Володимир Завгородній: «Якби затрималися в Івангороді на 3-4 хвилини наскочили б на «Тигрів»

У телефоні 46-річного Володимира Завгороднього, водія ТОВ «Ічнянське», зберігають­ся фотографії розбитої ворожої техніки: танки, БТР, «Град». У покинуте залізяччя їх перетвори­ли наші захисники. Але навіть розбите, воно на­гадує, яка смертельна небезпека чатувала на жителів нашої Ічнянщини за окупації.



До війни УАЗом, у народі прозва­ним «буханкою» чи «таблеткою», водії «Ічнянського» підвозили в Ічню і назад працівників з Івангорода, Крупичполя... Одним словом, саме із тієї місцевості, де окупація була найвідчутнішою. І з війною їх поїздки у зону бойових дій припи­нилися. На цей маршрут поставили Володимира Завгороднього, водія спецтранспорту, який їздив на ав­томобілі Рено Трафік.

- Зелені УАЗи росіяни могли при­йняти за військову техніку, тому до­ярок став возити я. Мій автомобіль міг зійти за приватний, - розказує свою історію Володимир Завгород­ній. - Забирав з Ічні, Крупичполя і віз в Івангород на ферму. Як пере­стали в Ічню возити хліб, в Івангороді запустили свою пекарню і я возив ще й хліб у нашу їдальню.

Пригадує, як у перші дні вторг­нення зустрівся із російськими сол­датами між Іржавцем і Гужівкою. Саме у той день в Іржавець віз пра­цівника. Бачив, як понад дорогою стояв КАМАЗ і БТР, поряд - чоловік п’ять у балаклавах. Далі проїхав - рашист полем ходить. Володимир його ще запитав, що він шукає? Той відповів, що своїх чекає. На зворотній дорозі зустрів їх уже біля гужівського переїзду. Обігнав їх і поїхав далі.

Боятися став як люди почали розповідати про розстріляні ма­шини. Оповідач у Крупичполі і сам бачив таку. В салоні ще була убита знайома йому тітка Катерина. Як з Івангорода повертався, уже маши­ни не було, її відтягли на табір. Тоді розстріляли івангородську сім’ю. Чоловіка та доньку поранили, їх го­спіталізували в Ічнянську лікарню, а жінка загинула. З тих пір кожна поїздка була для Володимира, як натягнутий нерв.

- Пам’ятаю, 1 березня їдемо із Михайлом Дмитренком і Миколою Яременком в Івангород. Хлопці міс­цеві, із села. На грані між Крупичполем та Івангородом стоїть на до­розі танк, дулом повернутий у наш бік. Раз ми його бачимо, то і вони нас бачать. Тоді мене дуже теліпнуло. Я стишився і помаленьку поїхав. Доїхали ближче, а танк - підбитий. Усі видихнули, але страх все одно залишився. Уявіть, якби танк був з екіпажем...

- А що б ви робили, якби зустрілися віч-на віч? - запитую.

На такий випадок, говорить Володимир, мав вказівку від керівництва: зупиняю автомобіль, кла­ду руки на кермо і чекаю, доки проїдуть. Головним було убезпечити пасажирів та себе. За машину, сказали, не переживать.

У дні, як нашими дорогами рухалося багато тех­ніки, доярки в Івангороді жили по 3-4 дні, а то й цілий тиждень. Щодня їх не возили, щоб менше ризикувати людським життям. Жили там, де і пра­цювали - на фермі.

Кажуть, у людей є чи то інтуїція, чи то шосте чуття, яке про щось попереджає. Найчастіше, говорять про відчуття небезпеки. Таке шосте чуття спрацю­вало й у Володимира Завгороднього.

- Якось вранці встаю їхать на роботу, а не можу. Ну, ось не можу і все. Ніколи до цього так не було. Та треба було везти доярок в Івангород. Дівчата подої­ли корів і ми рушили назад. Коли це дзвонять Олені Черкаській із Крупичполя, мовляв, де ви є? Тільки що центром Крупичполя проїхали три чи чотири «Тигри». Добре, що ми були уже у селі. Якби затри­малися в Івангороді на 3-4 хвилини - наскочили б на «Тигрів». Я тоді і подумав, що, напевне, оце вона і була та сама чуйка, яка мене не пускала у дорогу.

Кожна поїздка для нього могла стати останньою в житті. Адже ворогу все одно, що ти везеш: людей, хліб чи зброю. Ічнянщина саме пережила трагедію, коли п’ятеро наших жителів з Прилук везли в Ічню хліб, а їхні автомобілі рашисти розстріляли під Оль- шаною. Зависоку ціну заплатили чоловіки за той хліб. Володимир знав одного із загиблих. Тож не один і не два рази згадував водій, як завантажував гарячий хліб на Ічню, цей трагічний випадок, проте щоразу проганяв погані думки. Вірив, що все буде добре. Та й керівництво підприємства постійно тримало зв’язок із водієм, де б він не був.

- Їздив так: заїжджаю в село і віддзвонююся, що приїхав. Перед виїздом знову телефонував: «Виї­хав». І так всю дорогу до закінчення окупації.

Часи окупації, часи смертей і страху, болю і від­чаю минулися. Життя Ічнянщини поступово віднов­люється. Але, щоб жити і не озиратися, Україні по­трібна перемога. Тому нині наші думки і мрії лише про неї та про наших захисників.
Але і своїх місцевих героїв теж треба знати. Вони також наближають перемогу кожен на своєму місці.

Джерело: газета “Трудова слава” від 09.09.2022, Ніна НАЛИВАЙКО

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: