• Брухт ДальнобойСервис


Ледь не змерзла у… хаті

В хаті 51-річної Антоніни Микуленко з села Оленівки Борзнянської ОТГ 14 градусів тепла. І це при відлизі, при плюс два на вулиці. Жінка сидить в кімнаті у зимових чоботях, теплій хутряній жилетці і в шапці.

Є груба. Її Антоніна Володимирівна протоплює тільки на ніч. Економить. У розпал хрещенських морозів цьогоріч залишилась без дров і допомоги ні в кого не могла допроситися. Антоніна Микуленко живе сама, з близьких родичів тільки брат. Він з сестрою не спілкується. Вона інвалід третьої групи, фізичні навантаження заборонені.



Антоніна Микуленко (позаду привезені дрова)


Спартанські умови

— Тільки вчора привезли мені дров, — показує Антоніна Микуленко дві купи звалених під сараєм цілих шалівок, старого брусу. — Староста послав трьох пожежників і кочегара. Привезли конем дві підводи. У дворі мого покійного діда є хлів старий. Треба просити! когось, щоб розібрали і привезли ті щекетини.

— Умови спартанські, — вибачається, запрошуючи до хати. — Ремонт ні за що робити.

В невеликій хаті (одна кімната з перегородкою) чисто, приємний запах. Меблів мало. Комод стоїть посеред хати, пересунути нікому. Між рамами вікна помічаю заснуле осине гніздо.

— Оси літали влітку і в хату залітали. Треба чоловіка, щоб розкрутив віконну раму, потім назад закрутив. Сама я цього не зроблю, — виправдовується переді мною за те гніздо Антоніна Володимирівна. В ноги, навіть через черевики відчувається холод. Газу в Оленівці нема.

— Вели газ. Люди вже обводки поробили, гроші на труби зібрали. Обдурили. Гроші забрали і на тому припинили. Ми не вели, — кахикає Антоніна. — Я тоді з батьком жила. А потім та хата згоріла.

— З п’яти років я без матері, — продовжує невеселу розповідь.

Старший на п’ять років брат Володя відслужив в армії, в Афганістані, одружився. В Ніжині, як афганець, отримав трикімнатну квартиру. Двоє дітей. А років через 10, не знаю з якої причини, він повернувся до нас в Оленівку. Дружина з дітьми залишилися в Ніжині. Пожив у батька. Тоді окрему хату в селі купив.

А я закінчила Ніжинське культпросвітнє училище. Рік проробила художнім керівником хорового колективу в будинку культури у Високому, ще рік — в Галайбиному. І зрозуміла, що професію треба міняти. Сама по собі робота подобалася, але в клубі ночами сидіти було страшно. Ходять і п’яні, і хулігани, а мені 21 рік.

Закінчила курси кухаря і приїхала додому працювати в їдальню. На поле обід возила, термоси ті тягала по пилюці, годувала. І староста наш тоді ще на тракторі працював. Добро робила всім, а тепер, як мені прийшлося, допомоги не допрошуся.

Як почала хворіти, сама звільнилася. З 2002 року не працюю. Важко було.

— А що з особистим життям, чого не склалося?

— Не знаю. Як співає Алла Кудлай: «Чи доля так пожартувала, чи щось не склалося в житті. До мене сваталось немало. Та все не ті, та все не ті», — зі смаком цитує Антоніна.

— І дитинку не народили?

— Ні. Треба було раніше думати, а не відкладати на потім. Спочатку соромилась без чоловіка дитину народжувати, а тепер вже... «після бою кулаками не машуть».

Володя зробив в своєму будинку ремонт і пішов туди. Веранду нову, сарай з батьком побудували. Сад посадили. Батько помер навесні 2015 року. Не лежав, не хворів, — інсульт. Поки брат тут жив, його сини, Олексій і Павло, в гості приїздили до діда і хрещеної. Я їх хрестила. У них самих уже тепер діти є. Але не спілкуємося. Треба було й мені тоді йти, може й життя б інакше повернулося. Тепер жалію, що не відділилася, свого гнізда не облаштувала, а все спільне було.

Батько відписав хату

— Брат мені ще допомагав трактором, у нього є. Він вже на пенсії, на групі. Руки золоті: і дерево вміє виточить, і меблі робить, і по будівництву все може. В техніці розбирається, зі сваркою працює, — розхвалює Володимира.

— Батькова хата, де я залишилась, була на чотири кімнати: вітальня, зал, спальня, кухня. Тепла, опалення парове зробили. Сад хороший. Ще за життя, як тільки брат приписався в тій своїй хаті, батько склав заповіт. В ньому і хату, і город, .і пай на мене відписав. Я ж тут все життя з ним прожила, вела господарство, сад садила. Нічого іншого в мене не було. А після смерті батька почалися скандали. Приходить Володя: «Чия хата?». І куди мені діватися? «Що мені той заповіт?». Питаю: «Ти мене з хати виженеш?». «Та ні, — казав, — не вижену». Заповіт в сільраді завіряли. Раніше сільради достатньо було.

«А хата як свічка»

— Захворіла я в 2008 році, в 39 років, — зітхає Антоніна. — Потрапила в лікарню з кровотечею. Онкологія, «по-женськи». Зробили першу операцію. Казали, що ще можна вилікувати: перша стадія, метастаз ніяких не було. Зітхнула з полегшенням, вірила, що все скінчилося. Але в 2010 вже був курс опромінення, 20 «лучів» в обласному онкодиспансері. А в 2015 році, перед Новим роком, згоріла хата.

Володя прийшов за день до Нового року, в ніч з 30 на 31. П’яний був. Афганець, та як вип’є... Я, бувало, тікала від нього, а він вікна бив. А цей раз з хати вискочити не встигла, і він зайшов. Бігала до знайомих, не достукалася. Брат явився в хату, варнякав до часу ночі, а тоді заснув. А я ж не лягала. Боялася, щоб не зробив чого. Володя казав, що на війні снайпером був. Коли вип’є, хвалився: «Я людей убивав». «Так то ж на війні, кажу, — а мене за що?» Раз прийшов до мене: «Давай, колії шукай». Це ножі, якими свиней колють. «Нащо?» «Тебе колоть».

Він спав до четвертої ранку, а проснувся — почав бігати по хаті. Кричить що-попало: «Важка сковорода!» і «Давай колії». Поліз на піч, ті ножі в нас завжди на печі на комині лежали. Брат і сам свиней колов. Я ті колії давно викинула. Але, думаю, як вже вирішив, то задушить. Злякалася. А зима, сніг. Біля хати в кущах не сховаєшся. Побігла до людей і нічого не бачила, і не знаю, що він далі робив. Аж на початку сьомої резиною горілою завоняло. Кинулись подивитися, а хата наша як свічка палає.

Забрала мене одна бабуся, родичка далека. Вже нема її. Там пожила, потім в Загорівці в двоюрідного брата жінки. Звернулася в сільраду, депутати зразу зібрали по людях гроші. Купили мені оцю хату. Знайомі допомогали, однокласники: Оля Юрченко, Валя Ярешко. Грошима і одяг давали. Дуже вдячна їм.

А в мене стався рецидив. Почалася кишкова кровотеча. 22 лютого 2016
року зробили другу операцію вже на кишечнику. І шість «хімій» після неї.

Прописана я досі на згарищі. Від хати там залишились тільки обгорілі стіни. Хлів уцілів.

— Виясняли, чого хата згоріла?

— Підпал. Дільничний брата повозив і відпустив. Свідків нема. Як підпалював — ніхто не бачив. А потім і рідня за брата стала. А на мене вже і «дурна», і «сама спалила». Ну, як би я власну хату палила, де живу?

Щодня з п'ятьма болсанками до пожежної охорони по воду

— Тут колодязь є, але води немає. В колодязях вода попересихала. З п’ятилітровими болсанками їжджу велосипедом на пожарну, там водонапірна вежа. Набираю штук п’ять, везу додому. Так щодня. У сусідів свердловини, але ніхто не хоче, щоб я в них воду брала. Посміх з мене зробили, що я з тими болсанками їжджу. А мені свердловину бити ні за що.

Сусіди до мене чомусь недружні. Конфлікти бувають.

Після опромінення дали інвалідність. Зразу після другої операції була друга група, потім перевели на третю. Це вже довічно. А що вже, як ця хвороба невиліковна. Пенсія мінімальна, 1769 гривень. Оце треба знов їхати на перевірку. Вже пропустила. Але ж з цим коронавірусом страшно по лікарнях їздити, — розмірковує Антоніна Володимирівна. — Третя група — робоча. Але... В селі всіх скорочують. Була вакансія в шкільній бібліотеці. Близька мені робота, але навіть не запропонували.

Ще раз в рік отримую гроші на паї: свій і батьків (теж по заповіту), 8,600 за один. Але ж і одежина якась треба, і взуття.

Коли тут сільрада була, то на лікування, то на хату давали по дві тисячі. Тепер приєдналися до Борзни, і Кривець каже, що фінансово допомогти не може. Але я грошей не просила, просила організувати, щоб хтось розібрав хлів і привіз дров. Розтопити і погрітися. Я б заплатила. Я замерзала, і сама ті дрова привезти не могла.

Розмовляємо в хаті вже довго. Мої руки без рукавичок починають дубіти. Я уявляю, як жінка в мінус 20, вдесяте чи вдвадцяте, замерзлими руками у відчаї набирає номер старости. А він скидає. А до кого ще звертатися одинокій людині? Ну не склалося з сусідами, може, хвороба наклала свій відбиток на вміння будувати стосунки з ближніми. Та ж хвороба не дозволяє запрягатися і тягати ті дрова самій. Залишається замерзнути?

«Хай напише заяву, щоб виділили соціального робітника»


Володимир Кривець

— Учора привезли їй дрова, що ще? — щиро дивується 46-річний Володимир Кривець, староста Оленівки.

— Ці дрова закінчаться, що далі? Жінка ледь не замерзла в хаті.

— А як я їй допоможу? — розводить руками староста. — Зараз ОТГ. Я вже не голова, а староста і бюджету в мене немає. А вона приходить: «Що мені робити?». Тепер в міську раду заяву писати треба. Можна бузину рвати, здавати. Багато є видів заробітку. Моя мама дві тисячі пенсії отримує. Але дрова купляє. Вона відкладає, — продовжує суперечку староста.

— В нас є соціальний працівник, який обходить бабусь і допомагає: приносить дрова, воду. Вона має звернутися до соціальної служби, щоб надали таку допомогу. Не може голова чи староста привозити дрова, рубати їх, воду носити, город всім обробляти.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №6 (1813), 11 лютого 2021 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: село Оленівка, людські долі, Борзнянська ОТГ, Антоніна Микуленко, «Вісник Ч», Олена Гобанова

Добавить в: