17-річна Ніна не погоджувалась цілуватися на весіллі. Сувора була

Ніна Бадан з села Бахмач-1 пам’ятає, як вимагали податки за кущі та дерева (за законом від 1939 року оподатковувалася орна земля, кожна тварина, що була у власності колгоспника, кожне плодове дерево, у 1948 році закон став ще суворіший. — Авт.).

— У хату прийшла голова сільради в шкіряній куртці. Щоб забрати податок на наші смородинові кущі. З головихою був міліціонер, — розповідає Ніна Миколаївна. — Я похвалилася перед ними новою швейною машинкою. А вони питають: «Гроші де?»

Добре, що не знала, де лежать гроші, а то б показала місце.


Ніна Бадай

Ніна народилася у 1945 році на хуторі біля села Бабчинці на Вінниччині. Школу з 1 по 4 класи закінчила на своєму хуторі. З 5 по 7 класи довелося ходити в центральне село, кожного дня вісім кілометрів туди і назад в дощ, сніг, а з 8 по 11 класи — в село Бабчинці, вже за дев’ять кілометрів.

Після закінчення школи Ніна переїхала в місто Ухта Комі АРСР, де вже жили її старші сестри-близнючки. Поселилась у сестри, працювати влаштувалася в буфет автоколони. Тут і з’явилися у неї перші женихи. З Федором вона познайомилася в будинку зятя. Упадав за нею, купував квитки в кіно, на танці. Але чоловіком став інший, моторніший.

— Якось ми прийшли на танці, я перевзулася в туфлі і чекала, коли Федір запросить мене на танець, — розповіла Ніна Миколаївна. — Але навперейми йому кинувся інший, я побоялася відмовити. І на наступні танці він встигав запросити швидше, ніж Федір. Стали зустрічатися з Віктором Бадаєм. Скоро він запропонував вийти за нього, заміж. А я все відмовлялася, поки не придумала: «Як скаже зять, так і буде». Зять працював з Віктором в одній автоколоні, порадив:

«Виходь за нього, він самостійна людина, не алкоголік, працьовитий. Трохи старший, але то не страшно».

Мені тоді було 17 років, йому 27. Там справили весілля. Я була сувора, не погоджувалася цілуватися на весіллі. А коли пішли розписуватися, жінка подивилася наші документи і каже: «Жених, а ви знаєте, що ваша наречена неповнолітня?»

Так і не розписали нас тоді. Оформили відносини ми тільки вдома. Я першу вагітність переносила дуже погано, порадили поміняти клімат. Оселилися в Бахмачі-1, у матері Віктора. Зять надіслав з Ухти контейнер з дошками та іншими будматеріалами. Удвох з Віктором ми звели будинок і в 1971 році перебралися в нього. Спочатку я працювала в колгоспі за свекруху, якій не вистачало року до пенсії. Потім буфетницею.

Пам’ятаю, як на мене писали скарги за те, що не було в буфеті мінеральної води, — згадує Ніна Миколаївна. — Була кілька в томаті, скумбрія, минтай. А м’ясо продавали в місті, в селі були свої качки, кури. У 1964 році, за часів Хрущова, мене одного разу мало не придушили в черзі за хлібом, але одну буханку все ж відхопила.

Особливо важко жилося в кінці 90-х років. Пенсію ще не отримувала, а звична торгівля розвалювалася, магазини споживчої кооперації закривалися. У 1994 році поховала маму, в 1996 — батька. У 1999 році помер Віктор, він був чорнобильцем, цілий місяць вивозив і завозив землю в чорнобильській зоні. Коли пішла оформляти пенсію вдови чорнобильця, їй сказали, що немає підстав для цього, бо Віктор у лікарню не звертався, всі недуги переносив на ногах. Тільки помер в лікарні після операції, у нього був рак. Так і отримує Ніна Миколаївна пенсію 2200 гривень. Нині їй 75 років.

Два сини і донька між собою живуть дружно, приїжджають до неї, допомагають чим можуть. Душу відводить у народному аматорському обрядово-фольклорному ансамблі «Криниця» Бахмацького сільського будинку культури.

— Співати я любила з дитинства, у нас вся сім’я співуча, — посміхається Миколаївна. — Бувало, батько, контужений після війни, приходив додому напідпитку і командував «Стройся!». Тоді ми з сестрами і мамою вставали і співали.

Антоніна Цибань, керівник ансамблю, розповіла:

— Ніна Миколаївна — наша виводчиця. Якось лежала в лікарні, ми її провідали, мовляв, Ніночка, видужуй, важко без тебе виводити. Приходимо на концерт, а вона, бліда, стоїть на сцені.

— Я втекла, — каже, — після концерту переодягнусь і назад в лікарню.

Ніна Бадай стала першим призером у традиційній акції нашої газети «Смикни удачу за хвіст!» Виграш від «Вісника» витратила на свою родину, онуків.

Другий приз — теплу ковдру «смикнула» на цей раз Наталя Димерлий з райцентру Семенівка. При нагоді заходьте в редакцію за подарунком.

Лариса Добриніна, тижневик «Вісник Ч» №48 (1802), 26 листопада 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: