• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » «Донька називає мене помєхою в житті»


реклама

«Донька називає мене помєхою в житті»

 

72-річна Валентина Равковська понад сорок років проживає у Локнистому Менської ОТГ. Приїхала жити на батьківщину матері із Сибіру, де народилася. Українську мову не вивчила, розмовляє російською.


Валентина Равковська

— У крайній хаті мені живеться хорошо. Хата — на два входи. Поряд пожежна охорона і нові пожарники гарні. Знаходяться у другій половині дома. Чотири зміни по два чоловіки. Вони й мене охраняють, — посміхається Валентина Вікторівна і показує на будинок. — І вночі можу вийти і нікого не боятися. У людей злодії лазять і по хатах, і по сараях. А до мене тепер бояться підходити.

Спираючись на палицю, жінка продовжує розмову.

— Перші дві доньки-близнючки померли майже одразу після народження. Світлана, третя донька, часто хворіла. З чоловіком розійшлися. Донька від іншого, з ним навіть не жили разом. Жила з батьком і мачухою.

Вирішила поїхати з нею з Кемеровської області, Західного Сибіру, у Локнисте. Доньці тоді був рік і чотири місяці. Мама родом звідси. Поїхала у Сибір працювати на шахті і там познайомилася з батьком. Народилася я. А коли мені було дев’ять місяців, її згвалтували і вбили. Вона-мене ще груддю годувала.

І мені тут діставалось добре, як приїхала ще колгосп був. Але я стойкая женщина, я сибірячка!


Світлані 41 рік. Вивчилась на бухгалтера з відзнакою. Працює у Польщі. Мені це не подобається. Незаміжня. Є кавалер, але заробіток у нього малий. Усе віддає за квартиру в гуртожитку, жить не за шо. Через це і сваряться. Світлана забирає його з собою у Польщу, а він не хоче. Вона не хоче в Україні жити. Там у неї всі умови. І заробіток гарний. А я ж без неї город не посаджу.

Донька сказала, я їй помєха в жизні. Бо треба розриватися на дві країни.

Внуків немає і не буде. Я приказала, щоб не було. Вже пізно. При такому житті вони не треба. Квартири немає, живе на зйомній — це раз. Роботи немає — це два.

Біля будинку прогулюється чорно-білий котик. Розмову перериває крик півня.

— Ваш оце старається?

— Мій. Дочка проти була, щоб я щось заводила. А я не хочу магазинні яйця їсти. Хазяйство не можна тримати. Приходять у двір лисиці і прилітає коршун. Три курки сьогодні випустила і ходжу за ними всюди, пасу. Бо вкрадуть. І собаки страждали. Поки сусідка собаку, віднімала, так скажена лисиця на неї кинулась.

Це Кузя, — киває Валентина Вікторівна в бік котика. — А перед ним був у мене такий гарний кіт. Слухняний, нe шкодливий. З ним навіть розмовляла. Випустила зранку на вулицю і його не стало. Вхопила лисиця. Тепер боюсь котів випускати.

Ольга Самсоненко, Вікторія Товстоног, тижневик «Вісник Ч» №15 (1822), 15 квітня 2021 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Валентина Равковська, Локнисте, людські долі, крайня хата, «Вісник Ч», Ольга Самсоненко, Вікторія Товстоног

Добавить в: