• Брухт ДальнобойСервис


реклама

Що залишаємо після себе?

Життя людини котиться, як той чумацький віз – поскрипує-плаче, дзвенить-сміється… Людина сама тримає у своїх долонях любов та щастя. Життя – цікава річ: завжди трішки сон, трішки марення, трішки реальність. І завжди – любов. Завжди - страх за близьких. Бажання обійняти їх, захистити. Земля ні в якому разі не обертається безглуздо, і світом не керує зло. Все розкладено по потрібних шухлядах у великій шафі Всесвіту. Все так, як має бути – яблуня має не тільки коріння, а й зелені гілки, які розквітають весною, і яблука, що падають у траву восени…



«Спочатку було слово…»

Галина Петрівна Ворончихіна
– яскрава постать педагогічної спільноти міста. Пропрацювала вчителем 42 роки, викладала російську мову та зарубіжну літературу. Народилася в Прилуках. Про своє дитинство згадує: - 1946 рік - перший мирний, післявоєнний. Країна відроджується народженням дітей...

Мій батько, росіянин, який закінчив війну 20-річним хлопцем, потрапив у госпіталь Прилук та тут і залишився. Чи то мальви причарували, чи то українська дівчина Валентина. Але від любові народжуються діти, ось так і я народилася вже під мирним небом. Життя було складне, але радісне. Сім’я звичайна: батько електрик, мати - кравчиня. Та незвичайним було бажання обох виростити єдину доньку гідною і щасливою. Найяскравіший спомин дитинства - печиво і сметана, смачнішого не пробували, життя післявоєнне було бідним. А ще - перша ілюстрована книжечка з казками, яку читала мама, а я, слухаючи її, не могла нанюхатися запахом її сторінок, насолодитися змістом її оповіді. А батько читав напам’ять «Конька-горбунка» і теж залюблював у книгу. Книжка в сім’ї була обов’язковою…

Про те, що вона буде вчителькою, знала вже з четвертого класу – тому всі однокласники називали її не інакше, як Галиною Петрівною. Мала красивий каліграфічний почерк і до одинадцятого класу переписувала зведений
шкільний розклад уроків. А вчинки і поведінку педагогів оцінювала подумки за формулою: «А я б зробила не так››. Вона завжди мала власну думку, мабуть, не завжди вірну, але уміла її аргументовано відстояти. Вчилася гарно, а з поведінкою були проблеми, бо вроджене почуття справедливості (воно, напевно, поперед неї народилося) інколи виривалося на волю неочікуваним словом. Ось тому й називали вчителі Галину російським словом «строптивая». А ще вона дуже любила малювання, працю і фізкультуру. Майже всі гуртки були її, спортивна школа теж. Гаджетів тоді не було, навіть телевізор в їх сім’ї з’явився, коли Галина була вже студенткою інституту…

Школу вона закінчила з медаллю, проблем до вступу у виш не було - набрала 19 балів з 20 можливих у Ніжинському педагогічному. Навчалася на філологічному факультеті, бо літературу і мову любила завжди. І за це безмежно вдячна своїй улюбленій вчительці Ніні Іванівні Філоненко. Література для неї - це можливість говорити з людьми в діалозі через мистецтво слова... А ще - джерело формування людського духу, роздуми, як жити по правді... Серед її улюблених – книги Лесі Українки, Ліни Костенко, Антона Чехова, Павла Загребельного, Федора Достоєвського…

«Не здивуєш - не навчиш…»

Після закінчення інституту пішла до дітей: спочатку до сільських, потім – міських. Від самого початку вона зрозуміла істину: знання фактичного матеріалу та вміння ним зацікавити - запорука успіху учительської професії:

- Не здивуєш - не навчиш! А якщо ще й чужих дітей любиш не менше, ніж своїх власних, то це вже гарантія результату в роботі. Головне - віднайти у дитини талант (безталанних дітей немає), а тоді вже й нанизувати у
вихованні цілі та очікувані результати... Працювала я, в основному, в школі №10. Учні були різні, запам’ятовувалися, зазвичай, неординарні зі знаком мінус. Бо вони завжди важкі й талановиті, їх виховуєш з особливим трепетом і надією... При цьому вдячними, частіше за все, виявляються, в першу чергу, важкі, які в майбутньому стають хорошими надійними людьми. Завжди любила норовливих, бо сама така…

Сотні дітей завдяки їй полюбили літературу і мову, Книгу і Слово, десятки молодих педагогів вчилися у неї педагогічній майстерності …

Її власні діти пішли шляхами батьків (й чоловік пані Галини теж працював у школі), вчительський хліб прийшовся їм до смаку: син Олексій викладає нині інформатику у педколеджі, донька Таня – заступник директора гімназії №5 та викладач мови й літератури. Їх життя склалося, їх поважають і цінують скрізь, за власних дітей їй не соромно перед людьми. А внуки, як жартує Галина Петрівна, ще в «творчому» процесі...
Два яблучка на гілочці…
У неї дві онучки – старшенька Ася і молодшенька Іринка. Вона ніколи не дозволяє собі їх нудно повчати, нав’язувати свою думку, завжди питає: «А ти як думаєш?». Ненав’язливо подає приклад стереотипу поведінки, не забуваючи , що діти завжди придивляються до дорослих та копіюють їх.



- Чому навчаю своїх власних онуків? Бути людьми: в роботі - не лінуватися, в спілкуванні - бути обережними на
слово і вчинок, в дозвіллі - не виходити за межі розумного і дозволеного... Це в головному! А ще: вміти бачити книгу, цінувати в ній головне і прекрасне. Ще - кататися на велосипеді, малювати (часто проводимо домашні малювальні конкурси); шити, вишивати, моделювати одяг - все те, що сама люблю і вмію... Ася дуже швидка на конкретне слово і діло, а Ірина має художні здібності, то навчається у школі мистецтв на образотворчому відділенні... Обидві хороше вчаться, а вдома допомагають дорослим в усьому.

Її хвилює ситуація у сучасній школі, не завжди продумані програми та підручники, в яких багато суперечностей. А ще, з болем говорить вона, зовсім недавно наша освіта була кращою в світі, тепер все не зовсім так. Її насторожує, що нинішні діти, завдяки гаджетам, частіше живуть у віртуальному світі, ніж у реальному. І це дистанційне онлайн навчання їм не на користь, бо школа повинна бути реальною,
а не віртуальною. Чи будуть вони при такому навчанні мати особисту думку, вміти брати на себе відповідальність та уміти приймати рішення, чи не виростуть інфантильними?..

Вона зібрала для своїх дівчаток гарну бібліотеку, в якій є поезія, зразки світової літератури, буклети і альбоми
мистецьких образотворчих надбань, в яких роботи Мікельанжело і Рафаеля, Рєпіна і Айвазовського, Сурікова і
Васнецова, Самокиша і Куїнджі... В її бібліотеці - 17 великих краєзнавчих альбомів- подорожей по Україні і рідному краю з підписами і фотографіями: Прилуки і Прилуччина, Чернігів і Чернігівщині, Київ і Київщина, визначні міста і села України... Вона оформила їх сама для дітей та онуків, бо має 25- річний досвід роботи екскурсоводом по Україні.Частенько листає їх з онучками, бо зібрані там фотографічні та історичні матеріали, які завжди викликають інтерес...

«І на тім рушникові оживе все знайоме до болю…»

15 років вона вже поза школою, і тепер, нарешті, є час для того, щоб повноцінно присвятити його сім’ї, дітям і онукам. Весь вільний час (нічний, як правило), вона займається улюбленою справою - вишиває бісером й нитками. Багато картин подарувала родичам, кумам, просто хорошим людям... Це біля сорока робіт. Навмисне колись підрахувала - одна лише картина бісером «Кам’янець – Подільська фортеця» має десятки тисяч бісеринок, а вколоти голкою треба удвічі більше...

За допомогою голки і своїх талановитих рук вона створює дивовижні шедеври. На її картинах квітне бузок і кружляє у повітрі осіннє листя, пливуть лебеді, а сніг, живий і м’який, лагідно укриває землю… Її «Пори року» витончені і світлі, на них ми бачимо не тільки чарівні пейзажі рідної землі, а й особливе світобачення майстрині та її безмежну любов до життя! Мабуть, настав час для її персональної виставки у нашому місті!

Для дітей своїх та онучок (прийде час, і вони знадобляться дівчаткам) вона вишила весільні ікони та рушники, а ще - українські сорочки та блузки. Вони випромінюють нескінченну материнська доброту, теплоту рідного батьківського дому… Взагалі, пані Галина вишила вже 27 ікон, які роздарувала всім своїм рідним та подругам…





Єдине справжнє золото

Щодня вистачає у пані Галини справ – без діла вона не сидить:

- Старіти мені ніколи, хоча пролетіло вже легкокрилим птахом 74 роки... В дзеркало майже не дивлюся, бо напрошується відразу питання, де поділася краса жіноча? Та я не сумую, бачу, що вона сповна передалася в спадок моїм дівчаточкам - онучкам, а значить - продовжилась, не щезла... До цієї краси та ще дай, Боже, моїм онучкам долі!..

Може, я й не так вже стара, як давня? Сама собі інколи кажу - ти ж серце молоде маєш, будь же цим втішена... Мрію про те, що дівчаток своїх побачу колись у весільному вбранні, а там і правнуків… Дай, Боже!

Галина Петрівна не любить засиджуватися вдома, хоч це не завжди можливо – вона доглядає свого хворого 96-річного батька Петра Климовича. Інколи діти подміняють її біля ліжка немічного, тоді їй вдається ненадовго вийти «в люди» - на заняття лікувальною фізкультурою з колежанками, на засідання клубу книголюбів «Джерело», в бібліотеку на презентацію… Завжди елегантна, красива (даремно вона вважає, що краса її кудись поділася, це не так), спокійна, приязна – по ній не скажеш, що в її житті були і є важкі дні і проблеми. Її делікатність, шляхетність і мудрість, її невміння скаржитися на життя приваблюють та захоплюють.

Її обмірковування творчості відомих письменників на клубі книголюбів завжди глибокі, продумані, цікаві… Так, інколи їй дійсно буває психологічно важко через стан батька, інколи хочеться себе пожаліти, але вона намагається не занурюватися глибоко в цю печаль – її рятують поезія, книги, вишивання, спілкування з цікавими творчими людьми. А ще – родина, як єдине справжнє золото в цьому божевільному світі:

- Від всіх печалей та проблем мене рятує моя сім’я – мої дорогі діти Тетяна та Олексій, зять Олександр, невістка Тетяна, онучки-- допомагають в усьому, підтримують. Спасибі їм до землі!

Міркуючи над тим, що вона залишить по собі дітям і онукам, зробила ремонт будинку, в якому жила ще з дитинства разом з батьками. А ще - насадила садок з 22 плодових дерева. Це вже третій сад на цьому подвір’ї – перший посадив тут дідусь по материнській лінії Олексій. В родині його звали Альошею, він і хату цю колись збудував. Другий сад садив татко, тепер ось – вона. В саду тому – черешні, абрикоси, кущі смородини, багато яблунь зимових та літніх сортів. І вони із задоволенням ласують яблуками, пригощають ними друзів та сусідів…

Життя людини котиться, як той чумацький віз – поскрипує-плаче, дзвенить-сміється…

Що ж отримують наші діти та онуки у спадок від нас? Безліч речей, і вони у кожного щоразу різні. Отримують абсолютну внутрішню свободу, особливе світосприймання, досвід. Любов до книги, повагу до власного Роду, бо дерево без коріння не росте. Здатність випереджати час, любити людей і життя. Рушник, розшитий птицями. Сад, що квітне кожну весну…

Джерело: газета "Прилуччина", №8, від 25.02.2021, Лілія Черненко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Ворончихіна, педагог, Прилуки

Добавить в: