Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Хороші – в Австралію, погані – в тюрму


Хороші – в Австралію, погані – в тюрму

Поліцаї. Ті, хто в роки Другої Світової війни пішли служити до німців. Про них не прийнято говорити. А ми — будемо! Хто ж вони такі? Чому йшли до німців на службу? Що робили? Як складалися їхні долі після війни?

Щоб списки людей не давати, німців напоював

У Степових Хуторах Носівського району старостою був Юхим Галета. Наглядали і три поліцаї: Козел, Буцан і Березанський. Буцана називають найдобрішим поліцаєм, Березанського — найгіршим.


Родич старости Григорій Галета

— Юхим Галета — мій родич у третьому чи четвертому коліні, — пишається 62-річний Григорій Галета. — Завдяки старості, жодного жителя Степових Хуторів не було відправлено в Німеччину на роботи. Усіх відстояв. Це все пам’ятаю по розказках матері.

— Як вдалося уберегти місцевих від Німеччини?

— Приїдуть за списками німці, Юхим їх понапоює до поросячого визгу, і списки не дає, — сміється Григорій Григорович. — Були у нас і поліцаї. Козел і Буцан в Австралії після війни оселились. Посилки додому слали. Рідня до них зі Степових Хуторів у гості їздила.

Хороші поліцаї, як і староста, були зв’язані з партизанами. Хоча, говорять, в поліцаї йшли і діти куркулів, котрі владою були незадоволені. Ті, що з партизанами, їсти у людей не забирали. А ті, хто з куркулів, жорстокіші були. Юхим у старости пішов, як своя людина для партизанів.

Моя баба Мотрона Федорівна Галета украла буряків, щоб зварити, дітей нагодувати, ішла з чотири- чи п’ятирічним сином Миколкою, німці піймали, хотіли чи в Германію відправить, чи розстрілять, так Юхим коня запряг, у Носівку в комендатуру з’їздив і привіз для неї помилування.

Говорили, що Григорій Березанський після війни відсидів років десять, його брат Михайло був у радянській армії, мав багато нагород. Перешіптувались, що Грицько раз вночі приїздив у село, але чи то правда...

Григорій Галета замолоду товаришував з Іваном Гребенюком, племінником поліцая Козела. Пригадує, як у посилці з Австралії другу прийшли недосяжні для радянських людей джинси.

Ми тоді в Києві у сьомому училищі навчались, а тут джинси у фірмовій упаковці. От тільки з розміром не вгадали, прислали 56-ого. Мусили продавати, за сто рублів (це тоді, коли у матері на ланці зарплата була 60 рублів, а у батька водія 80). Знаю, дівчата, що купляли, влізли одна в одну калошу, одна в другу. Ще допитувались: австралійські? А ми: ні-ні, США, фірма! Тоді за ті ж 100 рублів купили Івану по розміру, міряли у телефонній будці.

В поліцаї пішов від безвиході

Рідний брат поліцая Буцана, Микола Іванович, про брата трохи позгадував.


Брат поліцая Микола Буцан

73-річний Микола Буцан важко виходить на милицях під двір. 5-річний онук Дмитрик розстеляє ковдру на лавці, допомагає дідові. Микола Іванович сідає і жаліється:

— Після інсульту праву руку відпустило, а ногу ні, і око не бачить. Оце розходжуюсь помалу.

Брата Никифора Буцана уже більше двох десятків років нема в живих. Із родини в шестеро дітей лишилося двоє.


— Ще старший од мене брат Петро у Ніжині, слабує саме, — всідається Микола Іванович. — А в Никиші (так його називали) не було інакшого виходу, ніж у поліцаї піти. Він воював з німцями, потрапив у оточення. Перший раз втік. Знову потрапив. Товаришував з місцевим старостою Юхимом Галетою і партизаном Басистим. Вони і запропонували у поліцаї піти, щоб і життя своє зберегти, і своя людина серед німців була. Погодився. Рік пробув поліцаєм. Лиха не робив. Тільки людям старався помогти. За що на нього інший поліцай написав депешу в комендатуру. Якось зі старостою владнали ситуацію. А от на Григорія Березанського люди були злі. Наче б то через нього і Козари спалили. Місцеві говорили, якщо після звільнення в селі побачать, самосуд учинять. А Никиша ще й у Хутори приїжджав, люди з ним нормально спілкувались.

— У школі вам що про поліцаїв говорили? Чи не було до вас ставлення, як до ворогів?

— Про поліцаїв узагалі нічого не казали в ті часи, — стає суворим Микола Буцан. — А от ставлення до нашої родини було хороше. Мою класну керівничку Проню Іванівну брат від Німеччини врятував. Вона вдячна була. Та й усі знали, що Никиша партизанам допомагав, а не німцям, хоч і поліцейську форму носив.

— Партизани — також не однозначний статус. Жителі Корюківки вважають, що саме через партизанів їхнє місто спалили німці, а ті не заступились. Ще й їжу, одяг, кажуть, у селян однімали.

— Я у нас таких розмов не пам’ятаю, а сам народжений після війни, у 47-ому.

— Чи був зв’язок із братом після війни?


— Він з батьками листувався. У 1943 попав у Німеччину, бо тут наші прийшли. Там і дружину з Росії собі знайшов, її німці на роботи пригнали. Із 1945 — в Австралії жили, трьох діток народили. Фермерували там.

— Може, й на краще, що із Союзу в Австралію потрапив? Поки ви тут бідували, він там нормально жив.

— Хтозна. Я не дуже з ним близьким був. Різниця велика у віці. Никиша вже не в Союзі був, як я народився. Навіть не знаю, чи сумував він за селом. Може, і сумував, та все життя там. Там родина, своя справа. Своє життя. Нам посилки слав. На батьків. А вони вже потім між дітьми ділили. Особливо раділи дві сестри наші: там і плаття, і хустки гарні були. Мені, пам’ятаю, костюм перепав. Я якраз в армії служив, а в увольнєніє надягав його. Сірий, гарненний, а головне — тканина така, що не м’ялась, прасувати не треба. Ото щастя було! Довго я той костюм відносив.

«Понад тисячу жителів Чернігівщини були поліцаями»

Таку цифру називає Сергій Бутко, представник Українського інституту національної пам’яті у Чернігівській області.

— Поліцейська станція була на кожному кущі (декілька сіл), по три-п’ять людей, — коментує Сергій Володимирович. — На службу ішли з декількох причин: щоб прогодуватись, примусово, кримінальники, довірені люди партизанів, ті, хто постраждав від комуністичної влади.

— Розкуркулені були особливо жорстокими?


— Вони відповідали дзеркально радянській владі. Під час колективізації і розкуркулення не в дивину було групове згвалтування жінки, забиття до смерті за картоплину. За часів нацизму випала нагода помститися комуністам за знущання.

— А ті, хто був довіреними людьми партизанів, були лояльнішими до селян?

— Не можна говорити так однозначно, адже партизани також не завжди герої, як нам десятиліттями вбивали в голови. І серед них були злочинці, від яких страждало мирне населення. А в 1943 році частина поліцаїв пішла в партизани, ще й героями стали.

Між тим, були поліцаї, котрі ставали захисниками селян, але після комуністична влада їх розстріляла.

Головна біда того часу — ні комуністи, ні нацисти не були українською владою. І те, і те — зло. А все разом — трагедія бездержавного народу.

Вікторія Товстоног, тижневик «Вісник Ч» №43 (1797), 22 жовтня 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: поліцаї, людські долі, Друга Світова війна, німці, «Вісник Ч», Вікторія Товстоног

Добавить в:


ЦентрКомплект