Катерина Гайдук зі Сновська поїхала на побачення до чоловіка у Покровськ і привезла звідти 83-річну бабусю та збирає зараз на пікап для ЗСУ

Добавить новость

Пятница, 13 Сентября 2024 20:34  |  Просмотров: 4098

Уже близько місяця місто Покровськ, що на Донеччині не сходить з перших стрічок новин. І з кожним днем вони все більш тривожні — окупанти на цьо­му напрямку активно наступають. Пояснюю­чи причини важкої ситуації, Головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський наголошує, що росія зосередила тут найбільш боєздатні підрозділи. Щодня фіксується понад 50 боєзіткнень. Рашисти постійно штурмують українські позиції, нама­гаючись змістити лінію фронту, адже захоплен­ня Покровська відкриває їм шлях для атак на Дніпро. У середині липня ворог зміг подолати лі­нію оборони біля села Прогрес і за місяць набли­зився до Покровська більш ніж на 10 км. Та Катерина Гайдук зі Сновська все одно поїха­ла туди — до свого чоловіка, головного сержан­та окремого гранатометного взводу.



Катерина каже:
— Ми востаннє бачились п’ять місяців тому, коли Са­ша був на реабілітації після госпіталю. Тоді й домовили­ся: якщо обстановка дозво­лить і він ще буде в Покровську, я приїду. Та обстановка тільки погіршувалася. А че­кати вже не було сил.

Випробування чекан­ням Катерина пройшла ще у 2022-му. Незадовго до повномасштабного вторгнення її, фармацевта аптеки «По­дорожник» у Сновську, під­вищили до бізнес-тренера. У лютому вона якраз освоюва­ла нову роботу. 24-го була в Чернігові. Чоловік із дочкою Поліною — тоді 9-річною — вдома у Сновську. Усього за 70 км, але раптом це стало нездоланно далеко. Міст пі­дірваний — не добратися. Навколо — жах. Кожен день — новий виклик, переживан­ня, тривога за рідних.

— Хотілося зробити свій внесок, щоб усе це швид­ше скінчилося, — так Кате­рина пояснює, чому прийня­ла рішення стати військовим фармацевтом-медиком. На службу у Фастів поїха­ла прямо з Чернігова. У чому була. Там отримала форму.
Чоловік із дочкою змогли приїхати до неї тільки через два місяці.

— Тоді Саша сказав: «У війську із сім’ї має бути чо­ловік. Повертаємось додо­му, і я зразу — у військко­мат». До цього він працю­вав зварювальником на за­лізниці.

За час служби в ЗСУ пройшов Авдіївку. Майже по два місяці був із побрати­мами в окопах. Тепер — Покровськ.

... Про те, як вони жи­ли в Сновську навпроти од­не одного (не у «висотках» — в одноповерхових будин­ках), а познайомилися че­рез Інтернет, ми писали ще в 2010-му. Тоді Каті було 24, Саші 30. Вони були закоха­ні і щасливі.

— За ці 14 років нічого не змінилося. Вони такі ж самі й зараз, — стверджують друзі.
— Не можуть довго одне без одного.

Прошу Катерину роз­повісти про поїздку в Покровськ.

— Туди — потягом. Сусі­дами були військовий і двоє цивільних чоловіків. Один — айтішник. Другий — висо­кий, кремезний — нічого про себе не розказував. Він вза­галі майже всю дорогу мов­чав. Уже прощаючись, по­тиснув військовому руку: «Спасибі, що ви нас захища­єте». І зізнався: «Я боюся».

На вокзалі в Покровську — багато людей. Тоді ще не було обов’язкової евакуації
для родин із дітьми (вона по­чалася 20 серпня, а Катя їз­дила туди на початку місяця.
— Авт.), але люди масово виїжджали безкоштовними евакуаційними потягами на Захід України. В очах у всіх — сум і біль. Але залишатися небезпечно для життя.

Багато руйнувань. Вік­на в уцілілих будинках заби­ті. Постійно чути звуки ви­бухів. Хлопці потім розказу­вали: росіяни буквально за­кидають керованими авіа­бомбами лінію фронту. Гатять по місту «Іскандерами», «Смерчами», «Торна­до» (системами залпового вогню. — Авт.).

А на клумбах — всупереч обстрілам — квітнуть троян­ди. Комунальники як можуть прибирають місто.

Величезні черги на Укрпошті й «Новій пошті». Лю­ди відправляють необхідні речі в нові місця свого про­живання. Черги і біля банкоматів. Усі намагаються зня­ти готівку, бо поширюється інформація, що з 1 вересня припиняють роботу всі бан­ківські установи. Мереже­ві супермаркети (АТБ, «Еко-маркет» тощо) розпрода­ють залишки товарів. На багатьох уже висять таблички «Тимчасово не працюємо». Невеличкі магазини місце­вого бізнесу переважно за­криті. Тримається тільки ба­зар. Та й він ледве животіє.

— Там Ви й купували продукти?
— У цьому не було потре­би. Хлопці пригощали бор­щем, кашею з м’ясом, сма­женою рибою.
Їхня позиція на одній з околиць міста. Готові стра­ви привозить польова кухня. А відпочивають у старій хаті — сплять покотом на підлозі.

Нам із чоловіком на чо­тири дні віддали продукто­вий сарай. Це був як покра­щений готельний номер — радіо, ліжко...

За цей час Катя встигла познайомитися з деякими побратимами Олександра, розпитати їх про домівки, про рідних.

— Більшість такого ж ві­ку, як мій Сашко, — за 40. Не бізнесмени — прості трудя­ги без зв’язків і багатих дру­зів. Тому не мають підходя­щої техніки — пересувають­ся автівками, якими приїха­ли з дому.

Каже: ледве впізнала свою «Шевроле Лачетті» — на війні їй дісталося неаби­як. Ще більше постраждав «Рено» іншого військового. «Рани» на ньому загримува­ли фарбою, яку вдалося зна­йти. Яскравою як зеленка. Та головне — машина на хо­ду. Втім чи надовго? Адже їз­дить автівка не по асфальту, та ще й під обстрілами.

— Хлопці збирають гро­ші на пікап зі своїх зарплат, бо ніхто з них не звик проси­ти. Але їх тільки 13. Самим не впоратися, — продовжує Катерина.

Вона таки вмовила чо­ловіка написати звернен­ня до земляків — розказа­ти про ситуацію і попроси­ти підтримки донатами. Роз­містила оголошення в соц­мережах. І сама зверталася
до кого тільки могла. На сьо­годні вдалося зібрати біль­шу частину суми. Залиши­лося 120 тисяч гривень. Але збір майже зупинив­ся. Разом із тим ситуація під Покровськом все більше й більше загострюється. Та й осіннє бездоріжжя не за го­рами. Для всіх, хто захоче допомогти військовим хоч невеликою сумою, пові­домляємо номер картки: 5375 4112 2021 7983. Посилання на монобанку >>>




Коли поверталася до­дому, Катерина зробила ще одну добру справу — ви­везла з Покровська жінку, яка у 83 роки залишилася сама не лише у своїх чоти­рьох стінах, а майже в усій п’ятиповерхівці: практично всі мешканці будинку виїха­ли. Це при тому, що жінка на­силу ходить і погано бачить. Про неї Катерина дізнала­ся від знайомих зі Сновська — далеких бабусиних роди­чів, бо близьких у неї в Укра­їні немає:

— Попросили Катю пе­редати невеличку — щоб не обтяжувати — посилочку, а вона у відповідь: «Якщо тре­ба, я можу привезти цю жін­ку». Хоч і знала, що в дорозі буде нелегко. Інші б і за гро­ші на таке не погодилися, а вона сама запропонувала. Величезне їй спасибі!

— Чи не найбільше мене вразив у квартирі бабусі... спальний мішок, — розказує Катерина. — Їх видали жите­лям, які збиралися залиша­тися в місті до останнього
— без тепла, без світла. Во­на бідкалася, що не зможе в нього залізти.

Довгий шлях старенька витримала мужньо, хоч для неї це було важко. Тим біль­ше стояла спека. Добре, що її речі я відправила поштою. Із собою в нас було тільки необхідне в дорозі і доку­менти.

У Дніпрі — пересадка. Дістати квиток до Києва за прийнятною ціною нереаль­но. Зате їхали поїздом «Інтерсіті» у вагоні першого класу. Бабуся бачила такий транспорт уперше. І мандрувала так далеко — теж. Наскільки могла, роздивля­лася місця, які проїжджали. Повторювала: «Яка ж вона красива, Україна!»

До Києва ми прибули ввечері 12 серпня. Місто ся­яло вогнями. Моя супутниця була приголомшена: «Стіль­ки світла!»

...Зараз Марія Моска­ленко (так звуть жінку з Покровська) мешкає в Седневі — у людей, які до цьо­го її наживо навіть не бачи­ли. Але це вже інша історія. Ії ми розкажемо в наступно­му номері.

Джерело: газета “Гарт”, Марія Ісаченко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Добавить в: