• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Від «Марічки» до «Чумацького Шляху», або Останній баяніст


реклама

Від «Марічки» до «Чумацького Шляху», або Останній баяніст

Прачівський будинок культури, як і інші на Борзнянщині, споруджений кілька десятиліть тому. Будівля зовні і всередині дуже нагадує Височанський будинок культури, а дірка в даху й відсутність опалення в концертній залі красномовно свідчать (точніше – кричать, але як горохом об холодні стіни): «Рятуйте, люди добрі!» Скільки ще простоїть ця прикрашена посірілими від часу колонами будівля? Чи побачить вона руки майстрів, які вдихнуть нове життя, відремонтують, відреставрують її? Але, як і в багатьох інших закладах культури нашого краю, тут життя ще не зовсім згасло. Тут балансують між карантинно-локдаунними умовами і тимчасовими дозволами давати невеликі концерти, намагаються йти в ногу з часом, знімають і монтують виступи онлайн, які в умовах пандемії безпечніше переглядати з екранів телефонів або комп’ютерів, не виходячи з дому. Карантин карантином, а роботу робити треба.

На війну так і не потрапив, бо… вмів грати

Директор будинку культури Світлана Горілко й художній керівник 54-річний Анатолій Осипенко на роботі. Спілкуюся й дізнаюся, що музика стала покликанням цього невисокого худорлявого чоловіка ще з дитинства.



На фото зліва Анатолій Осипенко

– Пам’ятаю, батько купив мені за п’ять рублів гармошку «Марічка», а пізніше дядько, який працював у воєнному оркестрі в артучилищі в Хмельницькому, привіз баян. Так і грати навчився. Із семи років вже освоїв гармошку, а з восьми – баян, – каже художній керівник. І він сам, і його ровесники добре пам’ятають існування у Прачах духового оркестру, який організував Михайло Петренко й куди набирали старшокласників. Тож із п’ятнадцяти років Анатолій разом із однокласниками Валентином Сіменком, Миколою Войтенком, Андрієм Шевченком та іншими хлопцями вже не тільки грали в оркестрі, а займали призові місця в районі та області. Без їхніх виступів не обходилося жодне свято: Першого снопа, обжинків, День Перемоги. Виступали на полях і фермах, у райцентрі.

Армійська служба Анатолія припала на роки війни в Афганістані. Після «учебки» в Шинданді, де стояла їхня бригада, майже всіх хлопців відправляли воювати.

– Одного дня нас вишикували й спитали: «Вийдіть і скажіть, хто на якому інструменті грає?». З тисячі чоловік вийшло тільки троє: я і двоє хлопців з Дніпрорудного і Ровеньків. Так ми залишилися з ними в оркестрі й не раз проводжали хлопців на афганську війну маршем «Прощання слов’янки»… Хоча нас тоді так замучувала служба і командир роти, що зібралися всім оркестром і написали рапорт: «…хочемо служити в Демократичній Республіці Афганістан». Але ротний нам сказав так: «А я хочу служить в Никарагуа. Вопросы еще будут?». «Никак нет!». Ми зрозуміли, що так, як він не потрапить в Нікарагуа, так і ми – у Афганістан.

За час служби Анатолій із іншими учасниками військового оркестру грали на різних заводах, місцевих аулах, бавовняних полях, в міському Самаркандському парку…

– Місцеві слухали нашу музику й нахвалювали: «Харашьо, братан». Коли прийшов час «дембеля», учасникам оркестру поставили умову: поки не знайдуть собі заміну, їх додому не відпустять. Тож довелося навчати грати молодших.

Пів «Жигулів» за «Ямаху»

Не покинув Анатолій Осипенко своєї мрії – бути з музикою і надалі, – тому вибір навчального закладу після армії, 1987 року, був очевидним: Ніжинське училище культури і мистецтв, де здобув спеціальність художнього керівника самодіяльного хорового колективу. Навчання доводилося поєднувати із роботою в будинку культури, де на той час баяніста не було.

– За весь мій період роботи баяністів у селі було лише троє: уже покійні Іван Терентійович Микуленко і Михайло Євдокимович Петренко. Я – третій, і, мабуть, останній. На гармошці десь хтось потроху зараз і рипає, як мій кум Юрій Войтех чи Володимир Дмитренко, а баяном уже ніхто взагалі не цікавиться, – сумно зітхає співрозмовник.
А раніше культурне життя села вирувало. У вісімдесятих Анатолій був і завклубом, і художнім керівником, також керував сільським хором, жіночим ансамблем. Перерва була в нього лише з 2008-го по 2011- й роки, коли пішов на більшу зарплату на залізницю (в будинку культури зарплати впали до 45 гривень, тим часом на залізниці – 2500).


Приблизно у 1986-1987-у роках односелець Володимир Жлукто організував музичний гурт, куди запросив ще трьох учасників: Андрія Шевченка, Володимира Дмитренка і мого співрозмовника. Назвали колектив «Чумацький Шлях», грали й співали на весіллях, ювілеях, інших святах на замовлення. А замовляли їх часто, бо це було досить престижно. Склад гурту хоч постійно змінювався, але був популярним не тільки в Прачах чи Борзні, а й на сусідній Менщині, Ічнянщині, Сосниччині, Бахмачі й навіть Ніжині.

– Коли гурт тільки створився, моя бабуся купила за шалені на той час гроші – чотири тисячі рублів – «Ямаху». Тоді «Жигулі» коштувало вісім тисяч, тож віддала, вважай, на моє захоплення пів машини. З часом ці «Ямахи» змінювалися – ми з колективом заробляли й купували нові. Спочатку співали з місцевими, тоді – з кинашівцями. Слабші учасники з часом повідпадали. Зараз працюємо з Сергієм Вараницею, Василем Драшпулем і солісткою Юлією Пономаренко (вона проживає в Києві). Співали з нами і Олена Майданюк та Ірина Янушкевич.

Під час карантину викладаємо свої виступи у фейсбук. Я пишу авторські тексти і музику до них: про село, маму, кохання, весну… Коли був юним і закоханим, то багато писав шкільних вальсів.

На чому тримається культура?

Зараз Анатолій Іванович із прачівським жіночим ансамблем «Полісяночка» (не плутайте з однойменним з Носелівки!) працює онлайн. То на День Перемоги біля пам’ятника в центрі села запишуть відео на телефон, то дитячий новорічний ранок у будинку культури для молодших школярів проведуть, але дотримуючись карантину, без глядачів.





На фото четверта зліва Світлана Горілко

– Я акомпанував, а дітки виступали, – каже чоловік. – Зняли, змонтували і виставили відео, його переглянули багато людей. Також минулого року зайняли перше місце у онлайн-звіті художніх колективів Борзнянської громади й виграли приз.

Чесно кажучи, ми вже ніяк не дочекаємося, щоб виступати перед глядачами, а не знімати відео перед порожнім залом.
Хоча жителів у селі з кожним роком меншає, літні люди через пандемію з домівок майже не виходять, молодь виїхала на заробітки. Також зал для виступів, у якому свого часу навіть стоячих місць не вистачало, зараз не опалюється. Якби трохи «підлатати» стелю, встановити «буржуйку», оновити ансамблю концертні костюми й додати пару мікрофонів – то можна було б говорити про середній рівень розвитку культури в селі. А поки що все тримається майже на самому ентузіазмі.

– Музика для мене – це святе. Я нею просто живу, – каже Анатолій Осипенко. І поки так буде, доти лунатиме селом пісня під акомпанемент останнього баяніста.

Джерело: Газета "Вісті Борзнянщини" №5 (9927) від 30.01.2021, Людмила Шульжик

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Осипенко, Горілко, «Полісяночка»

Добавить в: