, м’який куточок. І, як каже Наталія Юр­ченко, не перелічити усіх благ, які люди роблять для них.

- Тут є люди, яких називають російськими німцями, вони між собою розмовляють російсь­кою, бо їхні батьки колись на­сильно були вивезені із Радян­ського Союзу до Німеччини. А взагалі тут багато російськомов­них - із росії теж. Вони не під­тримують цю війну. Ми спілкує­мося з багатьма такими людьми і товаришуємо. До речі, деякі росіяни навіть брали до себе жити українських біженців. За­галом німці засуджують агресію рашистів, - ділиться пані На­талія, - а місцева преса постійно висвітлює трагічні події в Україні.

До речі, щодо мовного питан­ня. У Німеччині є біженці з Іра­ку, Ірану, Сирії, Афганістану. Є люди з білорусі. І всі вивчили німецьку мову, якою там спілку­ються.

- А ще німці дивуються тим українцям, які розмовляють російською. Для них незрозумі­ло чому вони не говорять рідною мовою, - зауважує Наталія, яка, до речі, теж довгий час спілку­валася мовою росії, бо виросла у родині військовослужбовця. Зараз вона з дітьми у Німеччині говорить українською.

Наразі пані Наталія відвідує безоплатні інтеграційні курси з вивчення німецької мови, які триватимуть дев’ять місяців. За цей час вона повинна навчити­ся говорити німецькою на різні теми. Тоді вона зможе повно­цінно працювати. Наразі має невеликий підробіток - лише декілька годин тричі на тиждень працює продавцем риби. Ве­роніка добре спілкується ан­глійською, тому й роботу швид­ко вдалося знайти. Німецьку мову теж дівчина схоплює на льоту. Павлику трохи важче вона дається, а проте стараєть­ся. Хоча хлопець потроху вже освоївся та має нових друзів.

ЗРОЗУМІЛА, ЩО ТРЕБА РОБИТИ ТЕ, ЩО ВМІЄШ і ЧИМ ЖИВЕШ

Хореографиня почала вчи­ти дітей танцям, яким у рідній країні віддала майже 20 років. Та й не покидала надію розви­ватися і творити навіть закордо­ном, популяризуючи українсь­кий народний танець.

А нагодою став фестиваль талантів, який у липні відбув­ся на день міста у Дипхольці. За два тижні підготувала з 22-ма українськими дітьми, з батьками яких спілкувалася у соцмережах, хореографічну постановку. А для тренувань департамент зі спорту виділив залу. З мамами танцюристів на­швидкуруч пошили з червоних штор спіднички та шаровари, а з білих скатертин - сорочки. Тканину знайшли у місцевих, швейну машинку для благород­ної справи теж дала німкеня. І сам танець вийшов настільки емоційний та зворушливий, що глядачі, серед яких були не тіль­ки українці, а й німці, плакали.
- Адже нам вдалося передали рухами те, що любимо Україну, бо це наша Батьківщина, і мріє­мо туди повернутися, - каже Наталія.

А ще ічнянка має намір створити декілька хореографічних номерів аби їздити Німеччиною із бла­годійними концертами, щоб зби­рати кошти для допомоги ЗСУ.

- Які маєш мрії? Чи вони вже не ті, що були до 24 лютого?
- Як приїхала сюди, зрозуміла, що кожен день вже сам по собі мрія. Ти вже живеш, і в тебе все добре. Маєш плани, щось робиш, в тебе щасливі діти і не звучить сигнал повітряної тривоги. Ми слідкуємо за ситу­ацією в Україні, читаємо новини. Дуже скучили за домівкою. Сподіваємось, що все змінить­ся на краще, - ділиться Наталія Юрченко.

Джерело: газета "Трудова слава" від 20.10.202, Світлана ЧЕРЕП

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Юрченко, Ічня, біженці, Німеччина

Добавить в: