Home net

«Тонько, іскинь»

— Це Гоша, а це — Мороша, — проводить у город 72-річна Антоніна Костюкова з Ховмів Борзнянського району. Там два опудала. На Гоші сукня і яскрава кофтина. На Мороші — жилетка і брюки, а на голові — хусточка. Обидва гарні, хоч на виставку. І не дарма навіть опудала у Антоніни стильні. Чи не півстоліття жінка займається торгівлею. Каже, одягає навколишні села. — Це я зараз уже вдома осіла, бо вік. Замість мене син з невісткою торгують.





— А я у хаті. Торгувати любила — страх. Аж плакала, як мусила вдома лишитись. Та нічого не поробиш, треба ще й за мамою наглядати. Їй 93.

Це чоловікова батьківщина. Опудала вже більше десяти років як поставили. Ще покійний чоловік під них основу робив!

Хата і город скраю. Тож летять коршаки. І птицю домашню хватають. Від них і опудала поставила. Помагають. Сама бачила, як коршак летів і раптом завис у повітрі, нагледівши моїх дівчат.

А он ще ганчірок яскравих на деревах повісила. То від сорок. Вони малих пташенят ловлять. Гілки від вітру коливаються і сорок відлякують.

— Як воно у хаті скраю?

— Чудово. У мене он охорона цілодобова. Через дорогу молочна компанія. І світло горить вночі, як удень. Я бізнесменка, — продовжує розповідати про себе жінка. — Торгувала тряпками 25 років. Виїзна торгівля. Як почала займатись цією справою, мені год 37 було. Разом з подружкою Марією Піснею, вона теж на краю живе, поїхали у Білорусь. Возили м’ясо, сир. У обох по дві корови. То ж продукції вистачало. Їздили поїздом.

— Це треба хист мати, — нахвалює сусідку Ольга Даниш. — Я з ними раз поїхала торгувати молочним у Борзну. А було це узимку. Як змерзла. Кажу: забирайте все гуртом, тільки б швидше додому.

— А тоді стали камуфляжні костюми, спецівки привозити. Вони у нас дуже добре розходились. Продавали по селах: у Берестовці — понеділок і субота, у Степанівні — по середах, Прачі, Комарівка.


Далі почали закуповуватись у Харкові. Приїхали, а там корейці продають. Отакі лавочки, — показує на дерев’яну у дворі. — І товару, скільки хочеш: футболки, халати, джинси. Там за руб купляєш, тут за два продаєш.

Зараз уже у Харкові і Хмельницьку закупаємось.

— Що беруть найбільше?

— Носки, труси, плаття. На випускний заказують. У мене око пристріляне. Як куплю, то знаю, що і сподобається, і підійде.

— Звідки підприємницька жилка?

— Це у нас у крові. Ще мама моя корзинами торгувала. Видно, і у мене воно зав’язалось.

— Це зараз бізнесом називається, а тоді ж спекуляція була?

— Була. А що робити? Ніде ж людям нічого купити: ні штанів, ні спіднички. У мене завжди список отакенний: тому футболку, тому голку.

— Торгуватись любили?

— А як же ж. Все просили: «Тонько, іскинь». А чого й ні.

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №25 (1779), 18 червня 2020 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Антоніна Костюкова, Борзнянський район, людські долі, хата скраю, «Вісник Ч», Марина Забіян

Добавить в:


ЦентрКомплект