Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Війна, сльози і любов Людмили Козуб


Війна, сльози і любов Людмили Козуб

Людмилі Козуб з села Плоске Носівського району 49 років. Вона мама п’ятьох дітей і бабуся восьми онуків. Служила у добровольчому батальйоні «Айдар». Нині старший сержант Збройних сил України. Нагороджена орденом княгині Ольги другого ступеня, за пошук та ексгумацію на полях боїв останків захисників України. 8 травня цього року їй було присвоєно звання «Мати-героїня».



— Понад усе на світі я люблю своїх дітей. Та мене і досі звинувачують у тому, що лишила їх і поїхала на війну. Казали, що таких, як я, треба саджати за грати. Але найменша донька Даніела, коли її питали: «Де мама?», давала найкращу відповідь за нас обох: «Мама на війні для того, щоб війна не прийшла до нас». Коли вона йшла до першого класу, мене не було поруч. Та якби знову постало питання йти в АТО, я б; не роздумуючи, пішла, — зітхає Людмила.

— Я родом з Чернівецької області. З багатодітної родини. У сім’ї десять дітей. Я найстарша. За освітою педагог, мама теж працювала вчителькою. Я десять років їздила по заробітках. У 2004 переїхала до Києва. Торгувала на ринку біля станції метро «Героїв Дніпра». Продавала квіти. Брат живе у Плоскому. Поїхала до нього в гості. Сподобалося. Винайняли хату. Там і оселилися великою родиною. Нині троє старших дітей вже дорослі. Роману — 29, Марині — 27, Вікторії — 25 років, у них вже свої сім’ї. Дарку — 16, він навчається у Ніжині в училищі. Даніелі — 12.

— Людмило, п’ятеро дітей, а чоловік?

— З першим чоловіком, від якого троє старших дітей, давно розлучені. Другий, від якого двоє — серб. Ми розлучилися, бо він став випивати. Я ж не знала, що був закодований. Він хворів, поїхав на батьківщину і там помер.

Неодноразово я зверталася до посольства Сербії, аби отримати документи, які підтверджують його смерть. Відповідь: «Ми шукаємо». То повінь була, затопило, то ще якісь причини. Через це на дітей ні копійки. Третій мій чоловік з Макіївки. Не склалося. Так і жила з дітьми і заради дітей. Коли народився онук Максимко, виявилося, що у нього спинномозкова грижа. Півроку донька Марина лежала з ним у лікарнях. Операція за операцією. Навіть була зупинка серця, — зі сльозами на очах згадує жінка. — Ми хотіли, аби він став на ноги. Я пішла одразу на кілька підробітків. Взяла кредит на триста тисяч гривень. Іще й досі його увесь не виплатила. Максимко зараз сидить, але ходити ніколи не зможе, сказали лікарі. На операцію і реабілітацію потрібно півмільйона гривень. Та ніхто не гарантує, що вона закінчиться вдало і він стовідсотково виживе. Макс вже школяр, Марина возить його до школи в інвалідному візку.

— А як ви на війну потрапили?

— Коли почався Майдан, я спочатку була налаштована проти. Думала, що все можна вирішити мирним шляхом. Адже я прихожанка євангелістської церкви «Дім Слави» у Києві. Завжди була проти насильства і війни. Та коли почали гинути люди, стала їздити на Майдан, допомагала продуктами. Якби мені, віруючій людині, за кілька років до цього сказали, що ще й на війну піду, я б сприйняла це, як безглуздий жарт.

Щодня молилася за Україну. На Сході почалося АТО. Проводжали добровольців з Майдану на Донбас. Там гинули люди. Сидіти вдома й удавати, що нічого не відбувається було нестерпно. Менших дітей лишила на старших. Аби не хвилювати їх, сказала, що їду у відрядження і буду телефонувати. На форму і все необхідне в дорогу скинулися подружки з роботи. Поки добиралася, з кожної станції писала дівчаткам СМС. Сама ж до кінця не усвідомлювала, що їду на війну.

У Харкові мене мали зустріти хлопці з «Айдару». Дорогою молилася:

«Господь, якщо Ти вибрав для мене цей шлях, підтвердь це. Нехай мене зустріне віруюча людина».

Коли приїхала на вокзал, ніхто не зустрів. Прочекала майже дві години. Стала йти. Коло мене зупинилась машина. В ній була віруюча жінка, їй доручили зустріти мене. Дісталися добровольчого батальйону «Айдар». Тоді він у найгарячіших точках боронив Україну. Захищав луганський аеропорт, Щастя, Трьохізбенку іт. д.

— Страшно було?

— Авжеж. Я бачила жахливі бої, страшні обстріли. А ще страшнішими були їх наслідки: розбита техніка, амуніція, розкидана по полю... Багнюка, і серед того всього тіла загиблих бійців, яких нерідко доводилося збирати по шматочках, — Людмила на мить замовкає.

— Я спочатку, як приїхала, хапалася за усе, чим могла допомогти. Потім взялася за постачання необхідного для бійців, від води, шкарпеток, камуфляжу до продуктів. Тоді, у червні 2014, пам’ятаєте, яка ситуація була? Заїжджали на найвіддаленіші позиції. «Гради» свистіли над головою не раз, але у нас не влучали. Навіть невіруючі казали, що мене Бог береже. Він і справді мене беріг. Бо я без нього ніхто і ніщо.

Завжди була там, де найбільше чекали допомоги, за що отримала позивний «Тереза» (мати Тереза — монахиня, яка присвятила життя допомозі бідним і хворим. — Авт.).

Замість обіцяних американських сухпайків до нас надходили прострочені консерви, згущене молоко, тушонка. Цю їжу мали викинути ще років чотири-п’ять тому, та виявилося, вона знадобилася. Коли хочеться їсти, дата не зупиняє. Я тепер у супермаркетах навіть на дату кінцевого споживання не дивлюся. Думаю: «Тиждень-два прострочки це «квіточки».

Якось до батальйону приїхало високе начальство з Києва. Мені доручили ознайомити його з нашими умовами. Я тому начальству все висловила. І про те, що наш «Айдар», як «кістка в горлі» для влади, бо серед нас вісімдесят відсотків майданівців, і про те, як у кросівках і з палицями хлопцям доводилося йти на танки, і про зіпсовані консерви. За кілька днів нам надіслали нові каски і бронежилети.

Розбита військова техніка, транспорт виходить з ладу, не працюють рефрежиратори, кров, запах смерті. Та ми мали бути єдиним механізмом. А ще, як мати, я розуміла, наскільки важливо для рідних поховати загиблого сина, батька, брата. Тому взяла на себе психологічно найважче. Були договорняки, нас пускали на ту сторону аби зібрати останки наших хлопців, а їх на цю, аби забрали своїх. Траплялося, шукали розкидані шматки тіл, яких ще не порозтягували собаки. Складали їх у мішки, аби відправити на експертизу ДНК, щоб встановити, кому належали. А скільки я відвозила на поховання, передавала рідним, хоронила. Уже всі населені пункти і не пригадую. В якийсь момент щезли сльози. Душа боліла, що гинуть найсміливіші, найдобріші, ще зовсім молоді. Сліз не було — душа плакала. Мені казали перед тим, як йти збирати загиблих: «Випий 50 грамів горілки, або приймай антидепресанти».

Я ж людина глибоко віруюча, гадала, що і так впораюся. Згодом зрозуміла, що це насамперед потрібно моєму здоров’ю. Але було вже пізно. У грудні 2014 у мене стався мікроінсульт. Спочатку лежала нерухомо без сил, навіть кліпнути очима важко було. Чула, як казали лікарі, що довго не протягну, помру. Слухала і думала: «Ось одужаю, дам їм усім прочухана за такі слова», — сміється. — За кілька місяців завдяки старанням медиків і Божою поміччю стала на ноги. І повернулася до своїх. Тоді ніхто з нас, ні про посвідчення учасника бойових дій, ні про землю, ні про пільги не думав. їх ще й не було. Розуміла, добре слово потрібно хлопцям на передовій, так само, як сало чи берці. Там треба у щось вірити. Вони втомилися і хочуть підтримки.

Багато загиблих, а скільки скалічених, контужених і по двічі, які мали доводити, що боронили Україну. А хто там і близько не був, подіставали посвідчення учасників бойових дій.

У 2017 році стала однією з перших жінок-військових капеланів. Закінчила магістратуру Національного університету імені Шевченка. Отримала диплом психолога. На громадських засадах два роки капеланом була у Верховній Раді. У новому парламенті вже не знадобилася. Та я ще капелан при Київській міській державній адміністрації. Поєднувала цю діяльність з волонтерством та роботою. Вдень була у Верховній Раді, а вночі продавала квіти там, де і раніше, на «Героїв Дніпра». їх вночі беруть ще й як.

Мені кілька років до пенсії, потрібен стаж. Отож, пішла служити на контракт у відділ забезпечення авіаційним та електронним обладнанням повітряних сил. Там відбулося скорочення, і нині я служу в командуванні сил логістики.

— Людмило Михайлівно, служба-службою, а особисте життя?

— Вже не вірила, що любов існує. Виявилося, що вона є, і до мене прийшла. Ігоря зустріла ще у 2014 році в «Айдарі».

Він віруючий, як і я. За фахом будівельник. Ми зовсім різні. Та нас об’єднує щось таке, чого не передати словами. Торік у грудні одружилися, 17 січня повінчалися. Свідком з мого боку була співачка Оксана Білозір. Ми давно знайомі і дружимо. Вона прихожанка нашої церкви. Свідком чоловіка був його товариш. У Києві житло винаймати дорого. Знайшли під столицею. Даніела живе з нами, ходить до школи. Тепер у мене вже шестеро дітей. Додався син Ігоря від попереднього шлюбу. Він дорослий, одружений, спілкуємось родинами.



Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №38 (1792), 17 вересня 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Людмила Козуб, село Плоске, Носівський район, людські долі, батальйон «Айдар», «Вісник Ч», Валентина Остерська

Добавить в:


ЦентрКомплект