• Брухт ДальнобойСервис


реклама

«Війні нас вчила війна»

– Добровольці – це звичайні хлопці та дівчата, які нічим не відрізняються від кожного з нас. Хіба, одним – вони завжди прагнуть бути там, де потрібні саме зараз, – розпочинає музейну зустріч «Герої-добровольці поруч з нами» директор Чернігівського історичного музею імені Василя Тарновського Сергій Лаєвський.



Під час заходу у Військово-історичному музеї чернігівські добровольці – активні учасники патріотичного руху, люди, які в 2014 році пішли захищати Україну за покликом серця, ділилися своїми історіями зі старшокласниками.

– Ці хлопці тоді розуміли всі складнощі, але ні на що не зважали і добровільно пішли на фронт захищати українську землю, – продовжує Сергій Лаєвський. – Враховуючи те, що війна не скінчилася і ситуація на фронтах загострюється, досвід і знання учасників бойових дій, ось такі зустрічі зі школярами – важливі й цінні. І дуже знаково, що це спілкування відбувається в музеї, поруч з експозицією, яка носить назву «На наших плечах Україна». Щоб кожен відчув, який тягар наші добровольці звалили на свої плечі тоді, у 2014-му… Коли українська армія була розвалена, як матеріально, так і морально.


Добровольці Дмитро Лях, Олексій Кривопиша і Володимир Мироненко

Історія №1: «Я б собі цього не пробачив»

Доброволець Володимир Мироненко, 32 роки.

Колишній боєць батальйону «Чернігів», позивний «Фестиваль»




– Позивний пов’язаний з моїм стилем життя, вмінням організовувати заходи, різні свята, приміром. Тому побратими мене й нарек­ли так, – пояснює Володимир. – Я навчався у 15-му ліцеї в Чернігові. У шкільні роки захоп­лювався футболом. Вчився посередньо, жив звичайним життям. І якби у дев’ятому класі мені хтось сказав, що я колись займатимусь бойовими мистецтвами, піду на війну з доб­рої волі та потім отримаю три вищі освіти – я б сказав: «Ви, мабуть, з іншої планети! Про кого мова?!» Але все змінилося…

Коли йшов на війну, мав освіту бакалавра, нормальну роботу, влаштоване приватне життя. Тоді мені виповнилося 25-ть… Перед цим – Революція Гідності... Ми всі дуже переживали. Збирали майдан у Чернігові. Виступали з трибуни. Моє рішення піти добровольцем було обґрунтованим. Мав внутрішнє переконання: я не можу залишатися тут, коли побратими, набагато молодші за мене хлопці, воюють, а я – ні. Ще й звістка – мій товариш потрапив під мінометний обстріл і отримав поранення… Я просто не міг… Я б собі цього не пробачив.

Поговорив про це з батьками. Було непросто. Спочатку мої слова маму і тата шокували. Але згодом вони прийняли моє рішення, і я відчув їхню підтримку. Мені вона була дуже потрібна... Щодо особистого життя, то кардинальну зміну воно не витримало, але то вже інша історія.

– Тоді я думав, що йду на місяць-два, – згадує доброволець. – Домовився на роботі, щоб за мною лишили місце. Я ж скоро повернусь! Втім, «місяць-два» у моєму випадку перетворилися на півтора роки.

Ми йшли дуже вмотивованими виконувати свій чоловічий обов’язок. Ми йшли захищати землю – свою Батьківщину. Ми йшли – за країну, за націю, за народ! Відчували себе творцями історії України... У мене й нині такі ж відчуття. Хоча натепер війна має політичне забарвлення... Але повірте, ті ж самі погляди і переконання живуть усередині мене. Перші мої ротації – це така маленька приватна романтика на все життя, котру можуть зрозуміти тільки найближчі побратими, які були там.

– Війні нас вчила сама війна, – каже Володимир Мироненко. – П’ятиденний вишкіл перед фронтом нам майже нічого не дав. Хіба якісь загальні поняття... і дозволили зробити три постріли. Та тоді ми вважали себе супергероями! Насправді ж війна – це позиція, певні тактичні дії... і дуже багато травм та втрат від артобстрілів.





Уже потім, після першої ротації, ми мали і телефонний зв’язок, і гарячу воду, і світло. Були періоди повної тиші, це темінь, місцевість, де не ловить мобільний. Така собі зона недосяжності. Коли ніж – і виделка, і ложка, і все на світі. І побратими у цей час там – твої найрідніші люди.

Небезпека завжди була з нами поруч. Постійні мінометні обстріли. Під час однієї такої ситуації я отримав контузію. Після медогляду мені заборонили повертатися до своїх і лишили в госпіталі на пару тижнів. Я все казав медикам, що почуваюся добре, що все нормально... Аби швидше виписали і знову йти в бій.

Наразі Володимир Мироненко активний у громадській діяльності. Він – голова Координаційної ради ветеранів АТО/ООС при Чернігівській ОДА, голова громадської організації «Мстислав».

Найзаповітніші мрії добровольця – створити міцну і щасливу родину та розбудовувати вільну і сильну Україну.



Історія №2: «Щоб не викликати підозри, вдягнув шорти, майку і взув кросівки»

Доброволець Дмитро Лях, 25 років.

Колишній боєць батальйону «Чернігів», позивний «Поляк»



– Я навчався у школі з поглибленим вивченням іноземних мов, закінчивши її – вступив до Чернігівського педагогічного університету на філологічний факультет, – розповідає про себе Дмитро. – Чесно, пішов у виш, бо не хотів служити в армії. Вона мене зовсім не приваблювала, вважав, що це – не для мене. Але життя так склалося, що почалася Революція Гідності, далі – анексія Криму, вій­на на Сході України, і я не міг спокійно споглядати на це все. До того ж я був активістом націоналістичного руху. Україну завжди любив і сидіти вдома – не варіант. Тим паче у буремний час.

Йти воювати вирішили з другом. Утім, у військкоматі нам сказали: «Ви – хлопці молоді, в армії не служили, військової спеціальності не маєте... Що ми з вами робитимемо, якщо ви нічого не вмієте?!» Мені тоді всього 18-ть було. Тож, як кажуть, пішли в обхід, попросилися до добровольчого батальйону «Чернігів». І так почався мій шлях на війні, який тривав з серпня 2014-го по 2018 рік.

– Якось так сталося, – продовжує доброволець, – ми з товаришем не домовлялися, що казатимемо батькам. Було літо, я своїм повідомив, що їду на заробітки на Азовське море, мовляв, працюватиму офіціантом. Моїм казкам вони повірили, були спокійні. Друг більш реалістичнішу версію вигадав – їде на військові збори на кордоні Чернігівської області та Росії.



Коли настав час відправлення, зібрав сумку з літнім одягом, для правдоподібності поклав туди ще й рушника. Узяв також один комплект форменного одягу, який був ще з часів Революції Гідності. І так, щоб не викликати ніякої підозри у рідних та сусідів, вдягнув коротенькі шорти, майку, взув червоні кросівки Saucony... До речі, це взуття витримало не одну ротацію! І уявіть, як здивувався тоді комбат моєму вигляду: прийшов такий собі хлопчина в шортиках на вій­ну. Він дав мені всього хвилину переодягнутися.

– На той час телеканали знімали кожний підрозділ, який йшов на ротацію, і показували в своїх ефірах, – продовжує Дмитро. – Мій друг потрапив у кадр. Батьки його, звісно, впізнали з екрана телевізора. Так наш обман було викрито. Додзвонитися до нас рідні не мог­ли, пару тижнів ми були без телефонного зв’язку у Станиці Луганській... Ну, а далі всіх бійців чекала справжня вій­на. Я добре пам’ятаю перший реальний бій. Якийсь час навіть не міг розмовляти, тобто все розумів, що відбувається, але мову відібрало...



Наразі Дмитро Лях вивчає основи кібербезпеки, не полишає громадську діяльність, він голова Громадського формування з охорони публічного порядку «Національні дружини – Чернігів».

У майбутньому планує закінчити навчання у виші, яке розпочинав до війни. На запитання, чи пішов би знову добровольцем на фронт? – Дмитро не вагаючись відповів:

– Так! Україна – це моя любов.

Історія №3: «Ми дуже переживали, що не встигнемо повоювати»

Доброволець Олексій Кривопиша, 26 років.


Колишній боєць добровольчих підрозділів «Шахтарськ» та «Правий сектор»



– Родом я зі Славутича, де наразі проживають батьки, – розповідає Олексій. – З дитинства займався у спортивних гуртках, маю і музичну освіту. З підліткового віку – у націоналістичному русі. Після школи навчався в Чернігівському технологічному університеті. На війну пішов на другому курсі, у 19-ть. Це був червень 2014-го. Понад два роки був там. Потім півроку попрацював на Чорнобильській станції, зрозумів – не моє, і пішов служити за контрактом на три роки до лав Збройних сил України.

Коли збирався на війну, зателефонував мамі, сказав – поїду на військові збори в Десну приблизно на місяць. Правди не сказав, щоб не хвилювалася.

Тривалий час нас не відправляли на фронт, і ми дуже переживали, що не встигнемо повоювати. Тоді я думав, що війна ось-ось закінчиться. Насправді ми боялися не вій­ни, а того, що не потрапимо на неї...

– У шкільні роки я займався пейнтболом, вдягав форму, бігав з автоматом, – додає доб­роволець. – Брав участь у змаганнях, мав дуже хороші успіхи в цьому. Мама часто запитувала: «Навіщо це тобі?» Відповідав: буде війна – буду тебе захищати! Так воно й сталося. Але коли я прибув до свого підрозділу, зрозумів, що я нічогісінько не знаю і не вмію.

Наскрізне поранення гомілки отримав під час штурму селища Піски. Куля вийшла, осколок від неї довелося видаляти. Лікувався півтора місяці. І тоді таки довелося в усьому зізнатися батькам.

Старався пересуватися без милиць, хоч сильно боліла нога. Усе, аби лікарі швидше відпустили мене на фронт...



Війна мене майже не змінила. Просто відбулася переоцінка цінностей. Якщо раніше для мене було важливішим щось матеріальне, то нині це також важливо, але це не головне, на чому потрібно зациклюватися.

...Місія добровольців і чи ми виконали її? На той час на нас поклали, можна так сказати, увесь фронт. Вважаю, що із завданням – зупинити ворога і за можливості витіснити – справилися. Тоді, на жаль, добровольчі батальйони не мали потужного спорядження, важкої зброї... Стрілковою зброєю і якимись мінімальними наметами важко вести повномасштабну війну. Але зупинити агресора і відбити населені пункти було реально.



Взагалі війна і моя особиста історія – це дуже серйозні речі. По-перше, свідомий крок піти на фронт. По-друге, я розумію, якщо б тоді ми не пішли захищати рідну землю, можливо, тепер жили б в іншій країні.

Наразі Олексій Кривопиша працює інструктором з тактичної підготовки. Близько десятка його учнів боронять нашу країну на Сході України. Також доброволець разом зі своїми однодумцями щороку влаштовує військово-патріотичні наметові табори для дітей, проводить вишкіл для підростаючого покоління.

Після участі в бойових діях Олексій повернувся до навчання в університет і отримав диплом інженера-механіка. Більше року, як одружився.

Лариса Галета, «Деснянка» №12 (851) від 25 березня 2021

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: добровольці, АТО, Галета, Деснянка

Добавить в: