За місяць окупації Новобасанської ТГ — 19 загиблих, 15 поранених
31 березня - друга річниця звільнення від рашистів Новобасанської ТГ (Ніжинський район). Із першого ж дня окупанти плювали на всі закони та звичаї ведення війни. Цілий місяць вони розстрілювали, брали в полон і знущалися з мирних жителів, забороняли їм вільно пересуватися селами й ховати померлих на кладовищі, грабвали магазини й людей. Зруйнували повністю 70 приватних будинків і частково понад 500, у Новій Басані та Новому Бикові пошкодили школи, дитсадки, амбулаторії, приміщення сільради і старостинського округу, Будинок культури. Та найстрашніші жертви, непоправні, - людські…
25 ДНІВ ПОЛОНУ
Микола Дяченко, фото з сайту shotam.info
— 27 лютого російські війська зайшли у наш Новобиківський старостат. У селі Старий Биків взяли в заручники 6 чоловіків і до вечора, їх закатували, — приголомшує спогадами голова Новобасанської ТГ Микола Дяченко. Він і сам потрапив у полон до окупанта разом зі своїм заступником Валерієм Мозговим.
— Валерій Миколайович мешкає в Загурівці (Київська область. — Авт.). 27-го я повіз його додому, але наші спери підірвали міст (так треба було), ми вернулись назад і Валерій Миколайович залишився у мене. Я живу неподалік сільської ради, у центрі села. 5 березня росіяни заїхали у мій двір. До будинку заходили по троє: спочатку одні, потім другі, а треті вже вивели нас і забрали. Їх цікавили наші гаджети, чи скидали ми інформацію ЗСУ.
А вони із заступником дійсно повідомляли про рух ворожої техніки на Київ.
— Ми влаштували спостережний пункт, із якого все обліковувавши. До 5 березня бронетехніки, критих автомобілів, “Буків”, «Градів» пройшло десь 850. Також мене допитували, чи створена в нас тероборона. ниє сиром зброї, чи є схрон зброї, чи є зброя у людей на руках.
Спочатку нас 15 чоловік помісти у погріб. Ближче до ночі привели ще 5 хлопців. По селу перевіряли телефони і якщо щось неугодне знаходили людину забирали. Нас постійно перевозили з місця на місце. Майже не годували. Останні 15 днів давали всього по 2 картоплини на день.
Тримали то в сараї то в погребі, то в літній кухні. Ті березневі ночі були холодні, аж до заморозків і було таке, що один хлопець відморозив палець на нозі. Він із дружиною й дочкої приїхав у село до бабусі з Києва. Як і мої діти з онукою. Як і ще багато хто. Якщо в Новій Басані зареєстровано 2 885 чоловік, то на той час кількість населення збільшилась десь утричі. В села нашої громади їхали знайомі, родичі, везли сюди діток - шукали безпечнішого місця, ніж столиця, Бровари. А вийшло навпаки...
... 16 березня ми з іншим полоненими спланували втечу. Але із 19-ти чоловік утекти вдалося лише одному. Тільки 30 березня під час звільнення села ми, переконавшись у відсутності окупантів поблизу вивалили двері літньої кухні і вийшли.
- Вас не катували?
- Фізично - ні, але давили морально-психологічно. Погрожували в ногу вистрелимо, гранату кинемо. А ось у Новому Бикові приходив кацап, відчиняв погріб, де тримали заручників і казав: "Кто готов сегодня умереть?" Виводив і розстрілював. Так розстріляв трьох людей. За час окупації в нашій громаді 19 людей загинуло і 15 було поранено.
Ось лише деякі шокуючі історії. 28 лютого в Новій Басані російські солдати вбили пострілами в голову 38-річного місцевого мешканця Миколу Кучерину і 28-річного жителя Бобровиці Олександра Бреуса. Він 5 років служив у Французькому іноземного легіоні, був капралом, а загинув на рідній землі - такі повороти долі.
Олександр перед самим вторгненням повернувся в Україну, планував одружитися, того дня їхав на Київщину до коханої. Та в Новій Басані його машину зупинили рашисти. За словами очевидців, він вийшов, питав, чому росіяни сюди приїхали, й один із нелюдів вистрілив йому у потилицю. Тіл обох убитих чоловіків рашисти забрати не дозволяли протягом усього періоду окупації, рідні змогли це зробити лише після звільнення громади.
12 березня був розстріляний у своєму авто 30-річний Андрій Хоменко, який приїхав на дачу в Нову Басань 24 лютого. Люди чули, як поранений благав про допомогу, але рашисти нікого з місцевих до нього не підпустили. Того ж дня в Новому Бикові загинула під час обстрілу вчителька початкової школи і психолог із Києва 46-річна Алла Дукій.
На щастя, 25-річна вчителька із Броварів Вікторія Андруша залишилася живою, хоч і потрапила в полон. Її 25 березня 2022 забрали з батьківської хати в Старому Бикові за те, що повідомляла українським військовим про техніку ворога. Після пів року фізичних і моральних тортур у російських СІЗО та колоніях Вікторію звільнили в рамках обміну.
4 ДНІ З ПОРАНЕННЯМ БЕЗ ЇЖІ, ВОДИ І ТЕПЛА
Серед 15-х поранених окупантами мешканців громади — кочегар новобасанської лікарні, на той час 73-річний Андрій Зубець.
Його дочка — начальниця Служби у справах дітей Новобасанської ТГ, 50-річна Марія Зубець розказує:
- 28 лютого, коли вороги зайшли до села, ми були вдома з дочкою Настею (тоді ще 16-річною школяркою) і 22-річним сином Валентином, який приїхав із Києва 25-го, бо думав, що в селі буде безпечніше. - До нас перебралась і сестра Люба зі своїми двома дітьми (Вікторії тоді було 23, Сашкові — 27). Коли почали бомбити, ми всі ховались в одну, як вважали, безпечну кімнату, сиділи на підлозі, молились, було дуже лячно, в будинку стіни дрижали, відпадали плінтуси зі стелі. Я боялась, що вилетять вікна...
26-го вранці тато зайшов до нас побачитися (я живу в центрі села неподалік лікарні) і пішов на роботу. Іще страшніше стало, коли десь близько пролунали постріли. Заходячи колоною, росіяни сиділи на техніці і просто палили по боках з автоматів, ще з якоїсь зброї. Під кінець дня татові колеги мені зателефонували і сказали: «Не хвилюйся, але знай, що твого батька поранено». Він ішов із кочегарки в основну будівлю, і в нього поцілили. Куля зайшла в пах, а вийшла зі стегна. Пройшла крізь черевну порожнину, однак якимось дивом не ушкодила внутрішніх органів».
Я втішала себе тим, що з ним поряд сімейний лікар Микола Володимирович Стародинов і фельдшер швидкої Анатолій Володимирович Павленко. Спасибі їм обом, що не покинули тата, надавали йому допомогу! Вони лишалися в лікарні чотири дні — без тепла, води, їжі, з мінімальним запасом лікарських засобів, і це було ще одним справжнім дивом, що батько в таких умовах вижив!
З вікна свого будинку я бачила лікарню, але не знала, що там коїться, як тато. Піти туди не могла, бо вороги постійно були тут у центрі села. Ми взагалі виходити з двору остерігалися. Чули, що в нас на вулиці поранили двох братів і менший - 13-річний — не вижив.
У селі були перебої зі світлом і мобільним зв'язком. Осівши тут, росіяни встановили апаратуру, яка глушила мобільний зв’язок. Але якось уночі до мене додзвонився Анатолій Володимирович, мовляв, треба щось вирішувати, бо більше вони не протримаються. Уранці ми з племінником пробралися на територію лікарні. Я пішла перша, забігла всередину. Батько лежав на кушетці. Він утратив багато крові, дуже замерз. Плакав. Підійшов мій племінник, ми разом із лікарем та фельдшером учотирьох поклали батька на ковдру і гуртом, оглядаючись, донесли до мене додому. Уже на подвір'ї видихнули. Якби нас побачили росіяни, не відомо, що було б...
Тато у мене в будинку плакав, казав: «Я не вірив, що виживу». Лікар і фельдшер відігрілися, поїли, переночували і наступного ранку благополучно добралися у свої домівки. Сказали стежити за батьковим станом, якщо є антибіотики, давати. Бо рану перевірили, обробили, але не знали, що там із внутрішніми органами. Сусіди принесли у кого які були антибіотики, і ми лікували як могли...
ПРОТРИМАЛИСЯ МІСЯЦЬ
— А тоді окупанти й до нас добралися.. Зайшли, почали допитуватися, хто тут живе, всіх записали. Перший тиждень приходили якісь більш людяні, не знущалися. Питали, що сталося з батьком, а коли я пояснила, що це їхні поранили, спитали. «Дедушка не обижается, что мы его ранили?» Ми були шоковані цим, але перед ними беззахисні, тож мовчали. А ті, які приходили на третьому тижні вже були нелюди.
На той момент батько вже був не в мене. Дуже просився додому, казав: «Якщо помру, то краще вдома». І сину та племіннику вдалося санчатами перевезти його до мами. Туди крадькома городами ходила племінниця (вона медсестра), робила йому перев'язки.
За дітей ми страшенно боялися! З нами були моїх двоє, сестрині син і дочка та ще одна знайома дівчина. Поки не забрали телефони, то ми зв'язувалися зі знайомими й ті нам розказували, що в Новому Бикові кояться жахіття. 22 березня діти таки змогли втекти із села, прорвалися в Бобровицю. Наші військові вивезли їх у Київ, а звідти вони поїхали до родичів у Закарпаття. Кликали й нас туди, та ми батьків би не залишили.
Того дня, щойно діти пішли, приходить нова група росіян — знову перевіряти, хто живе, скільки. Нишпорили, забрали ноутбук. Вони в кожному підозрювали партизанів. Хоча що і кому ми могли передавати без зв'язку? Телефон я намагалась ховати, але росіянин сказав: якщо знайде, уб'є. Мусила віддати. Сестра схитрувала, що в неї забрали ще раніше, то її мобільний таки лишився у нас (згодом на нього діти й повідомили, що вони вже в безпечному місці).
Росіяни залишились на ніч із нами. Повний будинок ворожих військових зі зброєю — і нас троє.
Ми не знали, що в них у головах, чи доживемо до ранку... Вони курили в будинку. Сестра почала сильно кашляти, у нас із нею проблеми зі здоров'ям. Я попросила дозволу взяти ліки й не курити більше всередині. Вони періодично заходили в кімнату, де ми з Любою сиділи, направляли на нас автомати з прицілом, що світився. Я дуже боялася, що когось застрелять, тільки кого першого?..
На ранок росіяни вимелися. Ми швидко зібрали все необхідне й пішли до батька і матері, останній тиждень окупації жили там.
Тато зміг із таким пораненням протриматися місяць. На його стегні на виході кулі була така рана, як гусяче яйце. Ми робили перев'язки як уміли. Коли село визволили, наші військові привели до тата свого лікаря, він сказав, що нічого критичного вже немає, але щоб за першої можливості повезли тата на обстеження.
— Як Андрій Іванович почувається нині?
— Рана загоїлася, але через усе ним пережите татове здоров я дуже похитнулося. На фоні стресу з'явилася купа проблем, яких раніше не було. Ми возимо його на лікування. Він став дуже вразливий багато плаче, згадуючи все, й навіть без видимої причини. Чесно скажу, що й мені було нелегко. До всього перенесеного бачити зруйновані будинки, рештки згорілої техніки й ворожих тіл.. Стерти з пам'яті ті жахи важко. . Але ми живемо далі, 7 вересня 2023-го збиралися всією ретиною на святкування татового 75-річчя.
— Передайте, нехай кріпиться. Якщо йому вдалося вижити в таких нелюдських умовах, то хай живе ще довго-довго на зло ворогам і на радість усім вам!
Джерело: газета “Гарт”, Аліна Ковальова
Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш
Telegram.
Теги: Нова Басань, окупація, річниця