70-річний кошовий отаман Віталій Добреля: «Коні - це любов на все життя»

У вільний час Віталій Добреля катає містом дітлахів

Так говорить 70-річний кошовий отаман куреня імені Івана Золотаренка Війська Запорозького Віталій Добреля з Ніжина. Як у справжнього козака, у житті в нього було чимало коней, та останніх шість років вірною товаришкою отамана залишається нині 25-річна Павлинка тракененської породи.

Ви тільки погляньте, це ж золота конячка! Добра, лагідна, спокійна. Ну як Віталій Володимирович може таке створіння не любити? — гладить Павлинку Віталій Володимирович. — А ще... Ми з нею практично однолітки. Щоб прирівняти вік коня до людського, треба помножити його на три, отож за нашими, людськими, мірками Павлинці вже 75. Взагалі такі коні беруть участь у перегонах до 15 років, а в 20 виходять на пенсію. Ось ми разом із нею і перебуваємо на заслуженому відпочинку.

Купив Павлинку Віталій Володимирович у Лубнах на Полтавщині.

— Випадково побачив оголошення. Капітан другого рангу продавав конячку своєї дочки, яка виїхала за кордон. Умова у нього була лише одна — щоб Павлинки не здали на м'ясо. А в мене на той час був дуже швидкий і норовливий кінь-каскадер Іней, який, до речі, брав участь у зйомках славнозвісного фільму «Вогнем і мечем». Їздити на ньому верхи було одне задоволення, а ось запрягти нереально. І я вирішив його продати. Тож Павлинка трапилася мені дуже вчасно, — говорить Віталій Володимирович.

Уже 20 років він є постійним учасником Покровського ярмарку в Ніжині, а коні його обов'язкові супутники. Бо на час цього яскравого свята Віталій Володимирович завжди перевтілюється в різних персонажів — то в Миколу Гоголя, то в Богдана Хмельницького. А ще 20 років поспіль, коли є час, він виїжджає конячком у місто і катає дітлахів в одній зі своїх саморобних карет.

— Виїжджаю до дитячих майданчиків, шкіл. Діти завжди радіють, а мені приємно, що подарував їм гарний настрій, — каже він. — Я ж і сам коней люблю з дитинства. Батько мій родом із Макіївки на Ніжинщині, у нього було аж п'ятеро братів. Один із них — мій дядько Іван — залишився жити в селі, працював у колгоспі, то я постійно їздив до нього, щоб на конях покататися, бо в колгоспі на той час їх було понад сто голів. Ото заскочу на якогось гайда! А вже в більш дорослому віці коні стали для мене способом розслабитися, зняти стрес. Понад 40 років я працював автоінструктором, то часто після роботи йшов кататися на конях. Тоді мене хлопці з козацького полку і запримітили, ну й запросили приєднатися до них.

Насправді потрапити до козацького полку не так уже й просто, — продовжує Віталій Володимирович. — Потрібно, щоб три козаки дали тобі свої рекомендації, потім маєш пройти посвяту і лише тоді вважаєшся повноцінним козаком Війська Запорозького. А я ж і справді маю козацьке коріння! Мій дід, мамин батько Ілля Донець (помер він ще в 1947-му), був справжнім козаком. Навіть мав Георгіївський хрест. Добре пам'ятаю його фото таке старе-старе, побите шашіллю. На ньому сидить дід із красивими вусами, шинель розщебнута, шабля наголо, на чоботах шпори. Фото мені настільки подобалось, що я постійно ховав його під подушкою, а потім воно десь зникло. Хто б тоді знав, що і я колись стану козаком.

До того ж Віталій Добреля не просто вступив до лав козаків, а став справжнім кошовим отаманом — посвячував у козаки інших (до речі, ніжинський полк — один із небагатьох, куди дозволено приймати і жінок) і навіть їздив на полкову козачу раду на Хортицю. Аж 17 разів! Взагалі кошовий отаман переобирається раз на чотири роки шляхом голосування. Наш кошовий був стареньким, то я спочатку їздив на Хортицю за нього, а потім уже й за себе, коли отаманом обрали, — усміхається Віталій Володимирович. — На полкову раду нас викликали щороку. І це була така подія! На неї збиралася вся Україна. Хортиця — це ж колиска українського козацтва, місце сили і свободи. Особливо ж примітною подією там завжди була козацька тризна — обряд вшанування пам'яті загиблих козаків різних часів. Під час неї ми молилися і спускали на воду великий хрест. Ох, скільки за останні роки козаків полягло! У нашому ніжинському полку було 64 чоловіки, серед яких чимало й атовців, і тих, хто ще не служив. Зараз же він практично не діє, бо немає людей — більшість пішла на фронт, на жаль, маємо вже й тих, за ким треба служити тризну... А колись на Хортицю я приїжджав разом із Павлинкою, та ще й карету брав із собою. Нині здається, що це було в минулому житті...

Як правило, верхи на Павлинці на вулиці Ніжина козак Віталій Добреля виїжджав у парадному козацькому вбранні. Останнім же часом його замінила військова форма, яку ще недавно носив старший син Віталія Володимировича Владислав.

— Дуже важко нам без нього, — зітхає батько. — Кажуть, час лікує, але ні...

Владислав Добреля загинув 25 травня 2025-го.

— Навіки 43... Навіть діток народити ще не встиг, скрушно хитає головою Віталій Володимирович. — Наш молодший син Ігор — кадровий військовий, підписав контракт перед повномасштабним вторгненням. А от Владик прослужив усього вісім місяців. Два з половиною із них був під Покровськом на Донеччині, то йому дали аж 15 днів відпустки. Приїхав додому, відпочив. 8 травня обох синів я відвіз на вокзал. Владик мав їхати у Кривий Ріг, а Ігор саме відправлявся на Запоріжжя. Ще й пропонував Владу підвезти його до Кривого Рогу, але той відмовився, мовляв, у Києві на нього вже чекають хлопці. Поїхав у Київ, і виявилося, що їх перекидають на інший напрямок — на Херсонщину. Звідти...

Вона була першою в області. Ще й досі там висить вивіска. Але, як то кажуть, не на часі. Хоча ця школа була не лише про навчання верхової їзди чи розваги. Ми планували безкоштовно займатися іпотерапією (метод реабілітації та лікування, що використовує взаємодію з конями для фізичного, психологічного та емоційного відновлення. — Авт.). Мені самому вона колись дуже допомогла. Взагалі спілкування з конями часто творить із хворою людиною справжні дива. Під час руху кінь посилає вершникові понад сотню різноспрямованих рухових імпульсів за хвилину. У людському організмі вони викликають відповідну реакцію. Якою б частиною тіла ти не притулився до коня, робиться такий-собі природний масаж. Плюс тіло коня розігріває кожен м’яз, адже його температура вища за людську. Та основне — це енергетика цієї тварини. Вона на 100% впливає на одужання. Зараз у цьому плані ми співпрацюємо з керівництвом школи No5, час від часу з Павлинкою займається учениця з вадами рухового апарату. Хочеться ж, щоб це було більш масштабно. Я знаю, що моя Павлинка точно може допомогти багатьом!

ЦЕ ЦІКАВО

Кінь дуже емоційна тварина. Багато своїх емоцій він реалізує через ноги: злякавшись — тупцює, у нетерплячці — тупцює, в незгоді — ударяє копитом об землю. А попереджає про свій емоційний стан вухами — притискаючи їх до голови, коли гнівається, насторожуючи, коли тривожиться, і розвертаючи в різні боки, коли уважно слухає. Покору ж людині кінь показує, схиляючи шию в глибокому поклоні.

До коня не можна підходити ззаду, бо задні ноги — його найбільша ударна сила. Ними він може брикнути, сплутавши вас із хижаком, що підкрадається.

Із 24 годин у добі кінь в середньому їсть 16 годин. Він може спати стоячи, примруживши очі в перервах між їжею. Для цього в нього передбачені міцні колінні суглоби на ногах. Спить, лежачи на долівці, він не більш ніж чотири години на добу.

Під час тренувань коня найкращим заохоченням є не їжа, як, наприклад, у собак, а погладжування. Чухаючи важкодоступні для коня місця — холку, шию, круп, людина здобуває довіру й авторитет.

Джерело: газета "Гарт" Катерина Дроздова, фото автора

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: