Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » «Санта-Барбара» по-данівськи. «З міста у село — за чоловіком. А той уже п'яту поміняв. Тепер радію городам і курям»


«Санта-Барбара» по-данівськи. «З міста у село — за чоловіком. А той уже п'яту поміняв. Тепер радію городам і курям»

Чотири роки як з Пирятина Полтавської області у Данівку на Козелеччину разом з двома доньками Веронікою та Яною переїхала 50-річна Наталія Щур.

Місто на село змінила через чоловіка. Познайомились по інтернету. Рік пожили у Пирятині. А тоді приїхали на його батьківщину. Тут Наталія Вікторівна купила хату. Завела господарство. Разом прожили два з половиною роки. А тоді чоловік змінив жінку на молодшу. З тих пір уже п’яту поміняв. Та Наталія Вікторівна не засмучується. Каже, що жити у селі подобається. Радіє землі та господарству. Про себе жартує: не життя, а «Санта-Барбара».



Наталія Щур з молодшою донькою Веронікою

— То ви така романтична, що за коханням поїхали?

— Не так за любов’ю як за городом і хазяйством, — сміється. — Доки з чоловіком жили, тримали поросятко, козу, птицю. Зараз тільки кури залишились.

— Зазвичай із села у місто їдуть. А у вас навпаки вийшло.

— Мені тут краще, ніж у райцентрі. Там на етажах жили. Була ділянка. Та їздити далеко. Тут же земля своя. Вийшов з хати — одразу город. Вік такий, що хочеться землі, свого хазяйства.

— Мамі аби город, — ображено додає Вероніка. — Коли ті городи уже покінчаються?

— Люди добре прийняли?

— Я общітєльна. На пошту пішла працювати, то і бабушки, і дедушки потяглись. З усіма спільну мову знайшла. Проробила два роки. Тепер у сусідніх Часнівцях у будинку престарілих санітаркою працюю.

— А дівчатам подобається у Данівці?


— Молодшій шість років було як переїхали. То вона про життя у місті особливо і не пам’ятає. А старша працює у Броварах і вчиться в Борисполі Київської області.

— У Пирятині, звісно, краще було. Але і тут непогано. У школі мене добре прийняли. Друзів знайшла. Тільки хата на краю села. Гуляти ходити далеко. Та й хлопці не особливо хочуть у таку даль проводити. Це погано, — поясняє Яна.

— Як живеться в хаті скраю?

— Не тільки ви про це питаєте. Люди теж цікавляться: не боїшся на краю? А чого боятись? Я, наприклад, зроду погреба не закривала. Та й хатні двері можемо забути зачинити. Нехай попробують залізти. Два роки як поштаркою пропрацювала, гроші тисячами у сумці носила. І нічого.

З плюсів: добре, що навколо нікого немає. Вийшов — роздолля. Сусіди то київські, то козелецькі. Тіки на городи приїздять.

У городі роблю у своє задоволення і в своєму темпі. Чи пополола, чи не пополола — ніхто в душу не лізе.

— Подорожні заїжджають?

— Бувало і таке. Попити просили. Ніколи не відмовлю. Тим паче, що вода дуже добра. Була... Та з півроку як пропала, — бідкається жінка. — Минулого року гарбузів повно наросло. Лежали укупі. То люди навіть зупинялися: продайте гарбуза дитині на Хелоуін.

— Ви жінка у повному розквіті. Може, ще долю знайдете?

— Вже не хочу тих женихів. Хоча набиваються. Ганяю їх. І чоловік чужу дитину не любитиме як свою.

Та й не така вже й юна. У мене Денису, сину старшому, від першого шлюбу, 31 рік. І двох онуків маю — Даниїл та Гліб.

Даня з Веронікою ровесники. Племінник навіть на місяць і десять днів за тітку старший.

Син розписався. Приходить з новиною: «Мамо, у нас скоро буде дитина». А я йому: «І у мене». Ми з невісткою разом і дітей народжували. Невістка народила хлопця — у червні. Я Вероніку — у липні. Діти між собою так дружать. По вайберу зідзвонюються. Один перед одним хвастаються, хто і як учиться.

Зараз син у Польщі. Поїхав сам. А тепер і дружину, і дітей забрав.

— У Польщі були?

— Ні. Та й дуже не рвемося.

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №43 (1797), 22 жовтня 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Наталія Щур, хата скраю, Данівка, людські долі, «Вісник Ч», Марина Забіян

Добавить в:


ЦентрКомплект