Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » Родина Щербакових з Вікторівки розповіла, як пережили окупацію їх коні
Рекламодателям

Радио
Радио

Родина Щербакових з Вікторівки розповіла, як пережили окупацію їх коні

 

26 лютого Марія Щербакова зі своїм конем Енжелом повинна була перебазуватися у конюшню спортивної бази «Динамо-Київ» з метою підготовки до участі у Всеукраїнських змаганнях. Вже готували план тренувань, і раптом – війна.



6 березня у їхнє село Вікторівку зайшли ворожі танки. А у величезному дворі господарства Щербакових встановили САУ. Поруч був КамАЗ, звідкіля подавалися боєприпаси для цієї установки. І тут же була розташована конюшня, в якій знаходилися коні. Добре, що з першого дня окупації коней випустили у поле.

– Тут дуже було багато підбитої техніки росіян, – пригадує Микола Михайлович Щербаков. – Окупанти звідсіля гатили по позиціях наших військових, які знаходилися в інших навколишніх селах, а наші – по них.



Оскільки міст у сусіднє село був підірваний, то місцевим жителям, втікаючи від окупантів, довелося рубати-випилювати на шляху грабовий ліс і проторувати собі нову тимчасову дорогу.

У цій жахливій ситуації кожен із місцевих мешканців переживав за своїх свійських тварин. І це зрозуміло. Неабияк уболівала за своїх улюбленців і сім’я Щербакових.

– Це було випробуванням для нас, – каже Марія. – Коли зайшли до нас орки, то одразу за задньою стінкою стайні поставили далекобійну установку та вантажну машину з боєприпасами. Коні жили на території, недалеко від конюшні, поки їх не почали ганяти танками, нібито для порятунку. Довелося їм повтікати подалі, де вони поробили, як я потім дізналася, собі лежанки. Але й там їх продовжували ганяти та обстрілювати мінометним вогнем...

Дещо пізніше дівчині повідомляли, що бачили їхніх коней в різних місцях. Тож коли окупанти вимушені були відступити, почалися ретельні пошуки тварин. Вони тривали 7 тижнів.

За деякий час повернувся додому кінь Мишко. Він був тяжко поранений.





– Вони пересувалися на дуже значній території, адже були страшно налякані обстрілами, – ділиться пережитими подіями Марія. – До нас надходила інформація, що їх бачили в якомусь місці, але коли ми туди навідувалися, то їх там вже не було – ми запізнювалися на день. Шукати по слідах не так вже й просто: по ораному полю сліди є, а ось на галявині, зеленці вони зникають. Щодня з ранку до вечора ми їх шукали по нерозмінованих полях і лісах, їздили з батманом (це спеціальний бокс для перевезення крупних тварин, – Авт.) близько 100 км на день, ходили і пішки теж.Тільки раз я їх побачила, спробувала підійти з зерном, але вони просто втекли. Але завдяки всім небайдужим людям у нас зібралася маленька, але дуже вдала команда, і нам усім разом вдалося все ж таки знайти наших улюбленців.

То була ціла справжня спецоперація. Бо коли коней десь бачили, вони шугалися і втікали. І тільки коли кінь Мишко трохи поправився після лікування, з його допомогою вдалося привести коней додому.


– Після лікування Мишко відпочивав ще більше двох тижнів, почувався чудово, і ми вирішили його брати на пошуки, – розповідає Марія. – Але помітили, що через тиждень у нього почала трохи набрякати грудина – там, де було поранення. Він героїчно допоміг знайти коней, без нього ми б абсолютно ніяк не впоралися. І наступного дня вилізла на грудях гуля, у нього був абсцес, зробили операцію. Ветлікар сказав, що там був крихітний уламок, який візуально складно було помітити. Але оскільки кінь почав активно рухатися в пошуках своїх братів-сестер, то почався абсцес, осколок опустився трохи вниз і почав виходити назовні.

Інші коні, коли побачили Мишка, підбігли до нього і почали його обнюхувати. Але десь взялись якісь собаки і почали гавкати – коні миттю побігли галопом. Але потім знову повернулися... І коли я обережно тремтячими руками накинула мотузку на Енжела та сіла на нього, він навіть і не смикнувся. Малюк пам’ятав усе, тільки от переживав, коли кобили відбігали від нього вбік. 12 кілометрів ми пройшли з ними до стайні. А вже в леваді «дівчатка» далися одягнути їм недоуздки, поставили їх у денники та нагодували.

Зараз він вже одужав. Разом з іншими тваринами, він тепер у безпеці.

Вдома Марія ретельно займається тренуванням коней. Вони це дуже полюбляють.


Мир настане і мрії здійсняться


У Миколи Щербакова є мрія і плани. На території обійстя він хоче звести справжній кінний клуб з базою відпочинку – перш за все для тих, хто забажає урізноманітнити своє дозвілля безпосередньо з використанням кінних послуг.

– Хочу таким чином, щоб, з одного боку, донька тут залишилася, – каже Микола Щербаков, – а з іншого – аби бажаючі могли приїжджати і серед цієї дивовижної природи і прекрасних тварин чудово проводити свій час.

Додам, що в господарстві Щербакових є не тільки коні, а й молоді бички.

– Дуже складно нам би було, аби не допомога Григорія Ткаченка з Лукашівки, – зазначає Микола Михайлович. – Він нам добре безоплатно допоміг з харчами для тварин. Величезне спасибі йому!

Я б не повірив, аби не побачив цього сам: Марія так вправно керує трактором, що не кожен і чоловік так зманеврує. Але то, як кажуть, вже інша історія.

Микола Михайлович вірить, що обов’язково настане мир і військові проженуть ненависних завойовників з української землі, тож і плани здійсняться.

Зараз його донька Марія ще навчається в Національній академії біоресурсів України (колишній сільськогосподарській академії). У неї теж є мрії. Одна з них – участь у міжнародних кінних змаганнях. Тож зичимо їй щиро, аби ці сподівання втілилися в реальність.


Джерело: газета "Чернігівщина", Сергій КОРДИК, фото автора

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Щербаков, Вікторівка, коні

Добавить в:
 
 


Центр Комплект