• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Сергій Тарасевич – співак-музикант, поет, митець-оркестр


Сергій Тарасевич – співак-музикант, поет, митець-оркестр

 

Багатьом читачам нашого часопису добре відома неповторна, квітково-подарункова, святкова атмосфера весіль чи ювілеїв. І добра слава лине не тільки Черніговом, але й далеко за його межами про майстерність ведучого Сергія Тарасевича, який нещодавно відсвяткував свій 70-річний ювілей.



Унікальна людина-оркестр і тамада з перших хвилин зустрічі вразив простотою, інтелігентністю, охайністю, смаком, жвавістю, добрим почуттям гумору та симпатією. Не випадково, що пан Сергій завжди намагається зробити родинні урочистості колоритними, ексклюзивними, співочими та веселими. Про ці секрети діяльності музиканта дізнавався спеціальний кореспондент «Деснянки».

Барнаульський дебют

– Сергію, музика і баян стали яскравими надійними супутниками життя. Це – сімейна мистецька традиція? Адже, і старший брат Володимир також майстерний, професійний баяніст.

– Зовсім ні. Народилися ми у робітничій сім’ї, в якій музикою практично і не пахло. Батько, електрозварник, товаришував у пісенній палітрі зі «слоном», а ось матуся, навпаки, хоч і робітниця, мала майже абсолютний слух і благословила нас з братом, який був на рік старшим за мене, до музичної школи по класу баяна. Наше завзяття, юнацьке володіння інструментом, успіхи на шкільних концертах помітили журналісти і запросили на одну з передач місцевого телебачення.

У прямому ефірі трапився курйозний випадок. Ведуча оголосила «Польку-янку» у виконанні дуета братів Тарасевичів. А ми свої виступи звикли розпочинати з народної пісні «Во саду ли в огороде». Тож не змовляючись і незважаючи на те, що оголосили польку, ми з братом завзято заграли народну мелодію. Ведуча вибачилася перед глядачами, а нас похвалила за емоційне виконання. Ось такий у мене був дитячий дебют на Барнаульському телебаченні.

– А яким чином ви там опинилися?

– Це трагедія тих вогняних років. Воєнні страхіття Другої світової закинули нашу сім’ю аж до Барнаула. Виживали, як могли, але всі наші родинні корені були білоруськими. І батьків не полишала думка, як повернутися на малу батьківщину, адже тут ми були чужинцями. І ось тоді доля дещо посміхнулася нам. У газеті знайшли оголошення про обмін квартири на Чернігів. Подивилися по карті, де ж це місто. Виявляється, недалечко від Білорусі.

– І яке прийняли рішення?


– «Так, це майже поруч з нашою рідною місцевістю» – подумали, порадилися батьки і згодилися на переїзд. Ось так ми опинилися на деснянській землі, біля гарматного Валу на вулиці Трудовій (нині Сєрьожнікова), де й тепер живе моя 92-річна ненька.

З підвального приміщення – до знаменитої школи Ангеліни Стриги

– Чим тебе вразив Чернігів?

– Після майже мільйонного Барнаула Чернігів здався мені дещо хуторянським за розмірами, а вразив своєю провінційною тишею, українською мовою та місцевою говіркою. Дивно було чути що це таке – гармати, краватки, шкарпетки, панчохи, а на базарі – цибуля, буряк, півень…



– Потяг до опанування секретів баянної майстерності не зник?

– Ні-ні (посміхнувшись), навпаки з перших днів переїзду до Чернігова ми з братом поцікавилися: чи є в місті музична школа і де вона розташована.

– Знайшли?

– Безперечно! У кімнатах підвалу середньої школи №2 (нині тут художній музей). Це нас не злякало, і ми знову поринули у світ баянного мистецтва. А через певний час було збудоване сучасне приміщення музичної школи №1, і це знакове новосілля дуже порадувало всіх.

– Здобувши на відмінно початкову музичну освіту, мабуть, вирішили удосконалюватися далі?

– А в мене іншого вибору не було, бо брат уже рік навчався в музичному училищі, вказуючи на подальший мій шлях. Вступивши до омріяного закладу, я потрапив до класу чудового педагога, віртуоза баянного мистецтва, заслуженого працівника культури України Ангеліни Стриги. Це було незрівнянне щастя знайомитися з новими гранями мелодійних популярних творів класиків та удосконалювати гру на улюбленому інструменті під керівництвом всеукраїнської зірки, яка виховала і нині готує високопрофесійних баяністів. Не тільки я, а сотні учнів вдячні майстрині-професіоналу за її талант Вчителя.

Солдатська оркестрова служба у льотчиків

– Така фундаментальна школа училища надихнула підкорювати подальші музичні висоти?

– Надихнула? – посміхнувшись відповів Сергій, – на солдатську службу в армії. Єдине, що порадувало, – направлення до відомого в місті оркестру духових інструментів Чернігівського училища льотчиків.

– Так баян і труби з барабанами, якось не в гармонії…

– Яка гармонія чи ансамбль? Я був соліст-баяніст, хоча й приписаний до духовиків. А простору для творчості вистачало. Музицирував на ювілеях, днях народження, а далі керував художньою самодіяльністю у військовому госпіталі. І приємно, що командири цьому сприяли.

– Солдатська оркестрова служба віддзвеніла, і чим порадувало цивільне життя?

– У ті союзні часи у мене музика й пісні звучали під самісіньку коду з ранку до вечора. Я керував хоровими колективами у Кувечичах і Лукашівці Чернігівського району, а в Іванівському хорі «Полісся» був концертмейстером близько тридцяти років. У різні часи працював учителем співів та музики у Н-Білоуській школі, педагогом – у М.-Коцюбинській музичній школі, обласній філармонії. Кожний день тижня був розписаний погодинно, мене привозили і відвозили на сільські свята, концерти та репетиції.

Розвал Союзу – і перша тисяча весіль

– Коли виникла ідея весільного ведучого-оркестра?


– Як не парадоксально, з розвалом колишнього Союзу. Раніше практично на комбінатах, заводах, підприємствах, у кожному сільгосппідприємстві вирувала і заохочувалася художня самодіяльність, виступали хори, ансамблі, квартети, танцювальні колективи. Постійними були районні та обласні фестивалі народної творчості. Але ця масовість і співаночки булькнули і припинили існування, як і чернігівські гіганти – «Хімволокно», «ЧЕЗАРА», камвольно-суконний комбінат, ЗАЗ, фабрика музичних інструментів… Цей перелік можна продовжувати, але, головне, як у цій фінансово-економічній скруті утримувати та забезпечувати сім’ю? І я згадав свій невеличкий досвід проведення весіль.

– І де ж його надбали?

– У духовому оркестрі. Штатні музиканти створили квартет, який у вільний час з успіхом проводив всілякі урочистості. Одного разу, коли захворів один із учасників ансамблю, мені запропонували пограти на весіллі. Зрозуміло, я погодився. Батьки молодих нас тоді добряче нагодували та й заплатили мені аж… десять карбованців. Нині ця сума копійчана, а тоді можна було сходити в ресторан чи купити три пляшки горілки.

– Як розпочали виконувати роль тамади чи ведучого без помічників та музичного гурту? Одному це ж досить складно і відповідально.

– Справді, так. Але у перші роки незалежності України, коли купони заполонили гаманці, а грошей у людей – обмаль, зібрати ансамбль і заплатити було важкувато. У цій складній ситуа­ції вирішив діяти сольно, поєднуючи обов’язки сценариста, ведучого, баяніста, диск-жокея, хормейстера та масовика-витівника. Для цього у мене була сучасна музична апаратура з колонками та клавішною «Ямахою».

На весіллі дрібниць немає

– Надзвичайно широченна палітра обов’язків. Як же це все вдається поєднувати і що вважаєш найголовнішим?


– Кожна молода пара, яка вирішила створити сім’ю, хоче, щоб їхнє весілля пройшло якнайкраще. У народі кажуть: «Як пройде весілля, таким буде й життя». Адже весілля це не просто бенкет чи гуляння, а своєрідне обрядове дійство. Наречені всі різні, тому я сценарії готую не по шаблону, стандартно – на всіх одне дійство, а окремо до кожного весілля, враховуючи персональний склад гостей, їхні професії, досягнення, індивідуальні смаки та родинно-дружні зв’язки.

З першої зустрічі змістовно проговорюю з молодятами програму весілля, перший їхній танок, бажані композиції, улюблені пісні, музику різних жанрів і смаків з врахуванням загального настрою. А щоб відбулося неймовірно колоритне і казкове свято, то варто врахувати все до дрібниць, адже об’єднуються дві незнайомі родинні гілки. Хоча й імпровізація досить важлива, але краще, коли експромт підготовлений заздалегідь. Дуже смішні та, що не менш важливо, адекватні гумористичні епатажні і нестандартні музичні і масові конкурси.

Ну і, звичайно ж, я маю зробити так, щоб родичі, друзі, усі запрошені гості на святі почували себе легко й невимушено. Адже на весіллі, як правило, збирається велика кількість різних несхожих і часто незнайомих одне з одним людей, а мені потрібно зробити так, щоб вони перезнайомилися, порозумілися, почали веселитися і не нудьгували! Для цього у мене підготовлений репертуар популярних естрадних та народних пісень і танців, обойма анекдотів і веселих сімейних історій, різноманітні конкурси, вікторини, загадки, приколи.

Дуже важливий фінальний акорд весілля, наприкінці якого ділять коровай. Його вирізану верхівку підносять молодятам. Вони ж беруться з двох боків і ламають її. Вважається, що у кого буде більший кусок, той і буде головою сім’ї. А далі кожен учасник урочистостей має отримати смачненький шматочок і при цьому висловити побажання чи виголосити тост.

Мрія тамади

– Скільки ж за ці тридцять років проведено весільних церемоній?

– Десь близько тисячі, а якщо врахувати ювілеї, корпоративи, дні народження, то куди більше.

– Усі ці родинні свята різні, але окремі, мабуть, запам’яталися особливо?

– Кожне весілля має свою родзинку, неповторну атмосферу і розмаїття учасників. Прикладів можна навести чимало, але зупинюся на двох. Одного весільного вечора до мене підходять батьки молодої й запитують:

– Чи це не ви вели наше весілля у кафе «Чайка» у такому-то році?

– Так, я – відповідаю.

Посміхнулися вдячно і продовжують: так у нас ще є доч­ка, тож готуйтесь…

На тому весіллі я підходжу до батьків і кажу:

– Тепер у мене є мрія, дожити і провести весілля ваших онуків. На цій радісний ноті і завершився наш діалог.



Весілля без молодят

– Тебе частенько запрошують провести весілля в інших містах області та за її межами.


– Так, надзвичайно незвичним і пам’ятним стало весілля у Новгороді-Сіверському. Певним чином унікальним і єдиним у моїй діяльності тамади. Після святкового фотографування з яскраво-мальовничими навколишніми краєвидами, пам’ятними місцями та відвідання Спасо-Преображенського собору, молодята з великим запізненням під’їхали до ресторану, де їх очікували численні родичі та почесні гості. А батькам молодої набридло виглядати весільний кортеж, і вони спересердя, зрозуміло, з негативними емоціями, пішли додому…

Гості ж з рушниками та оригінальними гаслами зустріли щасливу пару, обсипаючи її зерном, цукерками, пелюстками троянд та монетами, а далі з побажаннями вручали подарунки, квіти і заходили до зали, всідаючись за столи зі смачнючими весільними стравами та різноманітними напоями. Але хтось з родичів нареченої повідомив, що її батьки рвонули додому. Не роздумуючи, молодята поїхали за ними, залишивши весілля…

Уявляєте мій стан. Що робити? Усі добряче зголодніли, натомилися чекати і вже готові перехилити чарку. Я й кажу: у нас є свідки, тож будемо розпочинати з вашого дозволу і перше слово – батькам молодого. Після годинного застілля та різноманітних тостів, усі вже й забули, що головні дійові особи відсутні. А я запросив до першого музичного дійства, танців та жартівливих ігор. Саме в цей час у залі з’явилися молодята з батьками, але весільний гурт на це відреагував досить спокійно, а я полегшено зітхнув, бо далі вже продовжував за власноруч написаним сценарієм до самісінької півночі. І було цікаво та приємно почути від бабусі, яка проронила: «Все бачила на своєму віку, а от щоб весілля розпочинали без молодят? Такого не було. І дякуючи тамаді, погуляли, наспівалися, насміялися з радісною насолодою, по-повній».

Готуючись до золотого весілля, і що головне в сімейному житті

– Як стверджує українське прислів’я, «людина без сім’ї, що дерево без плодів». Цікаво, а як склалося твоє родинне життя?

– Незабаром відзначатимемо золотий сімейний ювілей. А познайомився я з майбутньою дружиною Ольгою під час весілля, на якому виконував роль свідка-дружки нареченого, а вона була подругою молодої. З часом освідчився дівчині у коханні, та й стали ми на рушничок щастя, адже чоловік без сім’ї – пустоцвіт. Весілля віддзвеніло у чернігівському ресторані «Полісся», коли я ще був солдатом. А за весь цей час зав­жди разом з дружиною і в радості, і в смутку.

– На твій погляд, що найголовніше у сімейному житті?

– В одній з пісень співається: любов буває довгою, а життя дещо довгіше. То вважаю в сімейних стосунках головне – увага, взаєморозуміння, терпіння і відвертість.

– На завершення що побажаєш читачам «Деснянки»?

– Побільше нагод для посмішок, гарного пісенного настрою та приємного спілкування з природою. І щоб на вашому життєвому шляху частіше звучало: «Гірко!».

Сергій Гайдук, «Деснянка» №18 (857) від 6 травня 2021

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Тарасевич, Гайдук, Деснянка

Добавить в:
 
 


Центр Комплект