Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Як Іванко Болтов приміряє цей світ на себе…


Як Іванко Болтов приміряє цей світ на себе…

12-річний Іванко Болтов із Чернігова — активний, творчий, життєрадісний хлопчик, який всупереч суспільним стереотипам уміє радіти життю та наповнювати його позитивними речами. Він залюбки ділиться своєю радістю з оточуючими і тим самим дарує іншим сонячний настрій.



Він любить вчитися, пізнавати цей світ. Із задоволенням грає на ложках в оркестрі музичних інструментів та займається хореографією. Іванко обожнює уроки ліплення та малювання і, коли виросте, мріє стати художником. Як це все вдається дитині з ураженням опорно-рухового апарату? Все завдяки тому, що Іванко зростає у великій любові рідних та людей, які його оточують. Вони вірять у його здібності та підтримують у різних починаннях. І це попри те, що їм із мамою Наталією Болтовою щодня доводиться долати певні труднощі.

П’ять років тому родина приїхала до Чернігова з Донбасу. Приїхали через воєнні дії на сході нашої країни. Чернігів обрали за його компактність і помірний ритм життя, адже для сім’ї, де виховується особлива дитина, це неабияк важливо. А ще тут є чимало реабілітаційних центрів, де можна отримати допомогу кваліфікованих фахівців. І дуже швидко чуже місто стало для родини рідним. Приємно було, що люди поставилися до них дружелюбно. За освітою пані Наталія педагог. І вже три роки вона займається з дітьми з інвалідністю у громадській організації «Голос батьків». Вона піар-менеджер цієї організації та керівник лялькового театру для дітей з інвалідністю «Мрія», що діє на базі ГО «Голос батьків».

— Я дуже люблю свою роботу, бо мені близька ця тема. Наша діяльність спрямована на покращення життя родин, які виховують дітей з інвалідністю. Тож, як кажуть, я знайшла своє місце, де можу чимось ділитися, робити цікавішим і різнобічним життя своєї дитини і багатьох інших діток. І разом із тим відкривати цей світ нашим дітям, показувати його багатогранність. А своїми усмішками, своєю працею ми теж робимо цей світ кращим. Крім роботи, маю хобі. Люблю робити жінок гарними і перетворювати їх на справжніх красунь. Я — візажист. Це допомагає мені відволіктися і певною мірою відпочити. Та й узагалі я люблю створювати навколо себе красу. Люблю те, чим займаюся.

— Пані Наталіє, з якими проблемами та складнощами доводиться вам стикатися?

— У переважній більшості це стосується оформлення якихось документів. Коли треба збирати їх у різних установах. Дуже виснажує біготня. А нам же постійно треба щось оформлювати. І це оформлення може затягуватися на кілька місяців. Немає чіткої системи, яка би полегшувала цю процедуру. Нема такого, щоб ти прийшов, у базу даних ввели твоє ім’я і швидко все оформили. Можливо, колись, ми до цього дійдемо.

— Чи зручно вам із дитиною жити в Чернігові?

— Нам із сином подобається жити в Чернігові, бо місто побудоване компактно. Важко було, коли ми пересувалися у візочку. Тепер ми на ходунках, тому вже можемо зайти до маршрутки, тролейбусу, в магазин. Але було би добре, якби у нас було кілька маршруток, спеціально облаштованих для дітей з інвалідністю, у яких порушено опорно-рухову систему. Бо чим доросліша дитина, тим важче допомагати їй зайти до салону. Хоча є люди, які допомагають мені, не залишаються осторонь. Узагалі, в Чернігові дуже дружелюбні люди.

Мені подобається, що в нашому місті зробили гарні якісні дороги; тротуари, облаштовані спеціальними низенькими бордюрами. Ми з Іваном уже пробували їздити на велосипеді. І набагато легше підніматися, спускатися із тротуарів на дорогу. Дуже класно, що у нас є реабілітаційний центр «Відродження», який відвідуємо ми з сином. Там комфортні умови для особливих діток, тепла атмосфера, чудові спеціалісти і гарний індивідуальний підхід. А ще нам пощастило, що ми навчаємося в Чернігівському навчально-реабілітаційному центрі №2. До цього у нас було індивідуальне навчання, тож ми встигли за цей навчальний рік оцінити переваги навчання у класі разом із іншими дітками. Для Іванка це була така радість! І водночас новий крок до соціалізації. У Іванка в класі є друзі, які завжди приходять йому на допомогу, охоче спілкуються з ним. Ваня рівняється на діток, які більше від нього знають, більше за нього вміють. Він теж прагне знати і вміти більше. І мені це дуже подобається. Я рада, що нас взяли до школи. Ми й надалі маємо надію навчатися тут. Дякуємо за те, що нам надали таку можливість.


— Як пересуваєтеся містом?

— Їздимо маршруткою або ходимо пішки. Але до школи добираємося на таксі, бо туди не ходять маршрутки з центру Чернігова, де ми проживаємо. І нині це наша проблема.

— Іванко має якісь захоплення?

— Так, у школі Іван почав ходити в оркестр музичних інструментів та відвідувати гурток хореографії. В оркестрі він грає на ложках. Я дуже рада. Він тепер у нас артист, на всіх заходах у школі виступає разом із оркестром. На хореографії теж залюбки вчиться рухатися. Я рада, що педагог узяв його. Івану подобаються уроки ліплення та уроки, на яких можна читати, робити висновки, відповідати на запитання. Іван любить малювати і мріє колись стати художником.

— Вас хтось підтримує?

— Підтримку я почала відразу отримувати від звичайних людей, матусь, які теж виховують діток з інвалідністю. У мене з’явилося багато друзів, товаришів. Я дуже рада, що познайомилася з такою великою людиною як Олена Трубенок. Вона зробила вагомий внесок у розвиток ГО «Голос батьків», започаткувала групу денного перебування для дітей та молоді з тяжкими формами інвалідності «Вулик». Доки мій син займався у групі, я мала можливість розвиватися та робити різні корисні справи. На жаль, цієї людини вже нема серед нас, та вона значною мірою вплинула на подальше наше життя. І я дякую людям, які продовжили її справу. Зокрема, виконавчому директору ГО "Голос батьків" Любові Карасьовій і голові правління Ользі Дей. Мене дуже підтримує моя родина, дай Боже, їй здоров’я. І взагалі по життю я зустрічаю багато людей, які з’являються саме в потрібну хвилину. Окремі слова подяки директору нашого навчального закладу Регіні Гусак. Дуже приємно, що є така людина в нашому з сином житті.

— Чого зараз потребуєте?

— Іван виріс, і час від часу ми робимо лазерні операції. А це потребує додаткових коштів, витрат. Потрібен час і гроші на реабілітацію. Я би дуже хотіла займатися з ним іпотерапією. Раніше у мене була така можливість, тепер немає фінансової змоги. Хотілося би також, щоби син займався із тренером по плаванню в басейні, а це теж гроші. Іван потребує бігової доріжки. Вона йому зараз дуже потрібна. Ми замовляємо спеціальне ортопедичне взуття, в якому не зовсім зручно ходити по вулиці, та в ньому корисно виконувати спеціальні фізичні вправи. Тому я мрію, щоб син займався фізкультурою вдома на біговій доріжці. Це три речі, які мені дуже болять. А ще було б добре, аби в нашому місті були інклюзивні майданчики. З гойдалками, на яких можна було би погойдати й діток з інвалідністю, і нормотипових діток. Щоб були тренажери, на яких могли б позайматися наші дітки, і щоб вони мали змогу гратися разом з іншими. Наше життя лише трішки відрізняється від життя інших людей, у яких є нормотипові діти. Та ми пристосовуємося до умов, намагаємося знайти вихід із різних складних ситуацій. Допомагаємо одне одному. Насправді, життя залежить від нашого внутрішнього настрою. Як себе налаштуєш, так і буде. Тож я всім бажаю здоров’я, натхнення, ніколи не здавайтеся. При бажанні можна досягти багато чого. І не зволікайте можливістю, коли хтось може допомогти. Робіть все вчасно, — говорить пані Наталія.



— Іванко дуже активний, ініціативний хлопчик, який пройшов шлях соціалізації від учня індивідуальної форми навчання до класного колективу! Із задоволенням бере участь у театральних постановках, танцює. Ваня дуже гарний друг і товариш для своїх однолітків. Він завжди прийде на допомогу з порадою! Важливо, що і мама Наталія є активним учасником команди фахівців нашого навчального закладу, а також завжди може розрадити й підтримати матусь особливих діток, — розповідає директорка Чернігівського навчально-реабілітаційного центру №2 Регіна Гусак.

Такі дітки, як Іванко, є частиною нашого суспільства, рівноцінними його учасниками. Вони творчі, комунікабельні, сильні духом і відкриті до спілкування. І нам дуже важливо про це пам’ятати.

Валентина Науменко, Чернігівська обласна газета «Деснянська Правда». Фото надане респонденткою

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: ураження опорно-рухового апарату, Іванко Болтов, «Деснянська Правда»

Добавить в:


ЦентрКомплект