• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Головне у шлюбі - повага один до одного, стверджує Сергій Терехов


Головне у шлюбі - повага один до одного, стверджує Сергій Терехов

 

Неодноразово доводилось чути, що чоловік та жінка повинні працювати на різних роботах, щоб не надоїдати одне одному. Сергій Терехов не згодний з цією думкою, адже більше 55 років прожив у шлюбі з Валентиною Ісаківною та пропрацював з нею близько 40 років на хлібокомбінаті в одну зміну. Спільна робота для них це скоріше перевага, аніж недолік. Сергій Михайлович зізнається, що навіть думок таких не було, що щоденна рутина та побут віддаляють їх одне від одного. Вони разом вміли працювати й так само вміло разом відпочивали. Вони завжди знали, що зустрінуть старість разом.



Родом Сергій Михайлович зі Сновська. Тут закінчив школу , звідти пішов служити до війська. Служба тривала три роки на Уралі, де він був рядовим солдатом, після чого повернувся додому.

—Після армії пішов працювати в депо кочегаром на паравозі. Нас було троє: машиніст, помічник та кочегар. Ми працювали по маршруту Щорс — Гомель — Конотоп, — розповідає чоловік. — А потім Ніна Абрамівна, завідуюча Городнянським хлібокомбінату, запропонувала мені місце роботи в Городні на заводі. Я покинув дім, родину й переїхав сюди. Так і з 1965 року і до 2001 року пропрацював оператором газової котельні. Ще доводилось навчатися протягом трьох місяців на курсах у Чернігові, щоб засвоїти нові для себе знання та отримати сертифікат про навчання. Робота була не складна. Потрібно було тримати під контролем температурний режим печей, в яких випікався хліб та інші хлібобулочні вироби.
В 1964 році Сергій Михайлович одружився з Валентиною Ісаківною. Це, зізнається, складні часи були для всіх. Чимало людей працювали не покладаючи рук, а зарплату отримували невисоку.

—Я отримував зарплату 50 рублів. Цього не вистачало. Ми якраз розпочали будівництво свого будинку й всі кошти вкладали сюди, — ділиться спогадами господар. — Навіть Валя працювала майстром зміни й зарплата у неї була більша, все одно складно було. Навіть хотів купити пива за 23 копійки й не міг собі дозволити. Але нічого, будинок звели, а далі вже помаленьку облагороджували його зсередини й зовні.

Валентина Ісаківна родом із Кузнич. Ще дітьми їм довелось переїхати з батьками в Слободу, де й пройшло її дитинство. У роки юності молода Валентина працювала на фермі свинаркою, де відповідально ставилася до своєї роботи. В 1960 році змінила свій рід діяльності й пішла працювати на хлібокомбінат.

—Спочатку вона працювала звичайною робочою, — з любов’ю розповідає Сергій Михайлович про свою дружину. — Гріла воду та виконувала різну роботу. Якось до них на цех завітав завідуючий, щоправда не згадаю зараз його імені, бо ще не працював тоді там, й запитав дівчат: «Чого вона у вас тільки воду гріє?» На що працівниці цеху відповіли: «Так вона ж нічого не вміє робити». «Так навчіть!» — сказав він у відповідь. Тоді й перевели Валю на тістоміс, а згодом й на майстра зміни.

Під її керівництвом працювало 10 людей. Вона допомагала їм випекти, вимити, а потім займалася документальною роботою, заповняла відомість використаного борошна та інших інгредієнтів, кількість спечених виробів тощо.
На хлібокомбінаті працювали три зміни з 08.00 до 17.00, друга зміна працювала з 17.00 до 00.00 і третя, нічна зміна — з 00.00 до 08.00 години. Сергій Михайлович з Валентиною Ісаківною завжди працювали в одній зміні, він допомагав піднімати тяжкі казани та допомагав з іншою тяжкою роботою.










—На той час на заводі вже було автоматизовано чимало процесів. В окремому цеху стояла машина, яка просівала борошно. Вже готове просіяне борошно по трубах потрапляло в цех, де замішувалось тісто. Тут теж все було автоматизовано, й у великій посудині тісто замішувала машина-тістоміс, яке потім по трубах також направлялось у цех, де стояли три печі, які були настільки потужними, що забезпечили б хлібом два райони. Тут стояв апарат, який самостійно відбивав, місив тісто, формував хліб й відправляв по транспортеру, який ми називали «дракон», у форми. Єдине, де необхідна була людська рука — це змастити форми олією. Й далі хліб відправляли в піч, яка була величезна. Інші печі були вже менші за розміром. У них випікали булочки та батони. Сюди тісто теж потрапляло по трубах на машину, яка формувала булочки. Але форми вже наповняли працівники. Був прокладений транспортер, у якому була вода й дівчата мочили тут руки, щоб тісто не прилипало до рук, брали сформовані вироби й поміщали у форми. Тяжко було фізично в цеху, адже доводилось піднімати тяжкі казани, деко з виробами, щоб помістити в піч. Я зі своєї сторони допомагав як міг. Коли казан підняти, коли деко помістити в піч. В зміну до Валі всі хотіли йти працювати, директорка навіть раз запитала в неї: «Чим ти їм скибки мажеш, що вони просяться в твою зміну».

Валентина Ісаківна була відповідальною працівницею. Все виконувала так, що, як кажуть у сучасному світі «не підкопаєшся». За свою роботу отримала чимало грамот та нагород. Навіть за своє трудолюбство побувала на «Алеї слави» в Києві. З тих часів і досі збереглось і фото, і свідоцтво, де йдеться: «За досягнення видатних успіхів у соціалістичному змаганні за підвищення ефективності і якості роботи, прискорення науково-технічного прогресу, успішне виконання завдань і соціалістичних зобов’язань на 1981 рік вирішили встановити на алеї трудової слави на виставці досягнень народного господарства України РСР портрет Терехової Валентни Ісаківни – майстра-пекаря Городнянського хлібокомбінату ». Отримала невтомна трудівниця й орденами Жовтневої революції та Червоного Прапора. А ще вона встигала співати в хорі, який був сформований з працівників хлібозаводу. Для молодого покоління вона була справжнім наставником — і по цеху, й по духу.

Після робочих змін Сергій Михайлович та Валентина Ісаківна поверталися додому, де на них чекало господарство: кури, качки, свині, город, якому раду давали вдвох. Все робили разом: й працювали, й відпочивали. На жаль, в 2019 році Валентина Ісаківна відійшла в кращий. Але живе серед земляків світла пам'ять про неї й та невгамовна енергія, якою вона щедро ділилася з усіма. Лише теплими словами згадують Валентину Ісаківну колишні колеги й тодішнє керівництво хлібокомбінату. Зокрема, тодішня директорка Валентина Барковська, розповідаючи про свою роботу, неодноразово згадувала подружжя Терехових і про ту підтримку, яку відчувала вона від них. Найтеплішими словами називають Сергія Миколайовича й Валентину Ісаківну й у родині. Зокрема, приводом для написання цієї статті стала розмова з племінником подружжя, який мешкає в Сновську. Він з таким захопленням розповів про своїх тітку та дядька, про їхню спільну роботу й про подружнє життя як приклад вірності й безмежної любові, що ми не могли не познайомитись особисто з Сергієм Михайловичем. І дуже жаль, що ця розповідь запізнилася принаймні на два роки. Скільки цікавого могла повідомити нам і Валентина Ісаківна!

Сергій Михайлович, здивувавшись нашому дзвінку, тим не менш згодився зустрітися. Його серце все ще живе любов’ю до своєї дружини. Так, незважаючи на важку працю, вони прожили щасливе життя. І секрет того щастя простий, каже господар: повага один до одного. Хоча повага до людей має виражатися в усіх відношеннях, але вона особливо повинна проявлятися у шлюбі, де двоє поєднуються у єдине ціле.

Джерело: "Новини Городнянщини"

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Терехов, подружжя, шлюб, Сновськ, Городня

Добавить в:
 
 


Центр Комплект