Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям про людей » У жіночому «батальйоні» Тетяни Осипенко найголовнішою є прапрабабуся!

Радио
Радио

У жіночому «батальйоні» Тетяни Осипенко найголовнішою є прапрабабуся!

 

У своїй трудовій книзі Тетяна Осипенко має тільки єдиний запис, і це саме ця професія виношувалася у мріях із самого дитинства. Жінка пишається своїм єдиним сином, який пішов добровольцем до армії і 4 роки захищав рідну землю від ворога. Найголовнішою берегинею в родині Осипенків є 93-річна бабуся Анастасія, яка допомагала глядіти свою праправнуку Алісу, коли її батько захищав Батьківщину. На балконі Тетяна Миколаївна свято зберігає старовинний глиняний посуд для випікання пасок, який отримала у спадок від своєї бабусі Анастасії Степанівни, жінка щороку пече в ньому святий хліб на Великдень з особливим трепетом, адже посуд має вік понад сотню років і жінка вважає його оберегом!



НЕЗАБУТНІЙ СМАК БОРЩУ І ТРІЙЧАК З ВАРЕННЯМ

Тетяна Миколаївна Осипенко вже 28 років працює у КЗ «Сосницький реабілітаційний центр» вихователем. Про неї, без перебільшень, можна сказати відомим висловом з фільму «Кавказька полонянка» - спортсменка, комсомолка і просто красуня! А ще жінка має добре, щире серце і артистичні таланти, які помітили з першого класу. Дитинство дівчинки протекло в Гутищі, де жила бабуся, дідусь. Літо, річка, сосновий ліс, друзів багато. Будинок діда стояв у центрі села, навпроти магазину, клубу. Біля двору росла велика верба, на якій дід зробив гойдалку. Ох, і весело діти щебетали біля неї. Добре пам'ятає, як ходила ловити рибу на лагідну Убідь зі своєю хрещеною Надією Миколаївною, яка батькові доводилась рідною сестрою. За магазином, ближче до лісу, знаходився колгосп, де жили коні. Паслись на лузі. І цей тупіт копит закарбувався в пам'яті маленької дівчинки на все життя, як щось рідне, дороге, що гріє згадку про щасливе дитинство все життя.

До першого класу Тетяна пішла в Сосниці, де звили гніздечко батьки. Але за любої можливості дівчинка їхала до Гутища - там чекав її рай. Бабуся в печі готувала червоний борщ, який уміла варити тільки вона. Досі пам'ятає його неймовірний смак і признається, що більше ніхто, ніколи подібного не готував. А ще дорогим є спогад про сливове варення, яке вміла так смачно зварити тільки бабуся. Запашним варенням намазували скибки трій-чаку (білий хліб, поділений зверху на три поділки) і вперед на гойдалку. Вже у першому класі помітили її відповідальність, артистичність. Упродовж всіх навчальних років жодне свято не відбувалось без неї. Вірш розказати, програму вести, сценку зіграти - вона, як риба у воді! І до навчання ставилась відповідально, тому і закінчила школу із срібною медаллю. Найбільше подобалась фізкультура. З 5 і по 10 клас ходила до групи, де займались туризмом. їздила на обласні туристичні злети, де брала участь у змаганнях. Виборювала 1 місця і додому поверталася з грамотами. А ще любила читати. Спершу читала книги про війну. Брала в дитячій бібліотеці. А тоді її товариш дістав книгу Олександра Дюма «Граф Монте Крісто» - це було неймовірно! Першу ніч читала до самого ранку, так сподобалось видання.

Крім читання, з'явилось ще одне захоплення - в'язання. Навчилась в 5 класі. Спицями плела речі собі, мамі, меншому братику Максимку. їй так подобалось бути дорослою, відповідальною і весь час Тетяна мріяла, що буде вчителем. Школа позаду - вибір професії попереду. Мама хотіла, щоб донька пішла навчатись на юриста. «А як же мрія тоді? Ні, я хочу бути вчителем, - твердо сказала дівчина і вступила до Чернігівського державного педагогічного інституту ім. Т.Г.Шевченка на фізико-мате-матичний факультет за спеціальністю вчитель математики та інформатики. А тоді заміжжя внесло свої поправки, довелось перейти на заочну форму навчання. Тільки ось навчання на вчителя математики та інформатики передбачало тільки стаціонар. Довелось перейти на вчителя початкових класів - тут дозволялось навчатися заочно. У 1993 році запросили до Сосницької спецшколи-інтер-нату. Пішла. Через два роки народився синочок Артемко.

Вуз закінчила, диплом отримала і роботу свою обожнює. У трудовій книзі Тетяни Миколаївни один єдиний запис - прийнята на посаду. За ці роки випустила два класи. Зараз у неї третій випуск, де діти вже семикласники. Діти свою вчительку люблять. Мову жестів вивчила відразу - допомагали всі: і вчителі, і учні. Діти з вадами слуху дійсно особливі, тільки це стосується не того, що вони не можуть говорити - вони кращі майстри, спортсмени, краще володіють руками в роботі. Свою увагу вони звикли спрямовувати цілком і повністю даній справі. їх світ пізнання звужений через відсутність слуху. І саме тому цікавість в рази вища чомусь навчитись, що відкривається для них. Серед випускників Тетяни Миколаївни були обдаровані діти, які брали участь у обласних змаганнях і вигравали призові місця - це теніс, шахи і так далі. Навчити дитину мові жестів - це величезний і колосальний труд. Треба багато працювати, щоб та зрозуміла, що воно означає. З ними працюють всі - логопеди, вчителі, вихователі. Тільки так можна навчити писати і читати. Читання, це єдине, завдяки чому вони збагачують свій досвід, дізнаються щось нове. В центрі є швейна і столярна майстерні, де діти люблять займатися. І вчать їх цим наукам не просто так. Після закінчення навчання в центрі дітям з особливими потребами пропонують працевлаштування в Чернігові в обласній організації «УТОГ» (українське товариство глухих). Надають гуртожиток. Діти ідуть туди із задоволенням, адже там в них є можливість спілкування. Ще навчаючись у центрі, дітей батьки забирали додому на канікули. Дітки з нетерпінням чекали повернення назад, бо саме тут їхні однолітки - друзі розуміють один одного. Серед звичайних дітей спілкування неможливе. В основному їх ображають і нічого доброго вони від чуючих дітей не бачать. Але є і ті, хто себе шукає в інших місцях. Є ті, що стали випускниками Київського ПТУ, де здобули професію облицюваль-ника. А є і такі, що навчаються у вищих вузах. Про роки в Сосниці не забувають - для них це щось тепле, добре, рідне. Завжди з радістю приїздять на зустрічі, щоб побачитись. Не забувають і улюблених вчителів, вихователів. Давно вже випускники Тетяни Миколаївни покинули стіни рідної для них школи, та вітають її зі святами, з Днем вчителя, з днем народження. Залишаються добрими друзями і їх батьки. Вони частенько вітають тих, хто був біля їх діток стільки років і вклав у них своє серце.

ПРАПРАБАБУСИНА МУДРІСТЬ І БЕЗЦІННИЙ ДАРУНОК У СПАДОК


Артем давно став дорослим чоловіком. Під час навчання в Чернігові зустрів Діану. Закохався і одружився. Тепер Тетяна Миколаївна має 6-річну онуку Алісу. 4 роки тому Артем прийняв рішення і пішов служити до армії. Мамі про це повідомив в останній момент. «Я вмовляла його відмовитися. Плакала, дуже хвилювалась. Мене зрозуміє кожна мама. Та син твердо сказав: «Піду і крапка. Мамо, а хто ж захистить вас?» Пішов.

- За ці роки Діана їздила до Артема з донькою. Було, що жила з ним понад місяць під Одесою, де проходила дислокація його танкових військ. Алісі тоді було тільки два роки, коли її тато пішов до армії добровольцем. У вихованні Аліси допомагали всі. Син жив окремо від мене. В Сосниці живе моя мама, Олександра Андріївна. А з нею проживає моя бабуся, Анастасія Степанівна, якій уже 93 роки. Алісі пощастило - в неї є мама, бабуся, прабабуся і прапрабабуся, яка свою праправнуку дуже любить. Бабуся Настя в нашій родині є найбільшою берегинею. Вона мудра і віруюча. За

Артемка молилася щодня, щоб повернувся додому живим. Бабуся прокидається з молитвою і спати лягає з нею. Всіх постів додержується, не зважаючи на вік. Мама і бабуся багато в свій час вишивали. Зараз вишивки просто зберігаються і до них вже не таке ставлення, як раніше. Дещо віддали до музею Довженка. Мені бабуся Настя передала в спадок старовинний глиняний посуд для випікання пасок. Зберігаю його, як велику цінність на балконі, адже живу у квартирі. Посуд дуже старий. Деякий тріснутий, зверху дротиками перев'язаний, шамотить. Але для мене це така велика святість. В них моя бабуся паски пекла все життя. Знаєте, вважаю ці глиняні форми таким собі оберегом. Паски завжди добрі вдаються в них. Бабуся Настя все життя живе по Божому закону і все робить по Божому закону. Завжди і нас повчала: робіть отак і отак, і все у вас буде добре. До її слів ми прислухаємось усі.

ВПЕВНЕНІСТЬ - ЦЕ ПОЛОВИНА УСПІХУ

Тетяна Миколаївна має принципи, яких додержується - що нас не вбиває, робить тільки сильнішими. Поводься з іншими так, як хочеш, щоб поводились з тобою. А ще дуже корисно мріяти, як стверджує жінка. «Людина, яка не мріє, не живе на повну силу, - запевняє Тетяна Миколаївна. - І сміливо беріться до діла, не бійтесь, що у вас не вийде. Я ніколи не відчувала страху перед чимось невідомим - все вийде обов'язково. Повірте, що маючи таке переконання, це вже половина шляху до бажаного. Раніше в Сосниці проходив конкурс «Успішна пані». Колеги по роботі умовили мене взяти у ньому участь. Сцени я не боялася, адже виступала перед публікою всі шкільні роки. Дякую всім, хто допоміг у написанні віршів, у розробці моїх «родзинок», які переконали глядачів віддати за мене голоси. Я перемогла. Знаєте, якби в серці не носила впевненості, що все буде добре, то могла б і не бути серед переможців. Конкурс закінчився, та він поклав початок новій справі - мене запросили грати на сцені будинку культури до аматорського театру «Фенікс». Грали виставу «Олена не прийшла додому». З цією виставою брали участь в Очакові, де проходив всеукраїнський фестиваль аматорських театральних колективів. І отримали за чудове виконання вистави призове місце. Знову ж таки - половина успіху, це впевненість у гарному результаті. І щоб це не було - вистава, поїздка кудись, купити щось бажане, інше - майте віру, що все здійсниться, і саме так і буде!»

Тетяна Миколаївна має чудову фізичну форму. Струнка, підтягнути. «Це в мене генетично так сформовано, - посміхається жінка. - Я дієт ніколи не дотримувалася. Зранку обов'язково п'ю каву з сиром домашнім. Ніякого цукру, сметани до сиру не додаю - люблю відчувати справжній його смак. Дуже люблю солоденьке. Часто печу пиріжки, тортики, люблю цукерки. Та ніколи не переїдаю. їм часто, але невеликими порціями -це єдине правило в мене, - ділиться секретом Тетяна Миколаївна. - Мені взагалі подобається рух - це щось робити, їхати на велосипеді, щось робити в городі. Мама тримає корову, допомагаю з сіном і з рештою. Недалеко від неї живе мій брат Максим з родиною. Я щаслива, що рідні люди поруч. Син Артем перед Новим роком нарешті повернувся зі служби. Плакала, хвилювалась - дякувати Богу, що уберіг його. Але все рівно пишаюся ним! За час проходження служби Артем отримав медалі, нагороди, подяки. Зараз разом з дружиною поїхали за кордон на роботу. Аліса на вихованні «жіночого батальйону» в командуванні прапрабабусі», - посміхається Тетяна Миколаївна.

- Я розумію сина і ми всі їх підтримали. Роботи нема тут, а хоч і знайдеш, то це копійки. Шкода, що так склалось в країні. Серце болить, бо по батьковій лінії всі померли. В Гутищі були не так давно. Поїхали просто подивитися, побути на могилах. Від ферми вже і камінчика не залишилося - ніби нічого і не було. Магазин і клуб ще вціліли. Походили по клубу, згадали, як колись тут концерти були, кіно, люди... А тепер нема нічого і нікого. Батько помер понад 20 років тому. Будинок бабусі ми продали, та і того чоловіка, що жив у ньому, теж вже нема серед живих. Паркан упав біля дому, все бур'янами заросло. І така тиша навкруги, що серце розриває, - сумує Тетяна Миколаївна. Тут вона росла, мріяла, що буде вчителем. І мрія її здійснилася - вона стала тим, ким і хотіла бути!

Районна газета «Вісті Сосниччини» №4 (10133) від 22 січня 2022, Наталія Матвієнко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Осипенко

Добавить в:
 
 


Центр Комплект